Дэн Браун – Янголи і демони (страница 42)

Завернувши за ріг, він їх побачив — точнісінько такими, якими залишив тут раніше — чотирьох старих чоловіків, до смерті наляканих, ув’язнених у крихітній кам’яній камері за іржавими ґратами.

— Quiêtes-vous? — запитав один із них французькою. — Чого вам від нас треба?

— Hilfe! — вигукнув інший німецькою. — Відпустіть нас!

— Вам відомо, хто ми такі? — запитав третій англійською з іспанським акцентом.

— Тихо, — скомандував різкий голос. Слово прозвучало, як остаточний безжальний вирок.

Четвертий полонений, італієць, мовчазний і задумливий, подивився в чорну порожнечу очей тюремника і міг заприсягтися, що побачив там саме пекло. Боже, допоможи нам, подумав він.

Убивця подивився на годинник, а тоді перевів погляд на бранців.

— Ну що, — спитав, — хто буде першим?

54

В архівному сховищі номер десять Роберт Ленґдон згадував італійські числівники, насилу орієнтуючись в нерозбірливому письмі. Mille... cento... uno, duo, tre... cinquanta. Де ж те число? Хоч якесь!

Дійшовши до низу, він узяв лопатку, щоб перегорнути сторінку. Підніс інструмент до купки аркушів і відчув, що його рука тремтить. За кілька хвилин він усвідомив, що гортає сторінки руками. Оце так, подумав, почуваючись мало не злочинцем. Брак кисню почав даватися взнаки. Горітиму я в пеклі для архіваріусів.

— Давно б так, — сказала Вітторія і, побачивши, що Ленґдон гортає сторінки руками, теж відклала лопатку.

— Є щось?

Вітторія похитала головою.

— Нічого такого, що б скидалося на чисту математику. Щоправда, я читаю не дуже уважно... але не бачу нічого схожого на ключ.

Перекладати Ленґдонові ставало щораз важче. Італійську він знав доволі поверхово, а давню італійську й поготів. Вітторія першою впоралась зі своєю частиною і невесело почала переглядати все ще раз від початку, тепер ретельніше.

Додивившись останню сторінку, Ленґдон тихо вилаявся й подивився на Вітторію. Вона, наморщивши чоло, придивлялась до чогось на одному з аркушів.

— Що там? — поцікавився він.

Вітторія не підвіла голови.

— У вас були якісь примітки?

— Ні. Принаймні я не зауважив. А що?

— На цій сторінці є примітка. Вона ледь помітна, бо тут складка.

Ленґдон спробував прочитати те, на що вона дивилась, але побачив тільки номер сторінки у верхньому правому куті. Сторінка 5. Вже за мить він усвідомив збіг, але навіть після цього зв’язок здавався сумнівним. Сторінка 5. П’ять, Піфагор, пентаграми, ілюмінати. Цікаво, чи справді ілюмінати вирішили сховати свій ключ на п’ятій сторінці? У червонуватому тумані, що їх оточував, блиснув слабкий промінчик надії.

— А в примітці є якісь цифри?

— Ні, — похитала головою Вітторія, — тільки текст. Один рядок. Дуже дрібним шрифтом. Майже нечитабельний.

Надія Ленґдона згасла.

— Це мала б бути математика. Lingua pura.

— Так, знаю. — Вона повагалась. — Але думаю, вам це буде цікаво. — У її голосі чулося хвилювання.

— Читайте.

Примружившись, Вітторія прочитала:

— Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Такого Ленґдон зовсім не чекав.

— Як ви сказали?

Вітторія повторила:

— Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Світла путь? — Ленґдон мимоволі напружився.

— Так тут написано. Світла путь.

Коли ці слова дійшли до його свідомості, Ленґдон відчув, що туман у голові розкроїла мить ясності. Крізь Рим сюди прокласти світла путь. Він іще не знав, як це може їм допомогти, але рядок, схоже, чітко вказував на стежку світла. Путь світла. У нього було таке відчуття, що його мозок працює, як двигун на неякісному пальному.

— А ви впевнені, що це перекладається саме так?

Вітторія завагалась.

— Насправді... — Вона подивилась на нього якось дивно. — Це не переклад. Цей рядок написано англійською.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що акустика в сховищі позначилась на його слухові.

— Англійською?

Вітторія підсунула документ до нього, і Ленґдон прочитав унизу сторінки напис крихітними літерами:

— Крізь Рим сюди прокласти світна путь. Англійська? Що робить англійська в італійській книжці?

Вітторія знизала плечима. У неї теж почало паморочитися в голові.

— Можливо, англійська — це і є lingua pura? Її вважають міжнародною мовою науки. У ЦЕРНі ми тільки англійською й спілкуємося.

— Але ж це все було в сімнадцятому столітті, — не погоджувався Ленґдон. — Тоді в Італії ніхто не розмовляв англійською, навіть... — Він змовк на півслові, усвідомивши, що збирався сказати. — Навіть... духовенство. — Розум науковця запрацював на повну силу. — У сімнадцятому столітті, — тепер Ленґдон заговорив швидко, — англійська належала до мов, якими Ватикан не послуговувався. Клірики розмовляли італійською, латиною, німецькою, навіть іспанською й французькою, але англійської у Ватикані ніхто не знав. Англійську церковнослужителі вважали брудною мовою вільнодумців і таких нечестивців, як Чосер і Шекспір. — Раптом Ленґдон згадав чотири тавра ілюмінатів — земля, повітря, вогонь і вода. Легенда про те, що амбіграми були написані англійською, тепер набула нового, несподіваного змісту.

— Отже, по-вашому, Галілей міг назвати англійську чистою мовою, тому що нею не володів Ватикан?

— Так. Або, можливо, написавши ключ англійською, Галілей мав на меті обмежити коло читачів загалом.

— Але ж це навіть не ключ, — заперечила Вітторія. — Крізь Рим сюди прокласти світла путь? Який це, у біса, ключ?

Вона має рацію, подумав Ленґдон. Від цього рядка не було: ніякої користі. Але, повторивши його подумки ще раз, він зауважив щось незвичне. Дивно, подумав. І наскільки це ймовірно?

— Треба йти звідси, — сказала Вітторія хриплим голосом.

Ленґдон не слухав. Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Це ж пентаметр, чорт забирай! П’ятистопний ямб! — раптом сказав він, і ще раз подумки порахував склади. — П’ять пар складів — ненаголошений, наголошений.

Вітторія не зрозуміла.

— П’ятистопний — хто?

На мить Ленґдон знову опинився на уроці англійської в Академії Філіпа в Екзетері. Справжнісіньке пекло. Зірка шкільної бейсбольної команди Пітер Ґріер ніяк не може запам’ятати, скільки наголошених і ненаголошених складів є в рядку шекспірівського пентаметра. Вчитель — він же водночас і директор школи — енергійний містер Бісселл, вискакує на стіл і кричить:

— Пента-метр, Ґріере! Згадай, скільки кутів має «дім» у бейсболі! Пентагон! П’ять кутів! Пента! Пента! Пента!

П’ять пар складів, думав Ленґдон. Ненаголошений, наголошений. Неймовірно, але за всю свою наукову кар’єру він ніколи не помічав цього зв’язку. П’ятистопний ямб — це симетричний розмір вірша, що має в основі священні числа ілюмінатів — п’ять і два!

Ти притягуєш за вуха! казав собі Ленґдон, намагаючись більше про Це не думати. Це лише випадковий збіг! Але в голові вперто крутилися слова: п’ять... Піфагор і пентаграма; два... дуальність всього сущого.

За мить свідомість осяяла ще одна здогадка. П’ятистопний ямб за його простоту часто називають «чистим віршем» або ж «чистим розміром». La lingua pura? Можливо, це й є та чиста мова, про яку казали ілюмінати? Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Ого, — сказала Вітторія.

Ленґдон повернувся й побачив, що вона крутить аркуш і розглядає його з різних боків. Усередині в нього похололо. Не дай Бог.

— Тільки не кажіть мені, що цей рядок — теж амбіграма!