Дэн Браун – Янголи і демони (страница 88)

— Справді! Колер ніколи б не подумав, що камерарій поведеться саме так. Той порушив традицію Ватикану тримати все в таємниці і розповів про кризу всьому світові. Він був максимально щирий. Подумати тільки, він показав антиматерію по телебаченню! Це був блискучий хід, і Колер ніколи на таке не сподівався. Але, за іронією долі, змова ілюмінатів обернулася проти них самих. Самі того не бажаючи, вони створили нового лідера Церкви в особі камерарія. І тепер Колер прилетів, щоб його вбити!

— Макс — пройдисвіт, — сказала Вітторія. — Але не вбивця. І він ніколи не пішов би на вбивство мого батька.

У Ленґдона в голові зазвучали слова Колера, які могли послу жити відповіддю. Багато хто в ЦЕРНі вважав Ветру небезпечним. Поєднувати науку з релігією — найвище блюзнірство.

— А може, Колер довідався про антиматерію кілька тижнів тому і йому не сподобалось, що ваш проект може зміцнити позиції релігії?

— І через це він убив мого батька? Дурниці! Крім того, Макс Колер нічого не знав про наш проект.

— Можливо, поки тебе не було, твій батько обмовився Колерові і спитав у нього поради. Ти ж сама казала, що батька непокоїла моральна відповідальність за створення речовини з такою руйнівною силою.

— Звертатися з моральними проблемами до Максиміліана Колера? — фиркнула Вітторія. — Не думаю!

Тунель трохи повертав на захід. Чим швидше вони бігли, тим тьмянішим ставало полум’я смолоскипа. Ленґдон уже почав боятися, що той зовсім згасне і вони опиняться в суцільній темряві.

— Крім того, — додала Вітторія, — навіщо Колерові було дзвонити тобі сьогодні вранці і просити про допомогу, якщо він сам ініціатор змови?

Ленґдон про це вже думав.

— Колер перестрахувався. Він подбав, щоб ніхто не зміг звинуватити його в бездіяльності в умовах кризи. Він, мабуть, не сподівався, що ми просунемося аж так далеко.

Думка, що Колер його використав, розлютила Ленґдона. Його участь у всіх цих подіях робила ілюмінатів в очах світу, так би мовити, реальнішими. По телебаченню весь вечір цитували публікації Ленґдона; і хоч як це було смішно, присутність професора з Гарварда надавала усій цій історії серйозного звучання й переконувала скептиків в усьому світі, що братство ілюмінатів — не лише історичний факт, а й потужна сила, на яку слід зважати.

— Той репортер Бі-бі-сі, — сказав Ленґдон, — думає, що ЦЕРН — нова штаб-квартира ілюмінатів.

— Що? — Вітторія аж спіткнулась і мало не впала. — Він так сказав?!

— У прямому ефірі. Він порівняв ЦЕРН із масонською ложею — такою собі невинною організацією, що, сама того не знаючи, прихистила ілюмінатів.

— О Боже. ЦЕРНу кінець.

Ленґдон не був у цьому впевнений. Але так чи інакше, ця гіпотеза вже не здавалась йому аж такою безглуздою. ЦЕРН — справжнісінький рай для науковців. Під його дахом зібралися дослідники з десятків країн світу. І вони мали невичерпне фінансування. А Максиміліан Колер був їхнім директором.

Янус — це Колер.

— Якщо Колер до цього не причетний, — знову заговорив Ленґдон, — то що він тут робить?

— Можливо, намагається зупинити це божевілля. Висловити підтримку. Може, він і справді виявиться самаритянином! Можливо, він якось довідався, хто ще знав про наш проект, і прилетів, щоб поділитися інформацією.

— Убивця сказав, що він з’явився, щоб поставити тавро камерарію.

— Ти розумієш, що ти говориш? Це було б самогубством! Макс нізащо не вийшов би звідти живий.

Ленґдон задумався. Можливо, цього він і прагнув.

Попереду замаячіли металеві двері. У Ленґдона мало не зупинилося серце. Однак, наблизившись, вони з Вітторією побачили, що старовинний замок висить розкритий — двері не замкнено.

Ленґдон полегшено зітхнув, переконавшись, що, як він і здогадувався, цим давнім тунелем користувалися. Зовсім нещодавно. Точніше, навіть сьогодні. Він уже не мав сумнівів, що кардиналів убивця вивів із Ватикану саме цим шляхом.

Вони побігли далі. Ліворуч Ленґдон уже чув якийсь безладний галас. Це був майдан Святого Петра. Отже, залишилося недалеко.

Незабаром вони натрапили на ще одні двері, цього разу важчі. Вони були теж незамкнені. Звуки, що долинали з майдану Святого Петра, стихли в них за спиною, і Ленґдон збагнув, що вони проминули зовнішній мур міста Ватикан. Він застановлявся, де саме у Ватикані закінчується цей давній перехід. У садах? У базиліці? У папській резиденції?

А тоді тунель несподівано закінчився.

Важкі двері, що заступили їм. шлях, були стіною з клепаного заліза. Навіть у слабкому світлі смолоскипа, що вже ледь жеврів, Ленґдон розгледів, що ці двері абсолютно гладкі. Ні клямки, ні петель, ні замкових щілин.

Його охопила паніка. Архітектори називають цей рідкісний вид дверей senza chiave. Такі двері робили з міркувань безпеки, і відчинити їх можна було лише з одного боку — у даному разі з протилежного. Надія Ленґдона згасала., так само, як і смолоскип, який він тримав у руці.

Він подивився на годинник. Циферблат світився в темряві.

23:29.

Із криком відчаю, Ленґдон відкинув смолоскип і почав щосили гатити в двері.

113

Щось тут на так.

Лейтенант Шартран чатував під дверима папського кабінету. З напруженої пози солдата, який стояв поруч, він розумів, що той поділяє його тривогу. Зустріч, що відбувалася за зачиненими дверима, за словами Рошера, могла врятувати Ватикан від знищення. То звідки ж це недобре передчуття? І чому Рошер поводиться так дивно?

Щось тут явно не так.

Капітан Рошер стояв праворуч від Шартрана і дивився просто перед собою. Його погляд, завжди такий гострий, тепер був якийсь відсторонений. Шартран не впізнавав свого капітана. Останню годину Рошер був сам не свій. Його рішення видавалися нелогічними.

Хтось мусить бути присутній при цій зустрічі! думав Шартран. Він чув, як Максиміліан Колер, увійшовши, замкнув двері на ключ. Чому Рошер це дозволив?

Однак значно більше Шартрана непокоїло інше. Кардинали. Кардинали й досі були замкнені в Сікстинській капелі. Це божевілля! Камерарій хотів, щоб їх евакуювали ще п’ятнадцять хвилин тому! Рошер скасував це рішення, не повідомивши камерарія. Коли Шартран висловив занепокоєння з цього приводу, Рошер мало не відірвав йому голову: у швейцарській гвардії не заведено обговорювати накази начальства, а Рошер тепер був найвищим командиром.

Півгодини, думав Рошер, непомітно глянувши при тьмяному мерехтінні свічок, що освітлювали коридор, на свій швейцарський хронометр. Будь ласка, поквапся!

Шартран шкодував, що не чує розмови, яка відбувається по той бік дверей. Проте він знав, що немає у світі людини, яка б упоралася з цією кризою краще, ніж камерарій. Цьому чоловікові сьогодні випали важкі випробування, і він з честю їх витримав. Він мав тверду позицію... і був щирий, відвертий... показав приклад усім. Зараз Шартран пишався, що він католик. Ілюмінати зробили велику помилку, кинувши виклик камерарію Вентресці.

Раптом думки Шартрана перервав несподіваний звук. Якесь грюкання. Воно долинало звідкись знизу. Звуки були приглушені, але не стихали ні на мить. Рошер насторожено підвів голову. Тоді повернувся до Шартрана й мовчки показав на коридор. Шартран зрозумів. Він увімкнув ліхтар і пішов з’ясовувати, у чому річ.

Грюкання ставало дедалі відчайдушнішим. Шартран пробіг ярдів зо тридцять до перетину з іншим коридором. Звуки, схоже, долинали з-за рогу, з-за Климентійської зали. Шартран був спантеличений. У тому закутку лише одна кімната — особиста бібліотека Папи. Але бібліотека Його Святості стояла замкнена від дня його смерті. Там нікого не могло бути!

Шартран побіг другим коридором, знову звернув за ріг і кинувся до бібліотеки. Дерев’яні двері були невеличкі і в темряві нагадували суворого стража. Грюкання долинало звідкись зсередини. Шартран завагався. Він іще ніколи не бував в особистій бібліотеці Папи. Там узагалі мало хто бував. До бібліотеки можна заходити тільки в супроводі самого Папи.

Шартран невпевнено натиснув на клямку. Як він і думав, двері були замкнені. Він приклав вухо. Грюкання погучнішало. Тоді він почув іще щось. Голоси! Хтось кличе на допомогу!

Слів він не розрізняв, але виразно чув у голосах відчай. Когось замкнули в бібліотеці? Швейцарські гвардійці евакуювали з будинку не всіх? Шартран на мить замислився, чи не варто побігти й порадитися з Рошером. До біса Рошера! Свого часу Шартрана вчили ухвалювати рішення самостійно, і зараз він так і зробить. Він витягнув пістолет і вистрілив у замок. З дверей полетіли тріски, й вони відчинилися.

За порогом була темрява. Шартран посвітив ліхтарем. Він побачив східні килими, високі дубові стелажі, вщерть напаковані книжками, шкіряну канапу і мармуровий камін. Про цю бібліотеку ходили легенди — три тисячі старовинних томів стояли тут разом із сотнями сучасних журналів і газет — усе, чого просив Його Святість. На низькому столику лежали наукові й політичні журнали.

Грюкання тут було чути виразніше. Шартран спрямував світло ліхтаря в протилежний бік кімнати, звідки долинали звуки. У дальній стіні, за кріслами й столиком, він побачив величезні залізні двері. У них були чотири масивні замки. У центрі дверей були вигравірувані маленькі літери, від яких у Шартрана перехопило подих.

IL PASSETTO

Шартран здивовано витріщився. Потаємний хід! Він, звісно ж, чув про Il Passetto. До нього навіть доходили чутки, що колись вхід у цей тунель був тут, у бібліотеці. Але ж цим переходом уже кілька століть ніхто не користувався! Хто може грюкати в двері з того боку?