Дэн Браун – Янголи і демони (страница 90)

Пілот відчував особисту відповідальність за цей напад. Він докоряв собі, що вчасно не послухався інтуїції. Забираючи Колера з аеропорту, пілот побачив у холодних очах науковця щось дивне. Він не міг зрозуміти, що саме, але воно йому однозначно не сподобалось. Утім, тоді він і так би нічого не змінив. Усім керував Рошер. Це він наказав привезти цього типа до Ватикану. Очевидно, Рошер помилився.

На майдані почулися вигуки, і пілот побачив вервечку кардиналів, що невесело виходили з Ватикану на майдан Святого Петра. Полегшення, яке кардинали відчули, опинившись у безпеці, швидко змінилось розгубленістю від того, що вони побачили під стінами церкви.

Тиснява на майдані посилювалась. Пілотові здавалося, що в голові в нього гупає молот. Треба випити аспірину. Краще відразу три. Він волів не літати, наївшись ліків, але від кількох таблеток аспірину, безумовно, буде менше зла, ніж від цього нестерпного болю. Він витягнув аптечку, що разом із картами й інструкціями лежала в закріпленому між двома передніми сидіннями багажнику. Спробував відкрити її, але виявилось, що вона замкнена на ключ. Пілот розглянувся в пошуках ключа і, не знайшовши його, махнув на все рукою. Сьогодні — явно не мій день, подумав він, і знову заходився масувати скроні.

А тим часом Ленґдон, Вітторія і двоє швейцарських гвардійців, вибиваючись із сил, просувались темним собором Святого Петра до головного виходу. Не знайшовши нічого відповіднішого, вони вчотирьох несли камерарія на вузькому столі, весь час намагаючись втримати нерухоме тіло в рівновазі. З-за дверей долинав приглушений гомін. Камерарій був напівпритомний.

Час спливав.

116

Коли Ленґдон та інші вийшли з собору, було 23:39. В очі їм ударило сліпуче світло. Білий мармур виблискував у променях прожекторів, неначе сніг під яскравим сонцем. Ленґдон примружився і спробував сховатися за велетенськими колонами портика. Проте світло било звідусіль. Попереду над юрбою височів колаж із величезних екранів.

Перед широкими сходами, що спускалися до майдану, Ленґдон почувався актором, що всупереч волі опинився на найбільшій сцені світу. Десь за сліпучим світлом було чути гудіння гелікоптера і рев сотні тисяч голосів. Ліворуч на майдан виходила процесія кардиналів. Тепер усі вони зупинилися і з жахом спостерігали за тим, що відбувалося на сходах.

— Обережно тут, — стурбовано сказав Шартран, коли вони почали спускатися сходами.

У Ленґдона було таке відчуття, наче вони рухаються під водою. Руки боліли від ваги камерарія і стола. Він ішов і думав, що принизливішої сцени просто не буває. Проте вже наступної миті зрозумів, що буває. Двоє репортерів Бі-бі-сі саме перетинали вільний простір до місця, де стояла преса. Але, почувши ревіння натовпу, вони повернулись. Тепер Ґлік і Макрі бігли назад до них. Камера вже працювала. Стерв'ятники, сердито подумав Ленґдон.

— Alt! — закричав Шартран. — Назад!

Але репортери не зупинились. Ленґдон подумав, що секунд за шість інші канали теж підхоплять прямий репортаж Бі-бі-сі. Він помилився. Вистачило двох секунд. Немов з’єднані єдиною глобальною свідомістю, усі, без винятку, екрани на п’яца одночасно перемкнулися від годинників зі зворотним відліком секунд та експертів з питань релігії до трансляції того, що відбувалось на сходах собору. Куди б Ленґдон не подивився — всюди великим планом показували нерухоме тіло камерарія.

Так не можна! подумав Ленґдон. Йому хотілося збігти зі сходів і припинити це неподобство, але він не міг. Однаково ніхто б його не послухався. Що саме так подіяло на камерарія — ревіння натовпу, чи прохолодний нічний вітерець — Ленґдон не знав, але наступної миті сталося щось незбагненне.

Наче пробудившись від жахливого сну, камерарій широко розкрив очі і різко сів. Ленґдон та інші аж ніяк цього не сподівалися й насилу втримали стіл. Передня частина стола опустилася під додатковою вагою, і камерарій почав сповзати. Вони спробували відновити рівновагу, опустивши стіл, але не встигли. Камерарій зслизнув на землю. Неймовірно, але він не впав. Якусь мить він стояв, похитуючись, наче не розуміючи, де він, але вже наступної миті, доки хтось устиг його спинити, попрямував, заточуючись, сходами до Макрі.

— Ні! — закричав Ленґдон.

Шартран кинувся за камерарієм, щоб його спинити. Але той повернувся й подивився на нього диким, безумним поглядом.

— Облиш мене!

Шартран відсахнувся.

Далі сталося ще гірше. Розірвана сутана, яку Шартран накинув камерарію на груди, почала сповзати. На якусь мить Ленґдонові здалося, що вона таки втримається, але надія не справдилась Сутана з’їхала з плечей, оголивши камерарія до пояса.

Зойк, що вирвався з натовпу, здавалося, облетів довкола Землі і вмить повернувся назад. Запрацювали відеокамери, замигтіли фотоспалахи. На всіх екранах з’явилися великим планом груди камерарія зі страшним чорним тавром. Деякі канали навіть зупинили картинку і повернули на сто вісімдесят градусів.

Остаточна перемога ілюмінатів.

Ленґдон вражено дивився на тавро на екранах. Хоч це був відбиток тієї квадратної форми, яку він зовсім недавно тримав у руках, зміст її дійшов до нього аж тепер. Зміст безпомилковий. Дивовижна суть тавра вразила Ленґдона, наче блискавка.

Розташування. Він забув перше правило науки про символи Коли квадрат не є квадратом? А ще він забув, що залізне таи ро — так само як і гумова печатка — виглядає інакше, ніж йоги відбиток. Вони — як дзеркальні відображення. У кабінеті Папи Ленґдон бачив негативі.

Хаос наростав, і раптом давній вислів ілюмінатів набув для нього нового змісту: «Дивовижний алмаз, народжений давніми стихіями, — такий досконалий, що всяк, хто його бачив, застити у німому подиві».

Тепер Ленґдон знав, що цей міф — не вигадка.

Діамант ілюмінатів.

117

Ленґдон точно знав, що такого хаосу й істерії, які охопили майдан Святого Петра, Ватикан не бачив за дві тисячі років свого існування. Жодна битва, жодне розп’яття, жодний хрестовий похід, жодне містичне видіння... ніщо не можна порівняти з тією драмою, що відбувалась тут цієї миті.

Трагедія розгорталась, а Ленґдон раптом почувся дивно відстороненим. Йому здалося, що він відірвався від землі і спостерігає за всім цим божевіллям з якогось іншого виміру...

Камерарій із тавром на грудях... сам не свій, і весь світ на нього дивиться...

Діамант ілюмінатів... у всій своїй диявольській красі...

Годинник, що відлічує останні двадцять хвилин в історії Ватикану...

Драма, однак, тільки розпочиналась.

Камерарій, наче в якомусь посттравматичному трансі, раптом відчув у собі неймовірну силу, немов став одержимий демонами. Він щось забурмотів, звертаючись до невидимих духів. Тоді подивився вгору і здійняв руки.

— Кажи! — прокричав він, звертаючись до неба. — Я Тебе чую!

Ленґдон усе зрозумів, і в нього стиснулося серце.

Вітторія, очевидно, теж зрозуміла. Вона сполотніла.

— Він переживає шок, — сказала. — У нього галюцинації. Він думає, що говорить із Богом!

Хтось мусить це припинити, подумав Ленґдон. Це був сумний і жалюгідний кінець. Треба відвезти його до лікарні.

Нижче на сходах стояла Чиніта Макрі, старанно знімаючи все на камеру. Схоже, вона знайшла ідеальний ракурс. Відзняті кадри моментально з’являлися на екранах по той бік майдану і нагадували якийсь безконечний фільм жахів.

У всій цій трагедії було щось героїчне. Камерарій у розірваній сутані з чорним опіком на грудях скидався на лицаря, якому довелося пройти крізь пекло заради цієї єдиної неповторної миті одкровення. Він кричав до неба:

— Ті sento, Dio! Я чую Тебе, Господи!

Шартран позадкував із виразом благоговійного жаху на обличчі.

Над майданом раптом запанувала цілковита тиша. На якусь мить здалося, що тихо стало на цілій планеті... немов усі ті, хто зараз сидів перед телевізором, теж разом затамували подих.

Камерарій стояв на сходах собору Святого Петра, здійнявши до неба руки, і за ним напружено стежив увесь світ. Напівголий і з раною на грудях, він чимось нагадував Ісуса Христа. Звертаючись до неба, він вигукував:

— Grazie! Grazie, Dio!

Натовп мовчав.

— Grazie, Dio! — ще раз проказав камерарій. Його обличчя осяяла усмішка. Здалося, що крізь грозові хмари проглянуло сонце.

Дякую, Боже? Ленґдон нічого не розумів.

Камерарій дивно перемінився. Тепер він весь світився радістю. Він знову глянув на небо й енергійно закивав. Тоді закричав:

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»!

Цю фразу Ленґдон знав, але не мав ані найменшого поняття, з якої рації камерарій зараз її процитував.

Камерарій повернувся обличчям до людей і ще раз прокричав у темряву:

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я церкву свою!» — Тоді здійняв до неба руки і голосно засміявся. — Grazie, Dio! Grazie!

Чоловік явно збожеволів.

Світ спостерігав за ним, немов зачарований.

Проте того, що сталося потім, не сподівався ніхто.

З останнім радісним криком камерарій рвонув назад до собору Святого Петра.

118

Одинадцята сорок дві.

Ленґдон нізащо б не подумав, що буде одним із тих, хто знову кинеться до собору за камерарієм... Ще менше він сподівався, що зробить це першим. Але він стояв найближче до дверей і діяв інстинктивно.

Він тут загине, думав Ленґдон вбігаючи у чорну порожнечу.

— Камерарію! Зупиніться!