Дэн Браун – Точка Обману (страница 67)
— Щодо вмісту нікелю... — Рейчел обернулася до Коркі. — Поясни мені ще раз. Здається, ти казав, що вміст нікелю в земних каменях або дуже низький, або дуже високий, а в метеоритах він перебуває в певних середніх межах?
Коркі кивнув:
— Саме так.
— А вміст нікелю в цьому зразку потрапляє саме в очікуваний діапазон значень?
— Так, дуже близько до них.
Рейчел здивовано завмерла.
— Стривай.
На обличчі Коркі з’явився роздратований вираз.
— Я вже пояснював, що мінералогічна будова метеоритів різна. Коли вчені знаходять нові зразки, ми оновлюємо наші дані стосовно того, що можемо вважати середнім співвідношенням елементів у метеориті.
Рейчел розгублено підняла зразок.
— Отже, цей метеорит примусив вас переглянути дані про середній вміст нікелю? А інакше його відсоток виходив за встановлені межі?
— Трішки, — невдоволено відповів Коркі.
— А чому ніхто про це нічого не сказав?
— Це не має значення. Астрофізика — динамічна наука, яка постійно накопичує дані.
— І навіть під час принципово важливого дослідження?
— Послухай, — важко зітхнувши, вимовив Коркі, — запевняю тебе, що вміст нікелю в цьому зразку є набагато ближчим до рівня метеоритів, аніж до рівня земних каменів.
Рейчел поглянула на Толланда:
— Ти знав про це?
Толланд неохоче кивнув.
— Тоді це не здавалося настільки суттєвим. Мені сказали, що у зразках уміст нікелю трохи вищий, аніж в інших метеоритах, і що фахівці НАСА на це не зважають.
— І недарма! — вигукнув Коркі. — Мінералогічний доказ полягає не в тому, що вміст нікелю перебуває на рівні метеорита, а в тому, що він зовсім не такий, як на Землі.
Рейчел похитала головою.
— Вибач, у моїй професії така логіка вважається хибною, оскільки призводить до загибелі людей. Сказати, що камінь не схожий на земний, ще не означає довести, що він є метеоритом. Це свідчить лише про те, що він однозначно не схожий на земний.
— А яка, в біса, різниця?
— Жодної, — погодилася Рейчел, — якщо ти особисто перевернув кожен камінь на Землі.
Коркі трохи помовчав.
— Ну гаразд, — нарешті мовив він, — забудьмо про вміст нікелю, якщо він тебе так нервує. Бо ми й досі маємо кору плавлення та хондри.
— Та отож, — напрочуд спокійно відповіла Рейчел. — Два з трьох — не так уже й погано.
83
Споруду, в якій розташована штаб-квартира НАСА, — гігантський скляний трикутник на Е-стрит, 300 у Вашингтоні, округ Колумбія, — оповиває павутиння з понад двохсот миль кабелів; у ній містяться тисячі тонн комп’ютерного обладнання. У штаб-квартирі працюють 1134 держслужбовці, які здійснюють нагляд за використанням п’ятнадцятимільярдного щорічного бюджету НАСА і щоденною діяльністю його дванадцяти баз, розкиданих по всій країні.
Попри пізню годину Габріель виявила в холі будівлі безліч людей: сюди стікалися збуджені групи репортерів і ще більш збуджені співробітники космічної агенції. Сам хол дуже нагадував музей: у ньому помпезно купчилися підвішені до стелі копії знаменитих космічних кораблів і супутників. Групи тележурналістів умить захоплювали в полон радісних і збуджених співробітників НАСА, які проходили крізь двері.
Габріель уважно огледіла натовп, проте не помітила нікого, схожого на керівника проекту супутника-сканера — Кріса Гарпера.
Половина людей, що зібралися в холі, мала журналістські перепустки, друга половина — насівські посвідчення з фото, начеплені на шию. У Габріель не було ні того ні іншого. Вона помітила дівчину з посвідченням НАСА і поспішила до неї.
— Привіт. Я шукаю Кріса Гарпера.
Дівчина спантеличено поглянула на Габріель, немов збагнула, що бачила її, але не могла пригадати, де саме.
— Я бачила, як доктор Гарпер не так давно прийшов. Певно, він піднявся нагору. Я вас знаю?
— Навряд чи, — відповіла Габріель, відвертаючись. — А як піднятися нагору?
— Ви працюєте в НАСА?
— Ні.
— Тоді вам нагору не можна.
— Ясно. А чи немає тут телефону, щоб я...
— Послухайте! — Дівчина несподівано розсердилася. — Я згадала, хто ви! Бачила по телевізору поряд із сенатором Секстоном. І у вас вистачає нахабства...
Габріель уже не було поряд. Вона розчинилася в натовпі. Але почула, як за її спиною розлючена дівчина попереджає інших, що серед них ховається шпигунка.
Нахиливши голову, Габріель прослизнула в дальній кінець холу. На стіні висів план будівлі. Вона уважно проглянула його, розшукуючи ім’я Кріса Гарпера. Марно. Імена на плані не вказувалися — лише відділи.
«Може, треба шукати супутник-сканер щільності?» — подумала Габріель. І почала шукати хоча б щось, що мало до нього стосунок. Але знову нічого не знайшла. Вона боялася обернутися, чекаючи побачити натовп розгніваних співробітників НАСА, готових закидати її камінням. Щось, віддалено схоже на шукане, вона виявила на четвертому поверсі:
Відділ дослідження Землі, рівень II
СИСТЕМА СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ЗЕМЛЕЮ
Намагаючись не повертати голову до натовпу, Габріель попрямувала до ніші з ліфтами та фонтанчиком для пиття. Вона пошукала очима кнопки виклику ліфта... Самі шпарини. Чорт! Ліфти виявилися захищеними: доступ по ключах-картках лише для співробітників.
Щось збуджено обговорюючи, до ліфтів йшла група молодих людей. У всіх на шиї висіли картки. Габріель швидко схилилася над фонтанчиком, позираючи назад. Прищавий чоловік вставив у щілину картку, і двері ліфта відчинилися. Чоловік сміявся, у захваті хитаючи головою.
— Ці типи з відділу пошуку позаземних цивілізацій, певно, з глузду з’їхали, — сказав він, коли всі увійшли до ліфта. — Шукали своїми рогатими радіотелескопами дрейфові поля, а тим часом предметний доказ увесь час перебував у товщі криги на Землі!
Двері зачинилися, і компанія зникла.
Габріель випросталася, витираючи губи і роздумуючи, що робити. Озирнулася у пошуках внутрішнього телефону. Нічого схожого. Вкрасти картку? Але внутрішній голос підказав, що робити цього не варто. Хоч би там як, а діяти треба оперативно і якомога швидше. Раптом вона побачила ту саму жінку, яка її упізнала. Вона йшла через натовп з охоронцем НАСА.
З-за рогу з’явився лисий чоловік, що поспішав до ліфта. Габріель знову нагнулася над фонтанчиком. Здавалося, чоловік не звертає на неї жодної уваги. Вона мовчки спостерігала, як він вставив у шпарину картку. Двері ліфта розчинилися, і чоловік увійшов.
«До біса все! — вирішила Габріель. — Зараз або ніколи!»
Вона відскочила від фонтанчика і кинулася до ліфта, виставивши вперед руку, щоб затримати двері. Вони знову роз’їхалися, і Габріель заскочила всередину. Обличчя її пашіло від збудження.
— Бачили коли-небудь щось подібне? — збуджено заторохтіла вона, звертаючись до здивованого власника лисини. — Боже! Це неймовірно!
Чоловік кинув на неї підозрілий погляд.
— Ці хлопці з відділу позаземних цивілізацій з глузду з’їхали, однозначно. Шукали своїми рогатими радіотелескопами дрейфові поля, а предметний доказ увесь час перебував на Землі у товщі криги!
Чоловік здивовано поглянув на неї.
— Ну... так... — Він поглянув на її шию, спантеличений тим, що не бачить посвідчення. — Вибачте, але ви...
— Четвертий поверх, будь ласка. Приїхала в такому поспіху, що мало ліфчик не забула начепити!
Габріель розсміялася, крадькома поглянувши на посвідчення чоловіка. Джеймс Тейзен. Фінансове управління.
— Ви працюєте тут? — Чоловік зніяковів. — Міс...
Габріель ображено скривилася.