Дэн Браун – Янголи і демони (страница 89)

Шартран постукав по дверях ліхтарем. З того боку почулися приглушені звуки радості. Грюкання припинилося, натомість люди закричали голосніше. Шартран насилу розрізняв окремі слова, що долинали з-за масивної загорожі.

— ... Колер... збрехав... камерарій...

— Хто ви? — крикнув Шартран якомога голосніше.

— ...ерт Ленґдон... Вітторія Be...

Шартран почув достатньо, щоб збентежитися ще більше. А я думав, ви загинули!

— ...двері, — кричали голоси. — Відчиніть!..

Шартран подивився на залізну перешкоду і подумав, що усунути її можна хіба що динамітом.

— Не можу! — крикнув він. — Двері надто масивні!

— ...зустріч... зупиніть... камерарій... небезпеці...

Хоч Шартрана вчили, що впадати у паніку небезпечно, останні кілька слів його не на жарт налякали. Чи правильно він зрозумів? Серце закалатало. Він уже хотів було бігти назад до кабінету, але раптом вкляк на місці. Погляд його випадково натрапив на щось на дверях... щось іще дивовижніше, ніж слова, які він щойно почув. З усіх чотирьох масивних замків стирчали ключі. Шартран знову витріщився. Ключі тут? Він зморгнув, думаючи, що це йому ввижається. Ключі від цих дверей мали зберігатися в якомусь сейфі! Тунелем ніхто не ходив — ось уже кілька століть!

Шартран поклав ліхтар на підлогу і взявся за перший ключ. Механізм заіржавів, але піддався. Хтось його недавно відмикав. Шартран відімкнув наступний замок. Тоді ще один. Коли піддався останній засув, Шартран потягнув двері на себе. Металева плита зі скрипом відхилилася. Він схопив ліхтар і посвітив у тем ний хід за дверима.

Роберт Ленґдон і Вітторія Ветра були схожі на привидів. Заточуючись, вони зайшли до бібліотеки. У пошматованому одязі, вони на вигляд були страшенно втомлені, але сповнені рішучості.

— Що це таке? — грізно запитав Шартран. — Що тут відбувається? Звідки ви взялися?

— Де Макс Колер? — замість відповіді запитав Ленґдон.

Шартран показав пальцем за спину.

— На зустрічі з камер...

Ленґдон і Вітторія, не дослухавши, кинулись повз нього у темний коридор. Шартран повернувся й інстинктивно націлив їм у спину пістолет. Але швидко опустив його й побіг за ними. Рошер, очевидно, почув у коридорі кроки, бо коли вони добігли до кабінету Папи, він рішуче заступив двері і націлив на них зброю.

— Alt!

— Камерарій у небезпеці! — крикнув Ленґдон, здіймаючи руки догори. — Відчиніть двері! Макс Колер хоче вбити камерарія!

Рошер тільки сердито дивився на них.

— Відчиніть двері! — сказала Вітторія. — Швидше!

Але було запізно. З кабінету почувся дикий крик. Кричав камерарій.

114

Сутичка тривала кілька секунд.

Камерарій Вентреска іще кричав, коли Шартран ступив повз Рошера і розчахнув двері. Гвардійці увірвались до папського кабінету. Ленґдон і Вітторія вбігли за ними.

Сцена, яку вони побачили, була жахливою.

Кімнату освітлювали лише свічки та відблиски вогню в каміні. Біля каміна незграбно стояв перед своїм кріслом Колер. У руці він тримав пістолет і цілився в камерарія. Той лежав на підлозі біля його ніг, скорчившись від болю. Сутана камерарія була розірвана, і на голих грудях чорнів опік. З такої відстані Ленґдон не бачив, що це був за символ, але на підлозі біля Колера лежало велике квадратне тавро. Метал досі був розпечений до червоного.

Двоє швейцарських гвардійців, не вагаючись, почали стріляти. Кулі вдарили в груди Колера, і той повалився назад у своє крісло. Із ран на грудях хлюпонула кров, а пістолет полетів на підлогу.

Приголомшений Ленґдон стояв у дверях. Вітторія заціпеніла.

— Макс... — прошепотіла вона.

Камерарій, усе ще звиваючись на підлозі, підкотився до Рошера і з фанатичним жахом на обличчі, що нагадував давніх «мисливців на відьом», показав на нього пальцем і прокричав одне єдине слово:

— ІЛЮМІНАТ!

— Ах ти мерзотнику! — кинувся до нього Рошер. — Ти нікчемний святенник...

Цього разу не витримав Шартран. Він всадив Рошерові в спину три кулі, одну за одною. Капітан упав долілиць. Так він і лежав — бездиханний, у калюжі власної крові. Шартран та інші гвардійці підбігли до камерарія, що бився в конвульсіях від неймовірного болю.

Обидва гвардійці, побачивши символ, випалений в камерарія на грудях, скрикнули з жаху. Один гвардієць побачив тавро догори ногами і відсахнувся. Шартран, приголомшений не менше, ніж його товариші, прикрив страшний опік розірваною сутаною.

Ленґдон ішов через кімнату, як п’яний. Крізь туман божевілля й жорстокості він намагався осягнути побачене. Науковець-каліка, щоб іще раз — остаточно — продемонструвати вищість науки, прилетів до Ватикану й поставив тавро на грудях найвищого ієрарха Церкви. Є речі, за які варто віддати життя, казав убивця. Ленґдон дивувався, як чоловік на інвалідному кріслі зміг перемогти камерарія. Щоправда, Колер мав пістолет. Яка різниця, як саме він це зробив? Так чи інакше, Колер виконав свою місію!

Ленґдон рушив до місця подій. Камерарієм опікувалися швейцарські гвардійці, тож увагу Ленґдона привернуло розпечене тавро біля інвалідного крісла Колера. Шосте тавро? Чим ближче Ленґдон підходив до нього, тим більшим ставало його збентеження. Тавро було квадратне, доволі велике, і, поза сумнівом, походило зі священного центрального відділення скрині, що зберігалася в сховищі ілюмінатів. Шосте й останнє тавро, так сказав убивця. Найбездоганніше з усіх.

Ленґдон став навколішки біля Колера і простягнув руку до загадкового предмета. Метал досі випромінював тепло. Ленґдон вхопився за дерев’яний держак і підніс предмет до очей. Він не був упевнений, що саме сподівався побачити, але точно не те, що побачив.

Ленґдон довго дивився, нічого не розуміючи. Чому гвардійці, побачивши тавро, скрикнули з жаху? Це ж просто квадрат із якихось нісенітних каракулів. Найбездоганніше з усіх? Воно, щоправда, симетричне, думав Ленґдон, обертаючи тавро, однак не має жодного сенсу.

Відчувши, що хтось поклав йому на плече руку, Ленґдон озирнувся, сподіваючись, що це Вітторія. Але рука була вимазана кров’ю. Це була рука Максиміліана Колера. Той дотягнувся до нього зі свого крісла.

Ленґдон впустив тавро і зірвався на ноги. Колер іще живий!

Обм’яклий у своєму інвалідному кріслі, директор іще дихав, хоч переривчасто і з хрипом. Їхні погляди зустрілися, і Ленґдон побачив той самий холодний вираз, яким Колер зустрів його вранці в ЦЕРНі. Затуманені передсмертною пеленою очі Колера здавалися навіть жорсткішими, ніж завжди. Ненависть і злоба, що їх Колер зазвичай тамував у собі, тепер виплеснулись на поверхню.

Тіло науковця судомно здригнулося, і Ленґдон відчув, що той хоче щось зробити. Усі інші в кімнаті були зайняті камерарієм. Ленґдон хотів когось покликати, але не зміг. Він укляк на місці. Його паралізувала енергія, що виходила від Колера в ці останні секунди його життя. Тремтячою рукою директор відчепив від ручки інвалідного крісла якийсь невеличкий пристрій, завбільшки як сірникова коробка. Спершу Ленґдон злякався, що це якась зброя. Але це було щось інше.

— Від-дайте... — прохрипів з останніх сил Колер, — від-дай те це... репортерам. — Його голова нерухомо повисла на грудях, і пристрій упав йому на коліна.

Ленґдон, вражений, дивився на мініатюрний пристрій. Очевидно, він був електронний, бо мав напис «Sony RUVI». За мить Ленґдон зрозумів, що це найновіша кишенькова відеокамера. Та пішов ти до біса! подумав він. Колер, мабуть, записав на камеру своє останнє передсмертне звернення до світу і хотів, щоб його показали по телебаченню... Це стовідсотково якась урочиста проповідь про значення науки і шкідливість релігії. Ленґдон вирішив, що сьогодні він уже достатньо попрацював на Колера. Він швидко сховав камеру в найглибшу кишеню піджака, поки ту не побачив Шартран. Передсмертному зверненню Колера пряма дорога на смітник!

Тишу порушив голос камерарія. Він намагався сісти.

— Кардинали... — вимовив насилу.

— Вони досі в Сікстинській капелі! — вигукнув Шартран. — Капітан Рошер наказав...

— Евакуюйте... негайно. Усіх.

Один із гвардійців побіг щодуху до Сікстинської капели, щоб випустити кардиналів.

Камерарій кривився від болю.

— Гелікоптер... на майдан... відвезіть мене в лікарню.

115

Швейцарський гвардієць, що сидів у гелікоптері на майдані Святого Петра, тер скроні. Гамір довкола стояв такий, що не чути було звуку пропелера, який крутився на неробочому ходу. Ні, це не урочисте чатування зі свічками. Пілотові було дивно, що під Ватиканом досі не спалахнув справжній бунт.

До півночі залишалося двадцять п’ять хвилин, а на п’яца, як i раніше, було повно люду. Хтось молився, хтось оплакував Церкву, хтось вигукував непристойності й заявляв, що Ватикан цього заслужив, а ще хтось цитував біблійні пророцтва.

Голова в пілота розколювалась. У вітрове скло били сліпучі промені прожекторів. Примружившись, він подивився на ошалілий натовп. Над головами людей майоріли лозунги:

АНТИМАТЕРІЯ — ЦЕ АНТИХРИСТ!

НАУКОВЕЦЬ = САТАНІСТ

І ДЕ ТЕПЕР ВАШ БОГ?

Пілот застогнав. Голова заболіла ще сильніше. Він би із задоволенням натягнув на вітрове скло захисний чохол, щоб не бачити цього всього, однак знав, що за кілька хвилин доведеться злітати. Лейтенант Шартран щойно передав по рації жахливу новину. Максиміліан Колер напав на камерарія і серйозно його поранив. Шартран, американець і та жінка несуть камерарія до гелікоптера, щоб відвезти в лікарню.