Дэн Браун – Янголи і демони (страница 65)

На це ніхто нічого не відповів.

— Якщо він помер від передозування гепарину, — нарешті мовила Вітторія, — то в тілі мають бути відповідні ознаки цього.

Оліветті різко повернувся до неї.

— Міс Ветро, ви не чули, що я казав? Закони Ватикану забороняють автопсію Папи. Ми не осквернятимемо тіло Його Святості лише тому, що ворог зробив провокаційну заяву!

— Я не мала на увазі... — знітилась Вітторія. Вона зовсім не хотіла виявити неповагу до Папи. — Я в жодному разі не пропоную, щоб ви ексгумували тіло... — Вона змовкла. Раптом їй пригадалося щось, що Роберт казав у каплиці Кіджі. Він тоді мимохідь зауважив, що саркофаг з останками Папи завжди залишають на поверхні землі і ніколи не цементують. Цей звичай походить іще з часів фараонів, коли вважалося, що закопування труни в землю навічно ув’язнює душу померлого. Цемент змінило тяжіння — кришки саркофагів нерідко важили сотні фунтів. Отже, подумала вона, з практичного погляду, було б нескладно...

— Що це за ознаки? — несподівано запитав камерарій.

Вітторія відчула, як її серце підскочило від страху.

— Передозування може спричинити кровотечу слизової оболонки рота.

— Що це означає?

— У жертви кровоточать ясна. Після смерті кров запікається і ротова порожнина чорніє. — Вітторія якось бачила фотографію, зроблену в одному з акваріумів у Лондоні, де дресирувальник помилково дав двом дельфінам-косаткам завелику дозу гепарину. Бездиханні тіла тварин плавали по поверхні басейну, у відкритих пащах виднілися чорні як сажа язики.

Камерарій нічого не відповів. Він відвернувся й подивився у вікно.

— Сеньйоре, якщо ця заява про отруєння — правда... — почав Рошер. У його голосі вже не чулося оптимізму.

— Це не може бути правдою, — відрізав Оліветті. — Ніхто зі сторонніх не мав доступу до Папи.

— Якщо це правда, — повторив Рошер, — і нашого святого отця отруїли, то це докорінно змінює ситуацію з пошуком антиматерії. Убивство Папи означає, що ворог проник у Ватикан значно глибше, нім ми припускали. У такому разі навряд чи розумно обмежувати пошук тільки білими зонами. Якщо нашу систему безпеки скомпрометовано аж настільки, то ми можемо й не знай ти контейнера з антиматерією вчасно.

Оліветті зміряв капітана холодним поглядом.

— Капітане, я вам скажу, що ми робитимемо.

— Ні, — несподівано повернувшись, сказав камерарій. — Це я скажу вам, що ми робитимемо. — Він подивився Оліветті просто у вічі. — Усе це зайшло надто далеко. За двадцять хвилин j я прийму рішення, чи слід переривати конклав і евакуювати Ватикан. Моє рішення буде остаточним. Зрозуміло?

Оліветті не відреагував. Камерарій заговорив з притиском, | наче відкрив у собі якесь приховане джерело енергії:

— Капітане Рошер, закінчуйте обшук білих зон. Про результат рапортуйте мені особисто.

Рошер кивнув, ніяково глянувши на Оліветті.

Тоді камерарій підкликав двох гвардійців.

— Я хочу якнайшвидше зустрітися з репортером Бі-бі-сі Ґюнтером Ґліком. Якщо ілюмінати йому дзвонили, то він може нам допомогти. Знайдіть його й приведіть сюди.

Двоє солдатів зникли за дверима.

Після цього камерарій звернувся до решти гвардійців.

— Панове, я не можу допустити нових жертв. До десятої години ви мусите знайти двох інших кардиналів і схопити виродка, винного в цих убивствах. Вам усе зрозуміло?

— Але, сеньйоре, — спробував сперечатися Оліветті, — ми не маємо поняття, де...

— Містер Ленґдон над цим працює. Я вірю, що він нам допоможе.

Із цими словами камерарій рішуче покрокував до дверей. Не зупиняючись, він показав на трьох гвардійців.

— А ви троє — ходімо зі мною.

Гвардійці скорилися. У дверях камерарій затримався і звернувся до Вітторії:

— Міс Ветро, ви теж. Прошу, ходімо зі мною.

— Куди ми йдемо? — Вітторія завагалась.

Він вийшов за двері.

— Навідати одного старого друга.

82

Секретарка директора ЦЕРНу Сильвія Боделок зголодніла й дуже хотіла додому. На її прикрість, Колер, схоже, швидко оговтався після візиту до лікарні; він подзвонив і зажадав — не попросив, а саме зажадав, — щоб Сильвія сьогодні затрималась довше. Жодних пояснень.

Сильвія вже давно навчилася не звертати уваги на несподівані перепади настрою шефа та його різні дивацтва — гнітюче мовчання, прикру звичку потайки записувати зустрічі на портативну відеокамеру, прикріплену до інвалідного крісла. Потайки Сильвія сподівалась, що одного дня Колер застрелиться на спортивному стрільбищі ЦЕРНу, яке він відвідував щотижня; але вочевидь, шеф був до біса добрим стрільцем.

І тепер, сидячи самотньо за робочим столом, Сильвія прислухалась, як бурчить у неї в животі. Колер іще не повернувся. Якоїсь додаткової роботи на вечір він їй теж не дав. К бісу, подумала вона. Не збираюся тут нудитися і вмирати з голоду. Вона залишила шефові записку й рішуче попрямувала до їдальні, аби щось і нашвидку перехопити.

Вона туди так і не дійшла.

Проходячи повз suites de loisir — низку кімнат для відпочинку, з м’якими кріслами й телевізорами, — Сильвія зауважила, що в них зібралося повно працівників: вони, очевидно, пожертвували вечерею заради того, щоб подивився новини. Відбувалося щось серйозне. Вона зайшла до першої-ліпшої кімнати. У ній були переважно байт-хеди — молоді завзяті програмісти. Побачивши на екрані телевізора заголовок, вона охнула.

ТЕРОР У ВАТИКАНІ

Сильвія слухала репортаж і не вірила власним вухам. Якесь давнє братство вбиває кардиналів? Що вони намагаються цим довести? Свою ненависть? Свою владу? Своє невігластво?

Проте, хоч як це не дивно, настрій у кімнаті був аж ніяк не траурний.

Двоє молодиків збуджено розмахували футболками з фотографією Біла Гейтса і написом: І ХАКЕР УСПАДКУЄ СВІТ!

— Ілюмінати! — крикнув хтось. — Казав я тобі, що це не вигадка!

— Неймовірно! Я думав, це лише гра!

— Вони вбили Папу! Чуєш? Папу Римського!

— Це ж треба! Цікаво, скільки за це дають балів?

Зі сміхом вони вибігли з кімнати.

Сильвія дивилась на ці веселощі з німим подивом. Ревна католичка, працюючи серед науковців, вона час до часу мусила терпіти антирелігійні висловлювання, але те, що влаштували ці і хлопчаки, було поза межами її розуміння. Вони бурхливо раділи непоправному нещастю Церкви. Як можна бути такими безсердечними? Звідки ця ненависть?

Для Сильвії Церква завжди була чимось абсолютно невинним... місцем єднання й самопізнання... іноді просто місцем, де можна голосно співати і ніхто на тебе не витріщається. Із Церквою були пов'язані всі важливі віхи її життя — похорони, весілля, хрещення, свята — і Церква нічого не вимагала взамін. Навіть пожертви були добровільні. Її діти завжди поверталися з недільної школи піднесені, сповнені ідей, як допомагати іншим і бути добрішими. Що в цьому могло бути поганого?

Її завжди дивувало те, що так багато «блискучих голів» ЦЕРНу не здатні були збагнути значення Церкви. Невже вони справді вірять, що пересічну людину можуть надихати кварки й мезони? Чи що рівняння можуть замінити комусь віру в божественну сутність всього?

Приголомшена, Сильвія пішла далі по коридору повз інші кімнати для відпочинку. В усіх було повно людей. Вона згадала про телефонний дзвінок Колерові з Ватикану. Простий збіг? Можливо. Ватикан час до часу телефонував до ЦЕРНу — начебто з ввічливості, перед тим, як черговий раз публічно засудити наукові програми ЦЕРНу. Останній раз критика Ватикану стосувалась досягнень ЦЕРНу у нанотехнологіях. Церква не схвалювала цих досліджень, бо вони могли пришвидшити розвиток генної інженерії. ЦЕРНові було байдуже. Щоразу після істерики Натикану телефон Колера розривався від дзвінків директорів компаній, охочих купити патент на нову технологію.

— Поганої реклами не буває, — любив казати Колер.

Сильвія подумала, що, може, варто послати Колерові — хоч би де він зараз був — повідомлення на пейджер і порадити подивитися новини. Чи йому це важливо? А може, він уже все знає? Звичайно, знає. У цей момент він, мабуть, записує весь репортаж на свою чудернацьку мініатюрну відеокамеру і вперше за рік усміхається.

Сильвія йшла далі і нарешті натрапила на кімнату, де настрій у присутніх був стриманий... майже пригнічений. Тут біля телевізора зібралися найстарші й найшанованіші працівники ЦЕРНу. Вони навіть не глянули на Сильвію, коли та тихенько увійшла й опустилася в крісло.

На іншому краю ЦЕРНу в замороженому помешканні Леонардо Не гри Максиміліан Колер щойно дочитав знайдений у тумбочці біля ліжка щоденник у шкіряній палітурці. Тепер він дивився по телевізору новини. Через кілька хвилин Колер поклав щоденник на місце, вимкнув телевізор і залишив помешкання.

А у Ватикані кардинал Мортаті поніс до каміна в Сікстинській капелі наступну тацю з бюлетенями, підпалив їх — і з димаря на даху пішов чорний дим.

Два голосування. Папи не обрали.

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй потрібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.