Дэн Браун – Джерело (страница 62)

Вальдеспіно дуже сподівався, що в трансляції його не згадають.

На щастя, наразі йшлося про небезпеку антирелігійних ідей, висловлених Кіршем, особливо про те, чим вони загрожують іспанській молоді. Як приклад поставили фрагмент лекції, яку Кірш нещодавно читав у Барселонському університеті.

— Багато з нас бояться назвати себе атеїстами, — спокійно говорив Кірш до студентів. — А проте атеїзм — це не філософія і не погляд на світ. Атеїзм — це просто визнання очевидного.

Кілька студентів зааплодували.

— Терміна «атеїст», — продовжував Кірш, — навіть не мало б існувати. Адже ніхто не називає себе «неастрологом» чи «неалхіміком». У нас немає спеціальної назви для тих, хто сумнівається, що Елвіс живий чи що інопланетяни перетнули цілу галактику лише з тим, щоб ґвалтувати велику рогату худобу. Атеїзм — це просто звуки, які розумні люди видають у присутності невиправданих релігійних вірувань.

Пролунали ще палкіші оплески.

— Це, до речі, не моє визначення, — сказав їм Кірш. — Ці слова належать неврологу Сему Гаррісу. І якщо ви ще цього не зробили, раджу прочитати його книжку «Послання до християнської нації».

Вальдеспіно насупився, згадуючи, який галас у країні здійняв іспанський переклад написаної для американців книжки Гарріса.

— Підійміть руку, — продовжив Кірш, — хто з вас вірить у таких давніх богів: Аполлона, Зевса, Вулкана? — почекав і засміявся. — Немає таких? Ну що ж, виходить, стосовно цих божеств ми всі атеїсти. — Він витримав паузу. — А я просто вирішив піти на одного бога далі.

Юрба ще гучніше заплескала в долоні.

— Друзі мої, я не кажу, що точно знаю, що ніякого Бога не існує. Я стверджую тільки те, що коли вже за Всесвітом стоїть якась вища сила, то вона сміється до сліз із тих релігій, які ми собі повигадували, намагаючись дати їй визначення.

Усі засміялися.

Вальдеспіно тепер був задоволений тим, що принц попрохав увімкнути радіо. «Хуліанові потрібно це послухати». Диявольська привабливість мови Кірша доводила, що вороги Христа вже не сидять склавши руки, а діють, намагаючись відтягти душі від віри в Бога.

— Я американець, — продовжив Кірш, — і надзвичайно радий, що народився в одній з найбільш технічно та інтелектуально прогресивних країн світу. Тож мене дуже непокоять дані нещодавнього опитування: виявляється, половина моїх співвітчизників цілком буквально вірять, що Адам і Єва існували — що всесильний Бог створив двох дорослих людей, які самотужки населили всю планету, породили розмаїття рас, причому без жодних побічних ефектів інбридингу.

Сміх у залі.

— У штаті Кентуккі, — продовжив він, — пастор Пітер Ларуффа публічно заявив: «Якби десь у Біблії виявилося написано “два плюс два буде п’ять”, то я б повірив і сприйняв це як істину».

Знову сміх у залі.

— Розумію, нескладно з цього посміятися, але, запевняю вас, ці вірування набагато більшою мірою жахливі, ніж кумедні. Серед людей, які їх поділяють, багато розумних, освічених професіоналів: лікарі, юристи, вчителі, навіть ті, хто претендує на високі посади. Колись я чув слова конгресмена США Пола Броуна: «Еволюція і Великий вибух — це брехні з самого пекла. Я вірю, що вік Землі налічує дев’ять тисяч років, і її було створено за шість днів, як ми всі знаємо». — Кірш трохи помовчав. — Понад те, конгресмен Броун є членом комітету з науки, космосу й техніки при Палаті представників, і коли його спитали, як же бути з даними розкопок, які вказують на те, що Земля існує мільйони років, той відказав: «Скам’янілості Бог поклав у землю, аби перевірити нашу віру».

Раптом голос Кірша став тихішим і серйознішим:

— Давати невігластву право на існування — це озброювати його. Мовчати, коли з високих крісел звучить самовдоволений абсурд. Дозволяти школам і церквам навчати дітей кричущої неправди. Настав час діяти. Тільки очистившись від забобонного мислення, ми можемо вповні прийняти й застосувати силу нашого розуму. — Він замовк, і зал притих. — Я люблю людство. Я переконаний, розум нашого біологічного виду має нескінченний потенціал. Я вірю: ми на порозі нової просвітленої ери, світу, з якого нарешті піде релігія… і де запанує наука.

Юрба вибухнула оплесками.

— Заради всього святого, — буркнув Вальдеспіно, гидливо хитаючи головою, — вимкніть оце!

Паламар так і вчинив, і далі троє чоловіків їхали в тиші.

——

Тим часом за сорок п’ять кілометрів від них Моніка Мартін стояла перед задиханим Сурешем Бхаллою, який, прибігши, тицьнув їй у руки мобільний телефон.

— Довго розказувати… — видихнув Суреш, — але тобі треба побачити цей текст, який отримав єпископ Вальдеспіно!

— Як?! — Мартін ледь не впустила телефон. — Це — телефон єпископа?! Блін, та як же ти…

— Не питай. Просто прочитай.

Стривожена Мартін поглянула на екран, почала читати — і зблідла.

— Боже мій, єпископ Вальдеспіно…

— Небезпечний! — видихнув Суреш.

— Але… цього не може бути! Хто це писав єпископові?!

— Прихований номер, — відказав Суреш. — Намагаюсь ідентифікувати.

— А чому Вальдеспіно не видалив це повідомлення?

— Не знаю, — сухо промовив Суреш. — Легковажність? Самовпевненість? Я спробую відновити видалені повідомлення, щоб з’ясувати, з ким листувався Вальдеспіно, але просто зараз мав тобі це показати — тобі потрібно негайно зробити заяву щодо Вальдеспіно.

— Ні, я цього не робитиму! — вигукнула Мартін, яка ще не встигла отямитися. — Палац такої інформації не оприлюднює!

— Ні, це потрібно — а то її скоро оприлюднить хтось інший! — Суреш швидко пояснив, що влізти в телефон Вальдеспіно його спонукав лист monte@iglesia.org — інформатора, який дописує на ConspiracyNet; а якщо ця людина й далі діятиме так само, то недовго триматиме в таємниці єпископове повідомлення.

Мартін заплющила очі, намагаючись уявити, як світ зреагує на неспростовний доказ того, що католицький єпископ, особа, наближена до іспанського короля, безпосередньо причетний до зради й сьогоднішнього вбивства.

— Сурешу! — прошепотіла Мартін, поволі розплющуючи очі. — Мені треба з’ясувати, хто такий цей Монте. Зможеш?

— Спробую… — не надто обнадійливо відказав Суреш.

— Дякую! — Мартін віддала йому телефон і побігла до дверей. — І не забудь, скинь мені скриншот цього повідомлення!

— Ти куди? — гукнув навздогін Суреш.

Моніка Мартін нічого не відповіла.

Розділ 65

Саграда Фамілія — базиліка Святого Сімейства — займає собою цілий квартал у центрі Барселони. Попри велику площу, храм — легкий, мов хмара, чиї повітряні шпилі без зусиль тягнуться в небо Іспанії, — мовби невагомо висить над землею.

Вигадливі, ажурні вежі мають різну висоту, так що базиліка нагадує замок із піску — примху якихось пустотливих велетнів. У завершеному вигляді найвищий з вісімнадцяти шпилів матиме запаморочливу висоту понад 170 метрів, перевершуючи пам’ятник Вашингтону, так що Саграда Фамілія стане найвищою церквою світу, затьмаривши навіть сам ватиканський собор Святого Петра, який виявиться на більш як тридцять метрів нижчим.

Храм розташований між трьох масивних фасадів. Барвистий східний фасад Різдва подібний до висячого саду, де буяють і плодоносять поліхромні рослини, серед яких можна побачити тварин і людей. Натомість західний фасад Страстей — аскетичний кістяк із грубого каменю, якому надано подібності до кісток і сухожиль. Південний фасад Слави здіймається догори шаленим вихором, у якому демони, ідоли, гріхи й пороки поступаються місцем високим символам знесіння до небес, чеснот і раю.

Між ними по всьому периметру розташовано безліч дрібніших фасадів, контрфорсів і веж, більшість яких вкрита матеріалом землистого кольору, від чого здається, що нижня половина будівлі чи тане, чи твориться просто з землі. Один із відомих архітектурних критиків порівнює нижчу частину Сагради Фамілії з «гнилим стовбуром поваленого дерева, на якому виросло гроно вигадливих грибів-шпилів».

Ґауді не лише оздобив храм фігурами традиційної християнської іконографії — він додав до них безліч дивовижних зображень, які свідчать про його захват силою природи: черепахи підтримують колони, з фасаду виростають дерева, будівлю обсіли велетенські кам’яні равлики й жаби.

Хоч яка незвичайна ця базиліка зовні, але справжнє здивування чекає на глядача, коли він зайде всередину. Опинившись у головній наві, людина спочатку не може не роззявити рота, дивлячись, як пнуться вгору десь похилі, десь покручені колони висотою до шістдесяти метрів, утворюючи низку склепінь, де психоделічний колаж геометричних форм стоїть над головою, мов небо, яке просвічує крізь гілля. Створення «лісу колон», за словами Ґауді, має на меті закликати глядача поринути думками до тих духовних подвижників, для кого ліс був храмом Божим.

Не дивно, що колосальний витвір Ґауді у стилі ар-нуво одні пристрасно люблять, а інші цинічно зневажають. Одні вітають «чуттєву, духовну й природну» будівлю, смак інших вона ображає «вульгарністю, претензійністю й блюзнірством». Письменник Джеймс Міченер описав базиліку як «найбільш чудернацьку з серйозних будівель світу», а в часописі Architectural Review її назвали «священним монстром Ґауді».

За всієї химерності естетики, фінансовий бік будови ще химерніший. Саграду Фамілію фондують лише приватні особи, а від Ватикану чи католицької верхівки світу на неї не надійшло жодного євро. Попри те що в тому процесі були періоди банкрутства й зупинки робіт, церква демонструє майже дарвінівську волю до життя, вперто перетривавши і смерть архітектора, і люту громадянську війну, і теракти каталонських анархістів, і навіть прокладення поблизу тунелю метро, що загрожувало порушити стійкість землі, на якій закладено фундамент.