Дэн Браун – Янголи і демони (страница 92)

— А якщо вам потрібний матеріальний доказ, — нетерпляче додав камерарій, — то знайте, що ці ґрати були незамкнені. — Він показав на залізні двері на підлозі. — Такого не буває ніколи. Це означає, що хтось туди спускався... нещодавно.

Усі мовчки подивилися вниз.

Наступної миті камерарій несподівано спритно схопив одну з лампад і рішуче попрямував до сходів.

119

Кам’яні сходи круто спускалися в глиб землі.

Тут я й помру, думала Вітторія. Тримаючись за грубу мотузку, що слугувала поручнем, вона бігла вузьким переходом за іншими. Ленґдон спробував було ще раз спинити камерарія, але Шартран схопив його за руки й відтягнув убік. Очевидно, молодий гвардієць переконався, що камерарій повністю свідомий своїх дії.

Вивільнившись від Шартрана, Ленґдон поспішив услід за камерарієм. Шартран теж побіг. Вітторія інстинктивно кинулась за ними.

І тепер вона мчала стрімголов цими крутими сходами, де кожний невдалий крок міг обернутися смертельним падінням. Далеко внизу вона бачила сяйво лампади, яку ніс камерарій, Позаду чула квапливі кроки репортерів Бі-бі-сі. Прожектор на камері освітлював Шартрана й Ленґдона, і від нього перед Вітторією тяглися довгі химерні тіні. Їй не хотілося вірити, що за цим божевіллям спостерігає весь світ. Та вимкни ж ти цю кляту камеру! З іншого боку, вона усвідомлювала, що тільки завдяки прожектору вони всі бачать, куди йдуть.

Чудернацька, незбагненна гонитва тривала, а думки Вітторії кружляли вихором. Що камерарій може там зробити? Навіть якщо знайде антиматерію? Часу вже не залишилося!

Дивно, але тепер інтуїція підказувала Вітторії, що камерарій, мабуть, таки має рацію. Рішення ілюмінатів поставити контейнер з антиматерією на глибині трьох поверхів тепер здавалося майже благородним і милосердним. Глибоко під землею — так само як і в камері для небезпечних матеріалів у ЦЕРНі — наслідки від анігіляції будуть м’якші. Не буде ні вибуху, ні уламків, що розлітаються на всі боки і можуть поранити людей, — просто земля розверзнеться, як сказано в Біблії, і величезний собор провалиться у кратер.

Що це — Колер так виявив гуманність? Пожалів людські життя? Вітторія досі не могла повірити, що все це — справа рук директора. Його нелюбов до релігії вона могла зрозуміти... але ця страшна, неймовірна змова була аж ніяк не в його стилі. Невже ненависть Колера така сильна? Щоб аж наважитися знищити Ватикан? Найняти вбивцю? Убити її батька, Папу й чотирьох кардиналів? Це здавалося немислимим. І як Колер зумів завербувати когось у самому Ватикані? Агентом Колера був Рошер, сказала собі Вітторія. Рошер був ілюмінатом. Капітан Рошер, поза сумнівом, мав ключі до чого завгодно — до апартаментів Папи, II Passetto, входу в некрополь, де могила святого Петра, — до всього. Ніщо не заважало йому поставити контейнер з антиматерією на гробі святого Петра — куди доступ мають одиниці — а тоді наказати своїм гвардійцям не витрачати часу на обшук закритих зон Ватикану. Рошер знав напевно, що антиматерію ніхто не знайде.

Але Рошер аж ніяк не міг передбачити, що камерарію буде одкровення.

Одкровення. Повірити в таке чудо Вітторії досі було важко. Невже Бог справді промовляв до камерарія? Інтуїція підказувала Вітторії, що це неможливо. Проте як науковець вона досліджувала взаємозв’язок між різними елементами в природі і чи не щодня спостерігала, як виявляються різні дивовижні зв’язки: морські черепашки-близнюки, розвезені в різні лабораторії за тисячі миль одна від одної, вилуплюються з яєць одночасно до секунди... Скупчення медуз площею кілька акрів пульсують досконало в такт, немов ними керує якась вища свідомість. Увесь світ пронизаний невидимими зв’язками, думала вона.

Але щоб такий зв’язок був між Богом і людиною?

Вітторія шкодувала, що з нею немає батька. Він би вдихнув у неї віру. Колись він уже пояснював їй суть контакту з Богом із наукового погляду, і вона його тоді зрозуміла. Вона досі пам’ятала той день, коли, побачивши, що він молиться, запитала:

— Тату, навіщо ти молишся? Бог однаково ж не може тобі відповісти.

Леонардо Ветра відволікся від медитації і подивився на неї з батьківською усмішкою:

— Моя скептична донечко! То ти не віриш, що Бог промовляє: до людини? Добре, я поясню тобі це твоєю мовою. — Він зняв з полиці макет людського мозку і поставив перед нею. — Тобі, мабуть, відомо, Вітторіє, що зазвичай люди використовують дужі' незначний відсоток свого розумового потенціалу. Однак, коли людина опиняється в екстремальних умовах — зазнає фізичної травми, переживає велику радість або страх або ж поринає в глибоку медитацію — усі її нейрони раптом починають спалахувати, як скажені, що призводить до неймовірної ясності думки.

— То й що? — запитала Вітторія. — Ясність думки ще не означає, що ти спілкуєшся з Богом.

— Ага! — вигукнув Ветра. — Але чудове осяяння, як розв’язати те чи інше надскладне завдання, часто приходить саме в такий момент ясності. Гуру називають це вищою свідомістю. Біологи — зміненим станом. Фізіологи — надчутливістю. — Він помовчав. — А християни вважають це відповіддю на їхні молитви. — Широко усміхаючись, він додав: — Іноді божественне одкровення означає лише, що розум налаштувався чути те, що серце вже давно знає.

Тепер, швидко збігаючи крутими сходами в темряву, Вітторія відчувала, що батько мав рацію. Не так важко було повірити, що від травми розум камерарія прийшов у такий стан, коли той просто «збагнув», де схована антиматерія.

Кожен із нас — Бог, казав Будда. Кожен із нас знає все. Тільки треба відкрити розум, щоб почути власну мудрість.

Власне, в цю мить ясності, спускаючись щораз глибше під землю, Вітторія відчула, що її розум відкрився... і її мудрість вийшла на волю. Вона раптом дуже ясно відчула, що збирається зробити камерарій. І ця ясність принесла з собою такий страх, якого вона ще ніколи не знала.

— Камерарію, ні! — закричала вона в темну безодню. — Ви не' розумієте! — Вітторія уявила ті тисячі людей, що зібралися під стінами Ватикану, і в неї всередині все похололо. — Якщо ви винесете антиматерію нагору... усі загинуть!

Ленґдон тепер перестрибував через три сходинки, наздоганяючи камерарія. Тунель був вузький, проте він не відчував клаустрофобії. Її витіснив інший, набагато потужніший страх.

— Камерарію! — Ленґдон був щораз ближче до світла лампади. — Антиматерію треба залишити там, де вона є! У нас немає вибору!

Навіть ще не договоривши, Ленґдон не міг повірити, що вимовляє такі слова. Із них випливало, що він не тільки прийняв божественне одкровення камерарія за чисту монету, а й закликає пожертвувати собором Святого Петра — одним із найбільших архітектурних див на землі... а також усіма творами мистецтва, що є всередині нього.

Але люди на майдані... Іншого виходу немає.

Жорстока іронія полягала в тому, що заради порятунку людей треба було знищити церкву. Ленґдон подумав, що така символічна альтернатива, мабуть, неабияк потішила ілюмінатів.

Повітря, що линуло вгору з дна тунелю, було вологе й прохолодне. Десь там унизу лежав священний некрополь — місце, де покоїться святий Петро і безліч інших ранніх християн. Ленґдону стало моторошно. Він дуже надіявся, що їхня місія не виявиться самогубством.

Раптом рух лампади припинився. Ленґдон швидко наближався до камерарія.

Кінець сходів несподівано виринув із темряви. Далі шлях перекривали залізні ґрати з трьома викарбуваними черепами. Камерарій уже тягнув їх на себе, намагаючись відчинити. Ленґдон підскочив до нього й рвучко притиснув ґрати. За мить усі інші теж були внизу. У білому світлі прожектора вони скидались на привидів... особливо Ґлік. Він із кожним кроком полотнів дедалі більше.

Шартран схопив Ленґдона за плечі.

— Пропустіть камерарія!

— Ні! — крикнула, відхекуючись, Вітторія. Вона стояла на кілька сходинок вище. — Треба негайно звідси йти! Антиматерію не можна забирати звідси! Якщо ви винесете її нагору, то всі, хто там є, загинуть!

Голос камерарія був дивовижно спокійний.

— Усі ви... ми мусимо вірити. Часу залишилося мало.

— Ви не розумієте, — благала Вітторія. — Якщо вибух станеться на поверхні, то він завдасть значно більше шкоди, ніж тут, унизу!

Камерарій подивився на неї ясним, проникливим поглядом.

— Хто сказав, що вибух станеться на поверхні?

Вітторія витріщилась.

— То ви залишаєте її тут?

Упевненість камерарія діяла, як гіпноз.

— Смерті сьогодні більше не буде.

— Отче, але...

— Прошу вас... майте трохи віри. — Камерарій стишив голос до настійливого шепоту. — Я нікого не прошу йти зі мною. Нікого тут не затримую. Я прошу лише, щоб ви не заважали вершитися Його волі. Дайте мені змогу зробити те, що я покликаний зробити. — Погляд камерарія посуворішав. — Я мушу врятувати цю церкву. І я можу її врятувати. Присягаюсь життям!

Тиша, яка настала після цих слів, була ефектніша за грім.

120

Одинадцята п’ятдесят одна.

Некрополь дослівно означає місто мертвих.

Про це місце Ленґдон багато читав, однак ніщо з прочитаного не підготувало його до тієї картини, яку він побачив. Величезна підземна порожнина була заповнена напівзруйнованими мавзолеями, що нагадували крихітні будиночки, розсипані по дну печери. Навіть повітря тут здавалося мертвим. Поміж надгробками звивалися вузькі стежки. Здебільшого гробниці були побудовані з цегли, яка давно покришилася, й обкладені мармуром. Гори невивезеної землі, неначе колони з праху, підпирали низьке кам’яне небо, що нависало над цим темним царством.