Дэн Браун – Янголи і демони (страница 93)
Шартран перший піддався чарам камерарія. Він відчинив залізні ґрати й заявив, що вірить йому беззатережно. Ґлік і Макрі, на прохання камерарія, великодушно погодились освітлювати шлях. Проте, якщо зважати на те, які «лаври» чекали їх нагорі — за умови, що вони вийдуть звідси живими, — то благородство їхніх мотивів видавалося вельми сумнівним. Вітторія найменше з усіх хотіла йти далі, і в її очах Ленґдон побачив якусь настороженість, що дуже скидалась на жіночу інтуїцію.
Вітторія мовчала, але Ленґдон знав, що вона думає те саме, що й він.
Пробігаючи повз численні мавзолеї, Ленґдон відчув біль у ногах. Із подивом він виявив, що тепер вони йдуть під гору. Коли він збагнув, у чому річ, у нього мороз пішов по шкірі. Місцевість, якою вони йшли, залишилась незмінною з часів Ісуса. Він сходили на давній Ватиканський пагорб! Історики стверджують, що могила святого Петра розташована недалеко від
У Ленґдона було таке відчуття, наче він біжить сторінками історії. Десь попереду була могила святого Петра — найсвятіша реліквія християнства. Важко було повірити, що колись над цією могилою стояла тільки скромна капличка. Ті часи давно минули. Статус святого Петра в християнстві зростав, і над першою капличкою надбудовували нові й нові храми. Теперішній пам’ятник здіймається вгору на чотириста сорок футів аж до вершечка Мікеланджелового купола, розташованого точнісінько над гробом апостола.
Вони сходили вище й вище, маневруючи поміж гробів. Ленґдон подивився на годинник.
— Обережно! — закричав ззаду Ґлік. — Зміїні нори!
Ленґдон уже й сам побачив на стежці перед ними безліч невеличких дірок. Ленґдон перестрибнув через них і побіг далі.
Вітторія й собі перестрибнула і ледь не втрапила ногою в одну ямку.
— Це зміїні нори? — з тривогою спитала вона Ленґдона, не зупиняючись.
— Не зовсім так. Насправді, вони були призначені для дечого іншого, — відповів Ленґдон. — Повірте, вам це буде нецікаво. — Він щойно збагнув, що ці діри — це так звані «труби возливання». Ранні християни вірили у воскресіння тіла, і через ці отвори буквально «годували» мертвих, ллючи в крипти під землею молоко й мед.
Камерарій знесилився.
Він уперто біг вперед, гнаний обов’язком перед Богом і людьми.
— Я врятую Твою церкву, Отче. Присягаюся.
Попри прожектор Бі-бі-сі, за який камерарій був вдячний репортерам, він, як і раніше, тримав лампаду високо над головою.
З камерарія лився піт, і він насилу дихав. Однак, дійшовши до вершини, він наче відродився. Заточуючись, вийшов на рівний клаптик землі, де йому доводилося стояти безліч разів. Тут стежка закінчувалась. Далі височіла земляна стіна, на якій маленькими літерами було написано:
У стіні, приблизно на рівні грудей, зяяв отвір. Тут не було ні позолоченої таблички, ні якихось інших атрибутів слави.
Тільки діра в стіні, а за нею — невеличкий грот з простим, попсутим від часу саркофагом. Камерарій зазирнув досередини і втомлено усміхнувся. Він чув, що інші вже йдуть сюди. Поставив лампаду на землю й опустився на коліна, щоб помолитися.
Приголомшений кардинал Мортаті стояв на майдані Святого Петра в оточенні інших кардиналів і, затамувавши подих, стежин за драмою, що розгорталася в підземному некрополі. Він уже не знав, чому вірити. Невже весь світ теж був свідком того, що побачив
— Дивіться! — охнув натовп.
— Ось воно! — Усі, як один, раптом почали показувати на екран. — Це чудо!
Мортаті звів очі. Камера трохи хиталась, але загалом зображення було доволі чітке. Картина на екрані справді була незабутня.
Камерарій стояв на колінах спиною до камери й молився. Перед ним була земляна стіна, у якій виднівся нерівний отвір. Усередині печери серед уламків давнього каменю стояв теракотовий саркофаг. Хоч Мортаті бачив цю труну лише раз у житті, він відразу безпомилково зрозумів, чиї останки там покояться.
Мортаті був не настільки наївний, щоб. думати, що бурхлива радість, яка запанувала на майдані, зумовлена тим, що люди побачили одну з найбільших святинь християнства, Не могила Святого Петра змусила їх упасти на коліна і спонтанно молитися, дякуючи Господові за чудо. Причиною радості був предмет, що стояв на гробі.
Контейнер, з антиматерією. Пристрій був там... там він і про стояв увесь день, схований у темряві некрополя. Гладенький. Безжальний. Смертоносний. Одкровення камерарія було правдивим.
Мортаті зачудовано дивився На прозорий циліндр. Крапля рідини досі плавала всередині. У гроті ритмічно блимало червоне світло — електронний дисплей відлічував останні п’ять хвилин свого існування.
За кілька дюймів від контейнера на гробі стояла бездротова камера швейцарських гвардійців. Вона була спрямована на контейнер і весь час передавала сигнал у пункт стеження.
Мортаті перехрестився. Страшнішої картини він іще не бачив, скільки живе. Утім, уже наступної миті він збагнув, що становище от-от погіршиться іще більше.
Камерарій різко підвівся, схопив антиматерію і повернувся до інших. На обличчі в нього читалася зосередженість. Ні на кого не зважаючи, він почав швидко спускатися з пагорба тим самим шляхом, яким прийшов сюди.
У кадрі мелькнуло перелякане обличчя Вітторії Ветри.
— Куди ви?! Камерарію! Ви ж, здається, казали...
— Майте віру! — не зупиняючись, крикнув він через плече.
Вітторія кинулась до Ленґдона.
— Що робити?
Роберт Ленґдон спробував спинити камерарія, але йому перешкодив Шартран, який, очевидно, тепер повністю довіряв священику.
Кадри, що з’явились після цього на екранах, нагадували зйомки з кабінки на американських гірках. Зображення крутилось, звивалось, підскакувало. Мелькали перестрашені, розгублені обличчя. Спіткаючись у темряві, всі в паніці бігли назад до виходу з некрополя.
Мортаті злякано охнув.
— Він що — несе це
Увесь світ, сидячи перед телевізорами, дивився, як камерарій мчить до виходу з некрополя, тримаючи перед собою контейнер з антиматерією.
— Смерті сьогодні більше не буде.
Але він помилявся.
121
Камерарій вискочив із дверей собору Святого Петра рівно о 23:56. Він відразу заточився в сліпучому світлі прожекторів, тримаючи антиматерію обома руками перед собою, наче якийсь священний дар Господові. Мружачись, він бачив на екранах довкола майдан у велетенське зображення себе самого, напівголого й пораненого. Такого ревіння, яке вирвалося з натовпу при його появі, камерарій іще не чув відколи жив. У ньому було все: плач, крик, спів, молитва... суміш благоговіння і жаху.
Після біганини підземним некрополем він був геть знесилений. Усе мало не закінчилося лихом. Роберт Ленґдон і Вітторія Ветра спробували йому перешкодити. Вони хотіли кинути контейнер з антиматерією назад у підземний сховок і бігти нагору, подалі звідти.
Раптом камерарій з моторошною ясністю усвідомив, що в будь-яку іншу ніч він нізащо не переміг би в цих перегонах. Сьогодні ж Бог знову був на його боці. Роберт Ленґдон уже наздоганяв його, але його стримав Шартран, глибоко віруючий і беззастережно відданий камерарію. Репортери, звісно ж, були надто захоплені видовищем і до того ж мали на собі надто багато обладнання, щоб зупиняти його.
Камерарій уже чув за собою кроки інших... бачив їх на екранах... Вони вже його наздоганяли. Зібравши рештки сил, він підняв антиматерію високо над головою. Тоді, немов кидаючи виклик ілюмінатам, розправив, плечі, щоб увесь світ побачив тавро в нього на грудях, і побіг сходами вниз.
Залишився один, останній акт.
Вибігши з собору, Ленґдон майже нічого не бачив. Яскраве світло прожекторів знову різонуло по очах. Єдине, що він зауважив, то це невиразну постать камерарія, що збігав сходами. Оточений білим сяйвом, камерарій на мить здався йому неземною істотою, наче якесь сучасне божество. Сутана висіла в нього на поясі, як плащаниця, на тілі були рани, яких завдали недруги, а він усе терпів. Камерарій мчав уперед, гордо випроставшись, закликаючи світ не втрачати віри; мчав до людського натовпу зі зброєю масового знищення в руках.
Отямившись, Ленґдон побіг за ним.