Дэн Браун – Джерело (страница 64)

У раптовій тиші Авіла звів погляд на найяскравіше, що було попереду, — страхолюдний кущ шпилів, схожих на поганки, в будівельній підсвітці.

«Саграда Фамілія, — подумав він, здригнувшись від цього гидкого видовища. — Храм усього, що зараз негаразд у нашій вірі».

Прославлений барселонський храм, на думку Авіли, — це монумент слабкості й моральному падінню, католицькій ліберальщині, яка безсоромно перетворює тисячолітню віру на якийсь покруч поклоніння силам природи, псевдонауки і гностичної єресі.

«По стінах Божого храму повзають велетенські ящери!»

Занепад традиції у світі жахав Авілу, але його тішило, що нова група світових лідерів, схоже, поділяє його переймання і вживає всіх можливих заходів для відновлення традиції. Для Авіли пальмаріанство, а особливо папа Інокентій XIV, дало нові сили до життя, допомогло по-новому побачити свою трагедію.

«Мої дружина й син загинули на війні, — думав Авіла, — на війні сил зла проти Бога, проти традицій. Прощення — не єдиний шлях до спасіння».

П’ять днів тому Авіла спав у своєму скромному житлі, коли його розбудив гучний сигнал текстового повідомлення по телефону.

— Дванадцята година… — пробурчав адмірал, мружачись до екрана, щоб зрозуміти, хто і чого хоче від нього в такий пізній час.

Número oculto[73]

Авіла потер очі й прочитав вхідне повідомлення:

Compruebe su saldo bancario[74]

«До чого б це?» — насупив брови Авіла, підозрюючи, що це якийсь телефонний лохотрон. Адмірал роздратовано виліз із ліжка й пішов на кухню попити води. Стоячи біля раковини, він поглянув на свій ноутбук, розуміючи, що не зможе заснути, доки не зазирне й не перевірить.

Авіла зайшов на свою банківську сторінку, передчуваючи побачити звичайний жалюгідний баланс — рештки військової пенсії. А проте, коли на екрані з’явився його рахунок, адмірал так і підскочив, ледь не перекинувши стілець.

«Але ж такого не може бути!»

Авіла заплющив очі й подивився знову. Заново завантажив сторінку. Цифра залишилася та сама. Адмірал повозив мишею, прогорнув виписки і, приголомшений, прочитав: з анонімного рахунку йому годину тому переказано сто тисяч євро. Відправник зашифрований.

«Хто це?!»

Телефон загув — серце Авіли тьохнуло. Він схопив мобільний і подивився на екран.

Número oculto

Вражений, Авіла натиснув кнопку.

— ¿Sí?

На тому кінці до нього звертався тихий голос із чистою кастильською вимовою:

— Добрий вечір, адмірале. Гадаю, ви вже бачили мій подарунок?

— Б-бачив… — затнувся Авіла. — А хто ви?

— Можете називати мене Регент, — відказав незнайомець. — Я представляю ваших братів, членів церкви, якій ви віддані вже два роки. Ваші вміння й вірність не залишилися непоміченими, адмірале. Ми хотіли б дати вам можливість послужити вищій меті. Його святість запропонував кілька завдань для вас… завдань, які послані для вас Богом.

Авіла тепер уже зовсім прокинувся, долоні його пітніли.

— Ми наперед заплатили вам за ваше перше завдання, — продовжував Регент. — Якщо ви погодитеся його виконати, то вважайте це можливістю показати себе як людину, гідну переходу до вищого ешелону. — Він ненадовго замовк. — У нашій церкві є потужна ієрархія, невидима решті світу. Ми вважаємо, що ви будете корисним членом нашої еліти…

Хоч адмірала схвилювала така блискуча перспектива, він усе ж вагався.

— У чому полягає завдання? І що, коли я вирішу не братися за нього?

— Ми не будемо вас засуджувати, і можете залишити собі гроші як винагороду за мовчання. Чи резонно це?

— Це велика щедрість.

— Ви нам подобаєтеся. Ми хочемо вам допомогти. І, щоб бути чесним із вами, хочу попередити: папська місія буде непроста… — Регент почекав якусь мить і пояснив: — Можливо, буде потрібно вдатися до насильства.

Авіла остовпів.

Насильство?

— Адмірале, сили зла з кожним днем міцнішають. Проти Бога ведеться війна, а без жертв війни не буває.

Авіла здригнувся, пригадавши жахливий вибух, який знищив його сім’ю. Тремтячи, він насилу відганяв від себе цей спогад.

— Перепрошую, я не знаю, чи можу взятися за таке завдання…

— Папа вибрав вас особисто, адмірале, — прошепотів Регент. — Людині з вашою силою волі таке завдання до снаги… йдеться про того, хто знищив вашу сім’ю.

Розділ 67

Зброярня на першому поверсі королівського палацу являє собою залу з красивим склепінням — її яскраво-червоні стіни оздоблені величними гобеленами, що зображують відомі битви з іспанської історії. По периметру кімнати блищать понад сто вишуканих кованих обладунків, зокрема бойове вбрання і знаряддя багатьох давніх королів. Сім кінських фігур у натуральну величину посеред зали стоять вбрані в повний бойовий обладунок.

«Це тут вони збираються мене ув’язнити?» — дивувався Ґарса, роздивляючись знаряддя бою навколо. Може, зброярня найнадійніше замикається… Однак Ґарса мав підозру, що, посадивши в цю пишну камеру, його намагаються залякати. «Адже саме в цій залі мене було взято на роботу».

Майже двадцять років тому Ґарсу запросили до цієї розкішної зали, провели співбесіду сам на сам і перехресний допит, після чого запропонували стати командором Королівської гвардії.

А тепер Ґарсу заарештували власні агенти. «Мене звинувачують у тому, що я брав участь у плануванні вбивства? Що очорнив єпископа?» За цими звинуваченнями стояла якась важко доступна розуму Ґарси логіка.

Для Гвардії Ґарса був найвищою особою в палаці, тож наказ його заарештувати могла дати лише одна вища за нього людина… сам принц Хуліан.

«Вальдеспіно отруїв думки принца й налаштував його проти мене!» — зрозумів Ґарса. Єпископ — людина політично дуже живуча, і сьогодні він, схоже, опинився в такому відчайдушному становищі, що наважився влаштувати оцю виставу для журналістів — зухвалим трюком обілити себе, очорнивши Ґарсу. «І тепер мене замкнули у зброярні, щоб я не міг нічого сказати на власний захист!»

Якщо Хуліан із Вальдеспіно об’єднали сили, то Ґарса розумів, що не переграє їх. У цю мить єдиною особою на Землі, досить могутньою, щоб порятувати Ґарсу, був старий, який доживав віку на лікарняному ліжку в приватній резиденції, палаці Сарсуела.

Іспанський король.

«І знов-таки, — думав Ґарса, — король ніколи в житті мені не допоможе, якщо це може зашкодити єпископові Вальдеспіно чи синові».

Він чув, як надворі наростає галас юрби, і в нього складалося враження, що події можуть перейти в насильницьке русло. Коли ж Ґарса розчув, що вони скандують, то не повірив власним вухам.

«Звідки Іспанія?! — гуло надворі. — Куди йде Іспанія?!»

Протестувальники, здається, вчепилися в провокативні питання, які порушив Кірш, розвернувши їх проти політичного інституту іспанської монархії.

Звідки ми? Куди ми прямуємо?

Тавруючи давню гнобительську політику, молоде покоління іспанців постійно вимагало швидших змін — щоб держава «долучилася до цивілізованого світу» й відмовилася від монархії. Франція, Німеччина, Росія, Австрія, Польща і ще понад п’ятдесят країн протягом останнього століття залишили корони в музеях. Навіть у Британії пропонується референдум за скасування монархії після смерті нинішньої королеви.

На жаль, того вечора в королівському палаці в Мадриді все настільки перевернулося з ніг на голову, що старий бойовий клич закономірно зазвучав із новою силою.

«Тільки цього принцові Хуліану й бракувало перед коронацією», — думав Ґарса.

Раптом двері на другому кінці зброярні відчинилися й туди зазирнув один із гвардійців Ґарси.

Ґарса крикнув йому:

— Вимагаю адвоката!

— А мені потрібна пряма мова для преси, — почувся знайомий голос, і PR-координатор Моніка Мартін, протиснувшись між гвардійців, увійшла до кімнати.

— Командоре Ґарса, навіщо ви змовилися з убивцями Едмонда Кірша?

Ґарса подивився на неї, не розуміючи, що діється. «Вони що, всі збожеволіли?»

— Нам відомо, що ви намагалися підставити єпископа Вальдеспіно! — заявила Мартін, наближаючись до нього. — І палацові необхідно негайно оприлюднити ваше зізнання!

Командор просто не знав, що на це сказати.

На середині кімнати Мартін різко розвернулася й сердито подивилася на молодого гвардійця, який стояв у дверях.

— І я сказала: конфіденційне зізнання!

Охоронець трохи пом’явся, тоді вийшов і зачинив двері.