Дэн Браун – Янголи і демони (страница 77)

— У цьому не буде потреби.

— Перепрошую?

— Я піду тоді, коли Господь дасть мені знак.

Рошер застановився, чи камерарій збирається йти на дно разом із кораблем.

Камерарій відчинив двері до кабінету й увійшов.

— До речі... — сказав він, повернувшись. — Хочу вас попросити ще про щось.

— Слухаю, сеньйоре?

— Сьогодні в цьому кабінеті чомусь дуже холодно. Я весь тремчу.

— Електричне опалення вимкнуте. Дозвольте, я розпалю нам камін.

— Дякую. Дуже дякую, — і камерарій втомлено усміхнувся.

Рошер вийшов із кабінету Папи, залишивши камерарія молитися при світлі каміна перед невеличкою статуєю Діви Марії. Це була дивна, моторошна картина — чорна зіщулена тінь у мерехтливому світлі вогню. Рошер пішов довгим коридором. За мить з іншого боку з’явився гвардієць. Він біг йому назустріч. Навіть при світлі свічок Рошер упізнав лейтенанта Шартрана — молодого, зеленого, завзятого.

— Капітане, — звернувся Шартран, простягаючи мобільний телефон. — Здається, звернення камерарія таки подіяло. Тут на лінії чоловік, який каже, що має для нас важливу інформацію. Він подзвонив на один із приватних телефонів у Ватикані. Не уявляю, звідки він узяв номер.

Рошер зупинився.

— Як ти сказав?

— Він хоче говорити тільки з найстаршим за званням.

— Від Оліветті нічого не чути?

— Ні, сер.

Він узяв телефон.

— Це капітан Рошер. Я найстарший за званням.

— Рошере, — почув він, — я поясню вам, хто я такий. А тоді скажу, що робити далі.

Коли незнайомець закінчив говорити й відімкнувся, Рошер стояв приголомшений. Він зрозумів, хто йому наказує.

А в ЦЕРНі Сильвія Боделок насилу встигала реєструвати всі запити щодо придбання ліцензії, які надходили на голосову пошту Колера. Коли ж на столі директора задзвонив приватний телефон, Сильвія аж підскочила. Цього номера не знав ніхто. Вона взяла слухавку.

— Так?

— Міс Боделок? Це директор Колер. Зв’яжіться з моїм пілотом Літак має бути готовий за п’ять хвилин.

100

Роберт Ленґдон розплющив очі і побачив над собою розкішний розписаний фресками купол. Він не знав ні де він знаходиться, ні скільки часу пробув без свідомості. Угорі клубочився дим Щось затуляло йому рот. Киснева маска. Він скинув її. У приміщенні стояв жахливий сморід — наче від паленого м’яса.

Ленґдон скривився від болю в голові. Спробував сісти. Над ним схилився чоловік у білому халаті.

— Riposati! — сказав він і легко натиснув Ленґдонові на груди, намагаючись покласти назад на спину. — Son’ il paramedico.

Ленґдон не опирався. Думки кружляли, як той дим під куполом. Що, чорт забирай, сталося? У свідомість знову заповз страх.

— Sorcio salvatore, — сказав лікар. — Мишеня... рятівник.

Ленґдон розгубився ще більше. Мишеня-рятівник?

Чоловік показав на годинник з Міккі-маусом у Ленґдона на руці. У голові почало прояснюватись. Він пригадав, що ввімкнув будильник. Збентежено дивлячись на циферблат, він зауважив годину. 22:28.

Він різко сів.

І враз усе згадав.

За хвилину Ленґдон уже стояв біля головного вівтаря з брандмейстером і кількома пожежниками. Вони засипали його запитаннями, але він не слухав. У нього були свої запитання. У всьому тілі відчувався гострий біль, але він знав, що мусить діяти негайно.

До Ленґдона підійшов іще один пожежник.

— Я ще раз все оглянув, сер. Ми знайшли тільки тіла кардинала Ґідери і командира швейцарських гвардійців. Жінки немає.

— Grazie, — подякував Ленґдон, не знаючи, радіти чи жахатися. Він пам’ятав, що бачив Вітторію на підлозі непритомну. Тепер вона зникла. Єдине пояснення, яке спадало на думку, було невтішне. Убивця висловився по телефону чітко. Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді...

Ленґдон розглянувся.

— Де швейцарські гвардійці?

— Не можемо до них додзвонитися. Усі лінії Ватикану заблоковано.

Ленґдон почувався розбитим і самотнім. Оліветті мертвий. Кардинал мертвий. Вітторія зникла. І півгодини його життя як не бувало.

Було чути, що під церквою вже юрмились репортери. Ленґдон підозрював, що кадри страшної смерті третього кардинала незабаром з’являться в ефірі, якщо ще не з’явились. Ленґдон надіявся, що камерарій уже давно приготувався до найгіршого й ужив відповідних заходів. Евакуюй клятий Ватикан! Досить бавитись! Ми програли!

Раптом Ленґдон усвідомив, що всі бажання, що керували ним досі, — прагнення врятувати Ватикан, визволити чотирьох кардиналів, побачити на власні очі братство, яке він досліджував багато років, — усе це враз утратило значення. Війну вони програли. Тепер він був одержимий тільки одним бажанням. Дуже простим. Палким і примітивним.

Знайти Вітторію.

Він несподівано відчув у душі порожнечу. Ленґдон неодноразово чув, що напружені ситуації іноді зближують людей більше, ніж десятиліття спільного життя. Тепер він у це повірив. Залишившись сам, без Вітторії, він відчув щось таке, чого не відчував уже багато років. Самотність. Біль додав йому сили.

Викинувши з голови все зайве, Ленґдон зосередився на головному. Він відчайдушно надіявся, що вбивця дбатиме насамперед про справу, а вже потім про задоволення. Бо інакше він запізниться. Ні, сказав він собі,у тебе ще є час. Убивця ще не завершив і своєї місії. Він мусить вигулькнути ще раз, перш ніж назавжди зникнути.

Останній олтар науки, думав Ленґдон. Убивці залишилось одне, останнє завдання. Земля. Повітря. Вогонь. Вода.

Він подивився на годинник. Півгодини. Ленґдон швидко пішов повз пожежників до «Екстазу святої Терези». Цього разу, дивлячись на вказівник Берніні, Ленґдон точно знав, що його цікавить.

Хай янголи у пошуку ведуть...

Просто над тілом святої на тлі золотого полум’я застиг янгол Берніні. В одній руці він стискав гострого вогненного списа. Ленґдон простежив очима за напрямком списа — у правий бік церкви. Погляд його натрапив на стіну. У тому місці, куди показував спис, не було нічого особливого. Проте Ленґдона це не збентежило: він бо ж знав, що янгол показує на щось, розташоване десь, посеред Рима, далеко за стінами храму.

— Який це напрямок? — рішуче запитав Ленґдон, звертаючись до брандмейстера.

— Напрямок? — Брандмейстер подивився в бік, куди показував Ленґдон, і збентежено відповів: — Не знаю... мабуть, західний.

— Які храми розташовані в цьому напрямку?

Брандмейстер іще більше збентежився.

— їх там десятки. А що?

Ленґдон спохмурнів. Ну звичайно. Я й сам мав би здогадатись.

— Мені потрібна карта міста. Якнайшвидше.

Брандмейстер попросив когось побігти по карту до пожежної машини. Ленґдон знову повернувся до статуї. Земля... Повітря... Вогонь... ВІТТОРІЯ.

Останній вказівник — Вода, казав він собі. Вода роботи Берніні. Установлена в якійсь із церков Рима. Голка в копиці сіна. Він гарячковито перебирав у пам’яті всі роботи Берніні, які знав. Мені потрібний пам’ятник Воді!

Раптом Ленґдон згадав скульптуру Берніні з назвою «Тритон» — грецький бог моря. Але він швидко збагнув, що вона розташована на майдані біля цієї самої церкви і до того ж зовсім не в тому напрямку, що потрібно. Він змушував себе думати. Яку фігуру міг би вирізьбити Берніні на честь води? «Нептун і Тритон»? Але ця статуя, на жаль, пребуває в музеї Вікторії й Альберта в Лондоні.

— Сеньйоре? — До нього біг пожежник із картою.

Ленґдон подякував йому і розклав карту на вівтарі. Він одразу зрозумів, що звернувся до тих людей, що треба, — такої детальної карти Рима він іще ніколи не бачив.

— Де ми?

Пожежник тицьнув у точку на карті.