Дэн Браун – Янголи і демони (страница 66)

І по що ж ми прийшли? думала вона. Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговидною здавалася їхня місія — вона була неминуча. Непросте рішення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації... інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли Папу? Невже їхня влада простягається аж тик далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії Папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі вона почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чудовиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміла. А от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, що кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька... і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону — Вітторії вона здалася ширшою за найтовстішу секвою — і попереду з’явилося якесь жовтаве світіння. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. Попереду було знамените святилище під головним вівтарем — розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Ватикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену безліччю лампад.

— Мощі Святого Петра? — запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, знав, що саме зберігається в золотій скриньці.

— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так звані палії— плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

— А я думала...

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою святого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь... навіть коли він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний Папа хотів налагодити- контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

— Таких як наука?

— Щиро кажучи, наука тут недоречна.

— Недоречна? — Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

— Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

— Коли ви почули своє покликання?

— Ще до народження.

Вітторія подивилась на нього здивовано.

— Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним. Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення аж у війську.

— Ви були у війську? — здивувалась Вітторія.

— Два роки. Я відмовився стріляти, тож мене змусили літати. На санітарних гелікоптерах. Щиро кажучи, я й досі час до часу літаю.

Вітторія спробувала уявити цього молодого священика у кабіні гелікоптера. Як не дивно, їй це вдалося без зусиль. Камерарій Вентреска мав силу волі, яка не тільки не затьмарювала його віри, а навіть ще більше її підкреслювала.

— Ви колись були пілотом для Папи?

— Боронь Боже! Цей дорогоцінний вантаж ми довіряли тільки фахівцям. Його Святість інколи дозволяв мені брати гелікоптер у Ґондольфо, до його літньої резиденції. — Він замовк і уважно подивився на неї. — Міс Ветро, я вдячний вам за допомогу. І щиро вам співчуваю, через втрату батька. Справді.

— Дякую.

— Я ніколи не знав свого батька. Він помер іще до мого народження. А мати загинула, коли мені було десять років.

Вітторія підвіла голову.

— Ви стали сиротою? — Вона відчула якусь несподівану спорідненість із цим чоловіком.

— Я вижив у катастрофі, що забрала життя моєї матері.

— І хто про вас піклувався?

— Господь Бог, — просто відповів камерарій. — Він буквально послав мені іншого батька. Біля мого лікарняного ліжка з’явився єпископ із Палермо. Він і забрав мене. Тоді я зовсім не дивувався цьому. Я змалечку відчував на собі турботу Бога. Поява єпископа лише підтвердила те, що я давно підозрював, — Бог обрав мене, щоб я служив Йому.

— Ви вірили, що Бог обрав вас?

— Вірив. І досі вірю. — У голосі камерарія не чулося пихи — лише вдячність. — Я багато років працював під опікою єпископа. Врешті-решт він став кардиналом. Але мене ніколи не забував. Це єдиний батько, якого я пам’ятаю. — Світло від ліхтарика впало на обличчя камерарія, і в його очах Вітторія прочитала самотність.

Вони прийшли до високої колони, і світло від усіх ліхтариків зійшлося на отворі в підлозі. Вітторія подивилась на сходи, що зникали в темній порожнечі, і раптом їй захотілося повернути. Гвардійці вже допомагали камерарію налапати ногою першу сходинку. Тоді вони підійшли до неї.

— Що з ним сталося? — поцікавилася вона, обережно йдучи сходами вниз. Їй коштувало неабияких зусиль стримувати тремтіння в голосі. — Із тим кардиналом, що забрав вас до себе?

— Він залишив колегію кардиналів, щоб зайняти інший пост. — Вітторія зі здивуванням поглянула на нього. — А потім, на жаль, він помер.

— Мої співчуття, — сказала Вітторія. — Це сталося нещодавно?

Камерарій повернувся до неї. Тіні підкреслювали вираз болю на його обличчі.

— Рівно п’ятнадцять днів тому. Саме до нього ми йдемо.

84

Тьмяне світло, що горіло всередині скляного боксу, нагрівало повітря. Це сховище було менше від попереднього. Менше кисню. Менше часу. Ленґдон шкодував, що не попросив Оліветті ввімкнути вентиляцію.

Він швидко знайшов секцію з каталогами Belle Arti. Оминути її було неможливо. Ця секція займала майже повних вісім стелажів. Католицькій церкві, належали мільйони шедеврів по всьому світу.

Ленґдон швидко пробіг очима по полицях у пошуках каталогу робіт Джанлоренцо Берніні. Він почав шукати приблизно від середини першого стелажа, де, на його думку, мала б починатися літера «Б». Він уже мало не запанікував, вирішивши, що каталог Берніні кудись зник, однак скоро зрозумів, що переписи розташовані не в алфавітному порядку. Це стривожило його ще більше.

Лише повернувшись до початку зібрання і вилізши по драбині знову до першої полиці, Ленґдон зрозумів, за яким принципом упорядковані матеріали в цьому сховищі. Верхні полиці прогиналися під вагою найгрубших томів, присвячених великим майстрам Відродження — Мікеланджело, Рафаелю, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон нарешті збагнув: каталоги були впорядковані залежно від загальної вартості всіх робіт кожного художника, що було цілком логічно для сховища з назвою «Майно Ватикану». Між Рафаелем і Мікеланджело був затиснутий том, позначений як «Берніні». Він мав завтовшки понад п’ять дюймів.

Задихаючись від нестачі кисню, з важким каталогом у руках, Ленґдон зліз із драбини. Тоді, як хлопчисько, що розглядає комікси, ліг на підлогу і розгорнув першу сторінку.

Палітурка була з тканини й дуже гладка. Каталог був написаний від руки італійською. Кожна сторінка надавалась якійсь одній роботі і містила короткий опис, дату, розташування, вартість матеріалів, а іноді ще й грубий ескіз. Ленґдон подивився на загальну кількість сторінок... Понад вісімсот. Що й казати, Берніні байдиків не бив.

Студентом Ленґдон часто дивувався, як один митець устигав за життя створити стільки шедеврів. Пізніше він з великим розчарування дізнався, що насправді знамениті митці власноруч створювали лише невеличку частку з усіх тих робіт, що були підписані їхнім ім’ям. Вони організовували майстерні, де вчили' молодих підмайстрів втілювати в життя свої ідеї. Такі скульптори, як Берніні, ліпили мініатюри з глини й наймали інших, щоб різьбили їх із мармуру. Ленґдон знав: якби Берніні довелося особисто виконати всі свої замовлення, то він працював би до сьогодні.

— Покажчик, — сказав він голосно сам до себе, намагаючись викинути з голови недоречні думки. Перейшов у кінець книжки, де містився покажчик, із наміром переглянути під літерою F назви робіт зі словом fuoco — тобто «вогонь». Але виявилось, що роботи на літеру F розкидані по всьому покажчику. Ленґдон тихо вилаявся. Що ці люди, чорт їх забирай, мають проти розташування за абеткою?

Роботи, очевидно, заносили до каталогу в хронологічній послідовності — одну за одною, одразу після створення їх Берніні. Від такого покажчика користі було мало.