Дэн Браун – Янголи і демони (страница 83)

— Гей! — звернувся австралієць, уважніше придивляючись до Ленґдона. — Це тебе показували по телебаченню? Ти той чоловік, що намагався врятувати кардинала на майдані Святого Петра?

Ленґдон не відповів. Він дивився на хитромудру конструкцію на даху мікроавтобуса — супутникову тарілку на розкладній опорі. Ленґдон знову подивився на замок. Зовнішній мур мав висоту приблизно п’ятдесят футів. Внутрішня фортеця була ще вища. Багатоступенева оборона. Верхня вежа була неймовірно високо, але якщо він подолає перший мур, то можливо...

Ленґдон різко повернувся до репортера і показав на антену.

— Як високо вона піднімається?

— Що? — Той розгубився. — На п’ятнадцять метрів. А що?

— Під’їдь до стіни. Мені потрібна допомога.

— Яка допомога?

Ленґдон пояснив.

В австралійця розширились очі.

— Ти що, збожеволів? Це опора для телескопічної антени вартістю двісті тисяч доларів. Це тобі не драбина!

— Тобі потрібний рейтинг? Я маю інформацію, яка тобі все компенсує сторицею. — Ленґдон був у відчаї.

— Інформацію, що коштує двісті тисяч доларів?

Ленґдон сказав йому, що саме готовий розповісти в обмін на послугу.

Через дев’яносто секунд Роберт Ленґдон хитався на вітрі за п’ятдесят футів від землі, тримаючись за вершечок опори для супутникової антени. Він ухопився рукою за край першого муру, підтягнувся і переліз на нижній бастіон замку.

— Тепер кажи, що обіцяв! — крикнув знизу австралієць. — Де він?

Ленґдон почувався винним за розголошення цієї інформації, але домовленість є домовленість. До того ж убивця, мабуть, так чи інакше, поінформує пресу.

— П’яца Навона, — крикнув Ленґдон. — Він у фонтані.

Австралієць склав антену і помчав за найбільшою сенсацією свого репортерського життя.

У кам’яній кімнаті високо над містом убивця стягнув з ніг мокрі черевики і перебинтував поранений палець. Нога боліла, але не настільки, щоб зіпсувати йому задоволення.

Він повернувся до свого трофея.

Вона лежала на спині на простій канапі в кутку кімнати. Руки її були зв’язані за спиною, рот заклеєний скотчем. Убивця рушив до неї. Вона вже прийшла до тями. Це йому сподобалось. Дивно, але в її очах він побачив не страх, а полум’яну ненависть.

Страх прийде пізніше.

107

Роберт Ленґдон побіг по зовнішньому муру замку, радий, що той підсвічують прожектори. Внутрішній двір унизу нагадував музей старовинної зброї — катапульти, купи мармурових гарматних ядер і цілий арсенал інших страхітливих знарядь убивства. Удень замок був відчинений для туристів, тож двір частково повернули до первинного стану.

Ленґдон подивився на центральну будівлю фортеці. Кругла цитадель здіймалася до неба на сто сім футів. На даху в самому центрі на постаменті стояв бронзовий янгол. На балкон і досі падало зсередини слабке світло. Ленґдон хотів крикнути, однак передумав. Треба було знайти вхід до замку.

Подивився на годинник.

23:12.

Ленґдон збіг униз кам’яним пандусом, що прилягав до муру зсередини, й опинився у внутрішньому дворі. У темряві він помчав довкола круглої будівлі за годинниковою стрілкою. Про минув три портики, але двері всюди були наглухо замкнені. Як же вбивця проник досередини? Ленґдон побіг іще швидше. Побачив ще двоє з вигляду сучасних дверей, але на них ззовні висіли замки. Не через ці двері. Ленґдон не зупинявся.

Він майже оббіг весь замок, коли побачив, що двір перетинає посипана гравієм дорога. Один її край упирався в підйомний міст у стіні, що вів назовні, другий зникав у замку. Дорога вела у своєрідний тунель — великий темний отвір, що зяяв у стіні будівлі. Il traforo! Ленґдон читав про traforo в цьому замку — велетенський спіральний пандус, що йде догори і первинно був призначений для того, щоб лицарі могли швидко пересуватися вгору і вниз на конях. Убивця виїхав нагору! Ґрати, що перекривали тунель, були підняті. Ленґдон кинувся до тунелю, немов на крилах. Але щойно він добіг до входу, як від радості не залишилося й сліду.

Тунель вів униз.

Значить, це не той шлях, що треба. Очевидно, ця секція traforo веде не нагору, а в підземелля.

Ленґдон стояв на порозі темного ходу, що, здавалося, сягає неймовірних глибин Землі, і вагався. Знову подивився на балкон. Він міг заприсягтися, що там хтось рухається. Вирішуй! Не маю чи інших варіантів, він кинувся вниз у тунель.

Високо вгорі вбивця стояв над своєю жертвою. Він погладив її руку. Шкіра була ніжна як шовк. Думка, що за мить він насолоджуватиметься її тілом, п’янила. Цікаво, скільки він вигадає способів, як її ґвалтувати?

Убивця знав, що заслужив цю жінку. Він досконало виконав усе, чого хотів Янус. Вона була військовим трофеєм, і коли він зробить з нею все, що схоче, то стягне її з канапи і поставить на коліна. Вона обслужить його ще раз, востаннє. На знак остаточної покори. А тоді, у мить оргазму, він переріже їй горло.

Ghayat assa’adah, так кажуть його мовою. Найвища насолода.

Пізніше він, пишаючись собою, вийде на балкон і споглядатиме найвищий тріумф ілюмінатів... Акт помсти, якого багато людей чекало так довго.

У тунелі було темно. Ленґдон спускався нижче й нижче.

Він зробив одне повне коло, і тунель поринув у суцільну пітьму. Спуск закінчився. Ленґдон пішов повільніше. Луна від кроків змінилась, і він зрозумів, що увійшов до якогось просторого приміщення. Йому здалося, що попереду в темряві щось ледь помітно виблискує. Він випростав руку і ступив іще кілька кроків. Налапав якусь гладеньку поверхню. Хром і скло. Це було авто. Він налапав дверцята і відчинив.

В автомобілі спалахнуло світло. Він відступив на крок і відразу впізнав чорний мікроавтобус. Якусь мить він з огидою дивився на нього, тоді зайшов досередини, сподіваюсь знайти там якусь зброю, що замінила б йому загублений у фонтані пістолет. Зброї він не знайшов. Натомість знайшов мобільний телефон Вітторії. Він був розтрощений — з нього не було жодної користі. Побачивши його, Ленґдон налякався. Він молив Бога, щоб іще не було запізно.

Увімкнув фари мікроавтобуса, і приміщення освітилося — різкі тіні на голих кам’яних стінах. Ленґдон подумав, що колись тут, мабуть, тримали коней і амуніцію. Крім того, це був глухий кут.

Іншого виходу немає. Я пішов не туди!

Ленґдон уже готовий був впасти у відчай. Він вийшов з мікроавтобуса і уважно оглянув стіни камери. Жодних дверей. Жодних ґрат. Він подумав про янгола над входом до тунелю і застановився, чи це не може бути збігом. Ні! Він згадав, що сказав йому вбивця біля фонтана. Вона у храмі Просвітлення... чекає мого повернення. Ленґдон зайшов надто далеко, щоб тепер схибити. Серце калатало. Відчай і ненависть заважали йому мислити спокійно.

Побачивши на підлозі кров, Ленґдон спершу подумав про Вітторію. Але, придивившись уважніше, він зрозумів, що це чиїсь сліди. Кроки були довгі, і криваві плями були тільки на місці лівої ступні. Убивця!

Ленґдон пішов кривавим слідом. Довга тінь на підлозі щораз слабшала і зливалася з навколишнім мороком. Із кожним кроком його спантеличення зростало: здавалося, криваві сліди ведуть прямісінько в кут кімнати і там обриваються.

Дійшовши до самого кута, Ленґдон не повірив очам: гранітний блок у підлозі тут виявився не квадратним, як усі інші. Вік указував на ще один знак. Цей блок мав форму правильного п’ятикутника й однією вершиною впирався в кут. Там, майстерно прихована за стінами, що заходили одна на одну, виднілася щілина в камені, що слугувала виходом. Ленґдон прослизнув у неї й опинився у підземному переході. Попереду були залишки дерев’яних ґрат, що колись перекривали цей тунель.

А за ними вдалині виднілося світло.

Ленґдон побіг. Переліз через уламки дерева й попрямував до світла. Незабаром тунель вивів його в іншу, більшу камеру, де на стіні горів єдиний смолоскип. Ленґдон зайшов у ту частину замку, де не було електрики... і куди не пускали туристів. Тут і вдень було доволі моторошно; вночі ж при світлі смолоскипа це приміщення просто жахало.

Il prigione.

В’язниця була поділена на дюжину крихітних камер. Залізні ґрати на більшості давно проіржавіли наскрізь. Лише одна з більших камер залишилася функціональною, і на підлозі в ній Ленґдон побачив щось таке, від чого в нього мало не зупинилося серце. Чорні мантії та червоні пояси. Ось де він тримав кардиналів!

У стіні поряд із цією камерою він побачив залізні-двері. Вони були розчинені настіж, і за ними Ленґдон побачив якийсь перехід. Він уже побіг було туди, але за кілька кроків зупинився. Криваві сліди не вели в цей перехід. Прочитавши напис над дверима. Ленґдон збагнув чому.

Il Passetto.

Він був приголомшений. Про цей тунель він чув не раз, однак не знав, де знаходиться вхід до нього. Il Passetto — Малий перехід — це вузький тунель, завдовжки приблизно три чверті милі, що сполучає замок Святого Янгола з Ватиканом. Ним Папи рятувалися під час облог... ним бігали на таємні побачення з коханками або ж просто перебиралися до замку Святого Янгола, щоб поспостерігати за тортурами своїх недругів. Вважається, що в наш час обидва входи до тунелю надійно зачинені, а ключі від замків зберігаються в якомусь із сейфів у Ватикані.

Раптом Ленґдон збагнув, як ілюмінати потрапляли до Ватикану і виходили назовні. Він мимоволі замислився, хто саме у святих стінах зрадив Церкву і добув ключі. Оліветті? Хтось із швейцарських гвардійців? Зрештою, тепер це вже було неважливо.