Дэн Браун – Точка Обману (страница 68)
— Джиме! Ви мене кривдите! Для жінки бути непомітною — це найгірша кара. Ви що, мене не пам’ятаєте?
Джеймс Тейзен на мить зблід, збентежився і розгублено провів рукою по голові.
— Вибачте. Усе це збудження, гармидер... Дійсно, ми, здається, знайомі. У якій програмі ви працюєте?
— «Система спостереження за Землею».
Чоловік натиснув кнопку з цифрою чотири.
— Це зрозуміло. Я маю на увазі — у якому конкретно проекті?
Габріель відчула, як пришвидшився пульс. На думку спадало лише одне.
— Супутник-сканер щільності.
— Невже? А мені здавалося, я знаю всю команду доктора Гарпера.
Вона збентежено кивнула.
— Кріс мене ховає. Я якраз та сама ідіотка-програмістка, яка ввела хибний просторовий індекс у програму виявлення аномалій.
Лисий фінансист аж рота роззявив від здивування:
— То це ви?..
Габріель спохмурніла, немов згадавши про неприємну подію.
— Я кілька тижнів після цього не спала.
— Але доктор Гарпер узяв усю провину на себе!
— Знаю. Кріс — саме такий хлопець... В усякому разі, саме йому довелося все виправляти. Але які новини сьогодні! Метеорит! Просто вражаюче!
Ліфт зупинився на четвертому поверсі. Габріель хутко вискочила з нього.
— Чудово, що ми зустрілися, Джиме. Передавайте привіт усім хлопцям у бюджетному відділі!
— Аякже, — промимрив ошелешений Тейзен, коли двері зачинялися. — Приємно буде знову вас побачити.
84
Зак Герні, як і більшість його попередників, мав у розпорядженні чотири або п’ять годин сну на добу. Однак упродовж останніх тижнів йому довелося задовольнятися набагато меншою кількістю часу, відведеного на сон. Коли збудження та ентузіазм останніх подій вечора почали поволі вщухати, Герні відчув, як пізня година немилосердно тисне на його тіло.
Разом з декількома високопосадовцями він сидів у Кімнаті Рузвельта з келихом шампанського в руці, стежачи по кабельному телебаченню за нескінченними повторами коментарів минулої прес-конференції, епізодами з документального фільму Толланда та розумуваннями знавців. Зараз на екрані енергійна журналістка стояла напроти Білого дому, стискаючи в руці мікрофон.
— Окрім приголомшливих перспектив для людства в цілому, — віщала вона, — відкриття НАСА потягне за собою декотрі серйозні наслідки тут, у Вашингтоні. Знахідка скам’янілостей у метеориті виявилася вельми доречною для президента, який програє виборчу гонку. — Раптом її тон посуворішав. — Але дуже недоречною для сенатора Секстона.
Тут пряме включення перервалося, і глядачі побачили повтор сьогоднішніх злощасних дебатів на Сі-ен-ен.
— Після тридцяти п’яти років безуспішних спроб, — заявив сенатор, — нам навряд чи вже вдасться виявити позаземне життя.
— А якщо ви помиляєтеся? — запитала Марджорі Тенч.
Секстон театрально закотив очі:
— Заради Бога, міс Тенч, якщо раптом виявиться, що я помиляюся, я готовий з’їсти власного капелюха!
Усі присутні в Кімнаті Рузвельта розсміялися. Тепер спосіб, яким Тенч загнала сенатора в кут, міг показатися жорстоким і грубим, проте глядачі начебто цього не помічали. Зарозумілий, самовпевнений тон сенатора видавався зараз настільки кумедним, що всі просто вирішили, що йому заслужено перепало на горіхи.
Президент озирнувся, шукаючи поглядом старшого радника. Він не бачив Тенч уже давно, відтоді як вона кудись зникла на початку прес-конференції. Дивно, зараз її теж не було. Президентові це здалося підозрілим: адже це був і її тріумф.
Телевізійний випуск новин продовжувався; репортери інформували слухачів про гігантський політичний ривок Білого дому і катастрофічне падіння сенатора Секстона.
«Як багато може змінити один-єдиний день, — подумав президент. — А в політиці увесь твій світ може невпізнанно змінитися буквально за мить».
До світанку йому належало ще глибше усвідомити істинність цієї думки.
85
Екстром, надто поглинутий цією новою інформацією, не помічав, як шторм за стінами житлосфери скаженів дедалі більше. Бриніння тросів змінилося на вищання, і співробітники НАСА знервовано вешталися туди-сюди і теревенили, але спати не лягали. Думки Екстрома загубилися в зовсім іншому штормі — в тому, що назрівав у Вашингтоні й міг призвести до політичного вибуху. За останні кілька годин виникло багато проблем, і всі ці проблеми Екстром намагався розв’язати. Проте одна з них непокоїла набагато більше, аніж решта разом узяті.
Не було на світі іншої людини, з якою Екстрому так не хотілося б мірятися силою та кмітливістю, як з Пікерінгом. Уже багато років директор Національного управління військово-космічної розвідки тероризував НАСА, намагаючись чинити тиск на політику секретності, обстоюючи пріоритет окремих місій і різко критикуючи дедалі зростаючу кількість невдач і відвертих провалів.
Екстром чудово знав, що відраза Пікерінга до космічної агенції має куди глибше коріння, аніж нещодавня історія із втратою супутника вартістю мільярд доларів на стартовому майданчику, витік секретних відомостей чи то боротьба за кваліфікованих співробітників. Претензії Пікерінга до НАСА були нескінченною драмою розчарування та огиди.
Космічний корабель НАСА Х-33, яким передбачалося замінити нинішній корабель багаторазового використання, запізнився на цілих п’ять років. Це означало, що десятки програм з обслуговування та запуску супутників було або скасовано, або покладено на полицю. А недавно лють Пікерінга у зв’язку з Х-33 досягла точки кипіння — після того як він дізнався, що НАСА повністю скасувала цей проект. Фінансові втрати склали дев’ятсот мільйонів доларів.
Екстром підійшов до свого кабінету, відсунув ширму й увійшов. Усівшись за стіл, він обхопив голову руками. Треба було приймати рішення. День, що починався так прекрасно, поволі перетворювався на кошмар. Директор НАСА спробував уявити себе на місці Вільяма Пікерінга. Що цей чоловік зробить далі? Чоловік такого розуму
Що Пікерінг збирається робити з інформацією, яку має в розпорядженні? Пропустить її непоміченою чи безжально змусить НАСА платити за допущені промахи?
Екстром невдоволено поморщився — він майже не сумнівався в тому, як вчинить директор військово-космічної розвідки.
Зрештою, Пікерінг мав до НАСА дуже серйозні претензії... то були задавнені особисте горе і злість.
86
Рейчел мовчала, відсторонено втупившись у салон літака, що прямував уздовж канадської берегової лінії затоки Святого Лаврентія. Толланд сидів поруч, розмовляючи з Коркі. Попри те що більша частина доказів свідчила про справжність метеорита, зізнання Коркі, що вміст нікелю «виходив за межі визначеного наперед діапазону середніх величин», знову розворушило початкові підозри Рейчел. Потаємне введення метеорита в товщу криги мало сенс лише як частина блискуче задуманого шахрайства.
Проте решта наукових даних вказували на достовірність метеорита.
Рейчел знову подивилася на зразок, який і досі міцно стискала в руці, зосередившись на крихітних хондрах. Майкл і Коркі якраз обговорювали ці металеві вкраплення, користуючись малозрозумілими науковими термінами. Для Рейчел вони були як китайська грамота: врівноважені рівні хризоліту, метастабільні скляні матриці, метаморфічна регомогенізація... Але суть їхньої розмови не викликала сумнівів: вчені сходилися на думці, що хондри, безперечно, мають позаземне походження. Ці дані не сфальшовано.
Рейчел перевернула зразок і провела пальцем по краю, де була помітна частина кори плавлення. Обвуглена поверхня здавалася відносно свіжою, а не трьохсотрічною. Коркі стверджував, що завдяки герметизації в товщі льоду камінь не зазнавав атмосферного впливу, а тому уник ерозії. Це здавалося логічним. Рейчел бачила по телевізору програми, у яких показували людські останки віком чотири тисячі років, витягнуті з льоду. На них збереглася навіть шкіра.
Коли Рейчел придивлялася до кірки, їй раптом спала дивна думка — очевидну частину інформації було упущено. Цікаво, чи це була загальна вада всіх даних, які їй надали, чи хтось просто забув на це вказати?
Рейчел різко обернулася до Марлінсона:
— А хто-небудь займався датуванням кори плавлення?
Коркі розгублено поглянув на неї:
— Що?
— Обгорілу частину хто-небудь досліджував? Тобто чи відомо достеменно, що цей камінь обгорів саме під час Юнгерсольського падіння?
— Вибач, — знизав плечима астрофізик, — але це неможливо встановити. Окиснення зрушує всі необхідні ізотопні маркери. А крім того, швидкість розпаду ізотопів дуже мала, щоб можна було виміряти вік чогось, молодшого за п’ятсот років.
Рейчел якусь мить поміркувала над почутим, розуміючи тепер, чому час утворення кори не був включений до загальних даних.
— Отже, камінь міг обвуглитися і за часів Середньовіччя, і якийсь тиждень тому?
Толланд усміхнувся:
— На жаль, наука наразі не здатна дати відповіді на всі запитання, що виникають.
Рейчел почала міркувати вголос:
— Кора плавлення — це лише сильно обгоріла поверхня. Судячи зі слів Коркі, вона могла з’явитися на камені у будь-який час протягом п’ятисот років, до того ж абсолютно різними способами.