Дэн Браун – Янголи і демони (страница 44)

— Вірте чи ні, а Рафаель похований у Пантеоні.

— У тому самому Пантеоні? — недовірливо перепитала Вітторія.

— Той самий Рафаель у тому самому Пантеоні. — Ленґдон мусив визнати: він аж ніяк не сподівався, що перший вказівник виявиться у Пантеоні. Він думав, що перший олтар науки буде в якійсь тихій непримітній церковці, розташованій подалі від туристських маршрутів. Пантеон же з його величезним куполом, у якому зяяв отвір, навіть у сімнадцятому столітті був одним із найвідоміших місць у Римі.

— А хіба Пантеон — це церква? — запитала Вітторія.

— Найстаріша католицька церква в Римі.

Вітторія похитала головою.

— Невже ви справді вірите, що першого кардинала збираються вбити в Пантеоні? Адже там завжди повно туристів.

Ленґдон знизав плечима.

— Здається, ілюмінати хочуть, щоб про них дізнався весь світ. Убивство кардинала в Пантеоні однозначно приверне загальну увагу.

— Але як той покидьок розраховує убити когось у Пантеоні й залишитися непоміченим? Це ж неможливо.

— А викрасти чотирьох кардиналів з Ватикану — це можливо? Вірш чітко вказує на Пантеон.

— А ви впевнені, що Рафаель похований у Пантеоні?

— Та я сто разів бачив його могилу!

Вітторія кивнула, хоч він її до кінця не переконав.

— Яка година?

Ленґдон подивився на годинник.

— Пів на восьму.

— Пантеон далеко звідси?

— Може, за милю. Ми встигаємо.

— У вірші сказано: земний гріб Санті. Як ви це розумієте?

Ленґдон пішов навпростець через двір Сентінел.

— Земний? Насправді у Римі немає, мабуть, більш земного місця, ніж Пантеон. Його назва походить від назви релігії, яку тут первинно практикували, — пантеїзму. Ця релігія передбачає поклоніння всім богам, а передусім Матері-землі.

Іще студентом Ленґдон із подивом довідався, що величезний центральний зал Пантеону був присвячений Геї — богині Землі. Його пропорції такі точні, що величезний сферичний купол точно, до міліметра, підходить до стін.

— Ну добре, — сказала Вітторія, уже спокійніше. — А що таке діра демона? Земний гріб Санті, демона діра?..

Щодо цього Ленґдон не був певний.

— Мабуть, діра демона — це славнозвісний круглий отвір у куполі Пантеону, — припустив він.

— Але ж це церква, — не погоджувалась Вітторія, легко крокуючи поруч із ним. — 3 якої рації називати отвір у куполі дірою демона?

Над цим Ленґдон і сам ламав голову. Він ніколи не чув вислову «діра демона», але пригадував один відомий нарис про Пантеон із шостого століття, який зараз здавався дивовижно доречним. Беда Вельмишановний якось написав, що діру в куполі Пантеону просвердлили демони — вони втікали з храму, коли Папа Боніфацій IV його освячував.

— А чому, — запитала Вітторія, коли вони зайшли на невеличкий внутрішній двір, — ілюмінати написали прізвище Санті, якщо насправді художник був відомий як Рафаель?

— Ви дуже багато запитуєте.

— Те саме казав мій батько.

— Тут може бути дві причини. Перша — те, що слово «Рафаель» має забагато складів. Воно б зруйнувало п’ятистопний ямб, яким написаний вірш.

— Не дуже переконливо.

Ленґдон мусив з нею погодитися.

— Ну тоді, можливо, вони написали «Санті», щоб ключ був не таким очевидним і щоб тільки дуже просвітлені вчені змогли здогадатися, що йдеться про Рафаеля.

Це версія, схоже, теж Вітторію не переконала.

— Я впевнена, що за життя Рафаеля його прізвище було дуже добре відоме.

— Як не дивно, ні. Упізнавання за ім’ям свідчило про певний статус. Рафаель цурався власного прізвища приблизно так само, як це роблять сучасні поп-зірки. Наприклад, Мадонна ніколи не згадує власного прізвища — Чикконе.

Вітторію це потішило.

— Ви знаєте прізвище Мадонни?

Ленґдон уже пошкодував, що згадав Мадонну. Дивовижно, скільки різного сміття підхоплює розум, коли постійно живеш серед десяти тисяч підлітків.

Проминувши останню браму перед офісом швейцарської гвардії, Ленґдон і Вітторія були змушені різко зупинитися.

— Para! — хтось голосно крикнув їм у спину.

Повернувшись, вони побачили дуло рушниці.

— Attento! — вигукнула Вітторія, відскочивши назад. — Обережніше зі зброєю...

— Non sparare! — гаркнув охоронець і звів курок.

— Soldato! — почувся владний голос з протилежного боку двору. На порозі центру безпеки виник Оліветті. — Пропусти їх!

Охоронець розгубився.

— Ма, signore, è una donna...

— Йди досередини! — крикнув командир.

— Сеньйоре, non posso...

— Негайно! Дістанеш там новий наказ. За дві хвилини капітал Рошер проведе інструктаж. Ми організовуємо пошук.

Охоронець знітився і швидко пішов до центру безпеки. Оліветті, що аж кипів від злості, підійшов до Ленґдона.

— Ви були в наших найтаємніших архівах? Вам доведеться пояснити, що це все означає.

— У нас добрі новини, — сказав Ленґдон.

Оліветті примружився.

— Краще б вони були у біса добрі!

56

Чотири нічим не примітних «альфа-ромео» з ревом мчали по віа деї Коронарні, наче реактивні винищувачі, що збираються злітати. У них сиділи дванадцятеро перевдягнених у цивільне швейцарських гвардійців, озброєних напівавтоматичними пістолетами марки «Пардіні», балончиками з нервово-паралітичним газом і далекобійними гвинтівками з електрошоковими голками. Троє снайперів тримали на колінах гвинтівки з лазерним прицілом.

Оліветті, що сидів поруч із водієм у головному автомобілі, розвернувся назад до Ленґдона й Вітторії. Його очі палали люттю.

— Ви запевняли, що наведете чіткі факти, і оце все, що ви можете сказати?

Ленґдонові було незручно сидіти в такому маленькому авті.

— Я розумію вашу...

— Нічого ви не розумієте! — Оліветті, який ніколи не підвищував голосу, заговорив із потрійним притиском: — Я щойно забрав із Ватикану дванадцятьох найкращих гвардійців, і це під час конклаву. І я це зробив, щоб влаштувати засідку в Пантеоні, покладаючись на слова якогось американця, якого бачу вперше і який щойно розшифрував віршик чотирьохсотлітньої давності. До того ж я залишив пошук антиматерії на відповідальність не найкомпетентніших людей.

Ленґдон поборов бажання витягнути з кишені сторінку номер п'ять і помахати нею в Оліветті перед носом.