Дэн Браун – Янголи і демони (страница 82)

Голуб.

Ленґдон примружився, придивляючись крізь підсвічений туман до об’єкта на вершечку піраміди. Це ж голуб, хіба ні? На тлі зоряного неба чітко було видно голову з дзьобом. Однак відтоді, як Ленґдон прийшов сюди, птах навіть не поворухнувся, попри те, що внизу під ним точилася бійка. Він сидів точнісінько так само, як і тоді, коли Ленґдон тільки-но прийшов на цей майдан. Птах вмостився на самому вершечку обеліска і спокійно дивився на захід.

Якусь мить Ленґдон поспостерігав за ним, а тоді занурив руку у воду і витягнув жменю монет. Щосили жбурнув монети вгору. Вони дзвінко вдарились об граніт і полетіли вниз. Птах не зреагував. Ленґдон повторив експеримент. Цього разу одна з монет влучила в ціль. Метал брязнув об метал, і слабка луна пішла порожнім майданом.

Клятий голуб був із бронзи.

Тобі потрібний янгол, а не голуб, почув він внутрішній голос. Але було запізно. Ленґдон уже все зрозумів. На вершечку обеліска сидів не голуб.

Це була голубка.

Не зовсім усвідомлюючи, що робить, Ленґдон, голосно хляпаючи, кинувся до центру фонтана і поліз нагору, чіпляючись за мармурові руки й голови. На півдорозі до підніжжя обеліска він виринув із туману і побачив голову пташки чіткіше.

Сумніву не залишалося. Це була голубка. Оманливо темного кольору вона набула через забруднення атмосфери в Римі. Бронза, колись блискуча, окислилась і потьмяніла. Цієї миті Ленґдон повністю збагнув значення цього символу. Кілька годин тому він бачив у Пантеоні пару голубів. Пара голубів не означає нічого. Ця ж голубка сиділа самотньо.

Самотня голубка в поганських віруваннях символізує янгола миру.

Від цієї здогадки Ленґдон злетів до підніжжя обеліска, немов на крилах. Берніні обрав для свого янгола поганський символ, щоб приховати його серед інших фігур фонтана. Хай янголи у пошуку ведуть. Голубка — це янгол! Кращого постаменту для останнього вказівника ілюмінатів, ніж цей обеліск, Ленґдон не уявляв.

Пташка дивилась на захід. Ленґдон спробував простежити за напрямом її погляду, але через будинки нічого не бачив. Він поліз вище. У пам’яті несподівано спливла цитата зі святого Григорія Нісського: Коли душа стає просвітленою... то набуває форми прекрасної голубки.

Ленґдон дерся до неба. До голубки. Він тепер майже летів. Дістався до платформи, на якій стояв обеліск. Далі лізти було неможливо. Утім, розгледівшись навколо, він зрозумів, що це й не потрібно. Увесь Рим розстилався перед ним як на долоні. Вид був приголомшливий.

Ліворуч — хаотичне скупчення прожекторів медій під собором Святого Петра. Праворуч баня Санта-Марія делла Вітторія, з якої ще йде дим. Попереду вдалині — п’яца дель Пополо. А під ним четверта й остання точка. Величезний хрест із обелісків.

Тремтячи всім тілом, Ленґдон подивився вгору на голубку. Тоді повернувся обличчям у той бік, куди дивилася пташка.

І відразу побачив.

Це ж так очевидно. Так просто. І так зухвало.

Цієї миті, дивлячись на сховище ілюмінатів, Ленґдон не міг повірити, що воно стільки років залишалося таємницею. Він за чудовано споглядав велетенську кам’яну споруду на протилежному березі річки, і все місто для нього немов розтануло... Це була одна з найзнаменитіших будівель у Римі. Вона височіла па березі Тібру неподалік від Ватикану. Її геометрія просто вражала — круглий замок, оточений квадратним муром, а навколо парк у формі пентаграми.

Давні оборонні мури видовищно підсвітлювали прожектори, а вгорі на старовинному замку височів величезний бронзовий янгол. Янгол показував мечем униз — у саме серце замку. І, на чебто цього було замало, прямісінько до головного входу він знаменитий міст Янголів... прикрашений дванадцятьма прегарними скульптурами янголів, яких вирізьбив не хто інший, як сам Берніні.

І тут Ленґдон зробив іще одне — останнє — відкриття. Задуманий Берніні величезний хрест із обелісків вказував на сувору фортецю суто в стилі ілюмінатів: його поздовжнє рамено проходило точнісінько через центр замкового мосту, ділячи його на дві рівні половини.

Ленґдон взяв із землі свій твідовий піджак, намагаючись тримати його подалі від тіла, з якого стікала вода. Тоді вскочив у крадений седан, щосили натиснув мокрим черевиком на газ і помчав у ніч.

106

О 23:07 авто Ленґдона мчало вздовж Тібру набережною Тор ді Нона. Попереду він уже бачив велетенську кам’яну споруду.

Castel Sant’ Angelo. Замок Святого Янгола.

Несподівано ліворуч, без жодного знаку, з’явився міст Святого Янгола — Ponte Sant’ Angelo. Ленґдон загальмував і різко звернув. Він встиг вписатися в поворот, але виявилось, що міст перекрито. Автомобіль проїхав футів із десять і з розгону налетів на ряд низьких бетонних стовпчиків, що перегороджували шлях. Від різкої зупинки Ленґдона кинуло вперед. Він геть забув, що міст Святого Янгола зробили повністю пішохідним, щоб той менше нищився.

Оговтавшись, Ленґдон вийшов із пом’ятого авта, шкодуючи, що не поїхав іншою дорогою. Він змерз і весь тремтів. Надягнув твідовий піджак поверх мокрої сорочки, подумавши з вдячністю про подвійну фірмову підкладку. Аркуш з «Діаграми» залишиться сухим. Перед Ленґдоном по інший бік мосту, як гора, здіймалась велетенська кам’яна фортеця. Пересилюючи біль і втому, він побіг.

Обабіч вузького мосту, немов одвічні вартові, вишикувались янголи Берніні, пропускаючи Ленґдона до кінцевої мети. Хай янголи у пошуку ведуть. Із кожним кроком замок здавався йому більшим і тепер нагадував неприступну скелю, грізнішу навіть за собор Святого Петра. Ленґдон щодуху біг до круглого бастіону, гнаний тривогою, і дивився вгору на величезного бронзового янгола з мечем у руці.

Здавалося, у замку немає нікого.

Ленґдон знав, що упродовж століть ця будівля слугувала мавзолеєм, фортецею, сховищем для Пап, в’язницею для ворогів Церкви і музеєм. Очевидно, у замку були й інші мешканці — ілюмінати. І тепер це зовсім не здавалося дивним. Хоч замок Святого Янгола був власністю Ватикану, Церква користувалась ними лише час до часу, а Берніні за довгі роки немало в ньому змінив. Ходили чутки, що в замку було безліч потаємних дверей, переходів і кімнат. Ленґдон не сумнівався, що і янгол нагорі, і п’ятикутний парк довкола замку — теж справа рук Берніні.

Ленґдон підбіг до величезних подвійних дверей замку і з усієї і сили пхнув їх. Вони навіть не ворухнулись. Цього варто було очікувати. Приблизно на рівні очей висіли два важкі залізні кільця. Але Ленґдон вирішив, що стукати нема сенсу. Він відступив на крок і подивився вгору на височенний мур. Свого часу ці мури встоювали перед навалами берберів, маврів та інших поганців Ленґдон відчув, що його шанси проникнути всередину дуже невисокі.

Вітторія, із сумом подумав він. Чи ти там?

Ленґдон побіг уздовж муру. Тут мусить бути ще один вхід!

Звернувши за ріг, він зупинився, відхекуючись, на невеличкій автостоянці відразу біля набережної Янгола. У західній стіні був іще один вхід — підйомний міст, від якого, проте, зараз було мало користі, бо він був у вертикальному положенні. Ленґдон знову подивився вгору.

Світло йшло тільки від прожекторів, що освітлювали фасад. Усі крихітні вікна замку були чорні. Погляд Ленґдона ковзнув вище. На самому вершечку центральної вежі, на висоті сто футів, прямісінько під мечем янгола зі стіни виступав один-єдиний балкон. Ленґдонові здалося, що на мармуровому парапеті мерехтить якесь слабке сяйво, так немов у кімнаті горить смолоскип. Ленґдон завмер. Він знову раптом затремтів, наче з холоду. Якась тінь? Він напружено чекав. Тінь мелькнула знову. По спині забігали мурашки. Там хтось є!

— Вітторіє! — закричав він, не в силах далі стримуватись, але звук його голосу потонув у ревінні Тібру. Він розглядався навколо, відчайдушно сподіваючись, що от-от сюди наспіють швейцарські гвардійці. Хоч, зрештою, невідомо, чи вони взагалі отримали його повідомлення.

На автостоянці Ленґдон побачив великий фургон преси і побіг до нього. У кабіні сидів огрядний дядечко в навушниках і крутив якісь регулятори. Ленґдон постукав по шибці. Дядечко підскочив, побачив мокрий одяг Ленґдона і скинув навушники.

— Що сталося, друже? — Він говорив з австралійським акцентом.

— Мені потрібний твій телефон. — На ввічливість Ленґдона вже не вистачало.

Чоловік знизав плечима.

— Дзвонити неможливо. Сам весь вечір намагаюсь. Мережі перевантажені.

Ленґдон голосно вилаявся.

— Скажи, ти бачив, щоб хтось туди заходив? — Він показав на підйомний міст.

— Бачив. Якийсь чорний мікроавтобус їздить туди-сюди цілий вечір. — У Ленґдона всередині похололо. — От пощастило, — сказав австралієць, глянувши заздрісно на високу вежу, а тоді на свій мікроавтобус. — Закладаюся, що Ватикан звідти видно чудово. Я не зміг прорватися до Святого Петра, тож мушу знімати звідси.

Ленґдон не слухав. Його мозок гарячковито шукав виходу.

— Як думаєш, цей самаритянин одинадцятої години — це серйозно? — запитав австралієць.

Ленґдон повернувся.

— Хто?

— Ти що, не чув? Капітанові швейцарських гвардійців подзвонив якийсь тип і сказав, що має цінну інформацію. Зараз він мстить сюди. Знаю лише, що він має все врятувати... Тут тобі й рейтинги! — Чоловік розсміявся.

Ленґдон розгубився. Якийсь добрий самаритянин летить на допомогу? Отже, він звідкись знає, де схована антиматерія? То чому просто не скаже швейцарським гвардійцям? Навіщо аж летить сюди сам? Щось тут не клеїлось, але Ленґдон не мав часу думати, що саме.