Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 71)

Мері без здивування вислухала мої пояснення відсутності Метью, покліпала очима на Енні, мов сова, що виявляє помірну цікавість, і відіслала дівчинку під опіку Джоан, на кухню. Ми смачно пообідали удвох, і за обідом Мері ввела мене в подробиці приватного життя мало не кожного мешканця району Блекфраєрс. А потім ми з нею подалися до лабораторії, де нашими асистентками виступили Джоан та Енні.

— А як ваш чоловік, Діано? — поцікавилася графиня, закочуючи рукави й не відриваючи очей від книги, що лежала перед нею.

— У доброму здоров’ї, — відповіла я. — Я вже встигла довідатися, що в Єлизаветинську добу це було еквівалентом сучасного виразу «нормально».

— Приємна звістка. — Мері повернулася й помішала щось огидне на вид і ще огидніше на запах. — Бо від його самопочуття залежить багато. Оскільки королева покладається на нього більше, ніж на будь-якого іншого чоловіка в королівстві, за винятком лорда Берглі.

— Мені хотілося б, щоб його гарний настрій та самопочуття були стабільнішими. Бо останніми днями Метью якийсь аж надто жвавий і непостійний. То він жити без мене не може, то геть ігнорує, наче я — шафа чи комод.

— Чоловіки, зазвичай, завжди так поводяться зі своєю власністю, — зауважила Мері, беручи банку з водою.

— Я не його власність, — недвозначно відказала я.

— Те, що знаємо ми з вами, те, що каже закон, і те, як почуває себе Метью, — це три абсолютно окремі питання.

— Але так не має бути, — швидко заперечила я, приготувавшись обстоювати свою точку зору. Але однією лагідною покірливою посмішкою Мері швидко погасила мій запал.

— Нам із вами набагато легше зі своїми чоловіками, ніж іншим жінкам, Діано. Дякувати Богу, ми маємо книжки та вільний час, щоб займатися улюбленими справами. Але переважна більшість цього не мають. — Мері востаннє розмішала все у глечику і перелила його вміст до іншої скляної посудини.

Я задумалася про Енні: її мати померла у церковному підвалі, тітка не захотіла брати до себе через забобони чоловіка, а в плані комфорту чи надії на нього життя обіцяло дівчинці дуже мало. — А ви навчаєте своїх служниць читати?

— Аякже, — швидко відповіла Мері. — Вони вчаться також писати й рахувати. Такі навички зроблять їх привабливішими в очах майбутніх добропорядних чоловіків, особливо тих, хто вміє і знає, як заробляти гроші й як витрачати їх. — Вона поманила до себе Джоан, котра допомогла їй перенести на вогонь крихку скляну кулю з хімікатами.

— Тоді й Енні буде навчатися, — сказала я, підбадьорливо кивнувши дівчинці. Вона сором’язливо намагалася триматися в затінку, зі своїм блідим обличчям та сріблясто-русявим волоссям скидаючись на примару. Що ж, освіта додасть їй упевненості в собі. Після того як вона торгувалася з мсьє де Лоном за сургуч, в її ході з’явилися жвавість і певний ритм.

— У майбутньому вона буде вам вдячна за це, — сказала Мері з серйозним виглядом. — Ми, жінки, не маємо нічого, окрім того, що знаходиться у нас між вухами, тобто голови. Спочатку нашу честь береже батько, а потім — чоловік. Ми присвячуємо себе своїм родинам. Щойно ми поділимося своїми думками з кимось іншим, викладемо щось на папері чи просто нитку в голку вшилимо — все, що ми робимо й виробляємо, належить комусь іншому. Якщо Енні матиме власні слова та ідеї, то завжди матиме те, що належатиме лише їй одній.

— Вам би чоловіком бути, Мері, — зауважила я, похитавши головою. Графиня Пемброкська могла заткнути за пояс кого завгодно, незалежно від статі.

— Якби я була чоловіком, то мала б власний маєток або служила при дворі, як Генрі, або ж займалася державними справами, як Метью. Натомість я проводжу свій час у лабораторії разом із вами. Якщо зважити всі «за» і «проти», то я гадаю, що ми, жінки, краще влаштовані — навіть якщо нас сьогодні вивищують на п’єдестал, а завтра не помічають, плутаючи з шафою чи комодом. — Круглі очі Мері весело заіскрилися.

Я засміялася.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Якби ви коли-небудь побували при дворі, то у вас не лишилося б жодного сумніву щодо моєї правоти. Ходімо, — сказала Мері, повертаючись до свого експерименту. — Почекаймо, допоки первісна матерія нагріється. Якщо ми все зробили правильно, то з часом отримаємо філософський камінь. А тепер ретельно перевірмо наступні кроки процесу, щоб наш експеримент удався.

Я завжди губилася в часі, коли сиділа, обклавшись алхімічними працями. От і зараз я теж підняла здивований погляд, коли до лабораторії увійшли Метью та Генрі. Ми з Мері якраз жваво обговорювали ілюстрації в збірці алхімічний текстів, відомих під назвою Pretiosa Margarita Novella — «Нова Дорогоцінна Перлина». Невже й справді вже вечір?

— Не може бути! Іще рано, іще не час іти! — запротестувала я. — Тут ось у Мері такий манускрипт цікавий…

— Метью знає цю книгу, бо мені подарував її його брат. Але тепер, коли у Метью така начитана дружина, він може пожалкувати, що так зробив, — зауважила Мері й розсміялася. — У кімнаті на мансарді вас чекають закуски. Я сподівалася сьогодні побачити вас обох. — При цих словах Генрі змовницьки підморгнув Мері.

— Дуже люб’язно з твого боку, Мері, — сказав Метью, привітально цілуючи мене в щоку. — Вочевидь, ваш експеримент іще не досяг стадії оцту. Бо від вас і досі тхне мідним купоросом та магнезією.

Я неохоче відклала книжку і почала мити руки, а Мері тим часом занотовувала результати нашої сьогоднішньої роботи. А коли ми повсідалися в кімнаті на мансарді, Генрі вже не міг стримувати свого радісного збудження.

— Уже пора, Мері? — спитав він графиню, нетерпляче завовтузившись у своєму кріслі.

— Ти з таким ентузіазмом подарунки даруєш, як і малий Вільям, — розсміялася вона у відповідь. Ми з Генрі приготували подарунок на честь Нового року та вашого шлюбу.

Але ж ми не мали нічого, щоб зробити подарунок у відповідь. Я поглянула на Метью, і мені стало незручно через цей односторонній обмін.

— Нехай тобі пощастить, Діано, якщо ти збираєшся переплюнути Мері та Генрі в плані подарунків, — співчутливо зауважив він.

— Дурниці, — відповіла Мері. — Метью врятував життя мого брата Філіпа і маєток Генрі. І ніякими подарунками цей борг честі не компенсувати. Не руйнуй нам задоволення такими розмовами, добре? Поздоровляти молодят — це традиція, до того ж, невдовзі Новий рік. Що ти подарував королеві, Метью?

— Після того як вона послала бідолашному королю Якову іще один годинник, щоб нагадати йому про необхідність чекати свого часу й не висовуватися, я подумав: а чи не подарувати їй кришталевого піщаного годинника, щоб нагадати їй про те, що й вона не вічна на цьому світі, — сухо сказав Метью.

— Та невже? Скажи, що ти пожартував, — вжахнувся Генрі.

— То була мимовільна ідея, яка з’явилася момент гнітючих роздумів, — заспокоїв його Метью. — Звісно, що я подарував їй оплетену чашку, як і всі інші.

— Не забудь про наш подарунок, Генрі, — сказала Мері, і собі спалахнувши радісним ентузіазмом.

Генрі витягнув оксамитову торбочку і подав її мені. Посмикавши за мотузки, я, нарешті, видобула з неї важкий медальйон на так само важкому ланцюжку. Його лицевий бік становив золотий філігран, усипаний рубінами та діамантами, а в центрі його виднілася емблема Метью: місяць та зірка. Я відкрила медальйон — і аж охнула, побачивши пречудову емаль, розписану лозами та квітами. Я обережно відкрила застібку внизу, і на мене поглянув мініатюрний портрет Метью.

— Маестро Гільяд зробив попередні ескізи, коли тут був. А через свята він був такий зайнятий, що його асистент, Ісак, допомагав йому малювати.

Я поклала мініатюру собі на долоню і стала з усіх боків роздивлятися її. Метью зобразили так, як його часто можна було бачити вдома, коли він працював допізна у своєму кабінеті біля спальні. У вишитій сорочці з розстебнутим комірцем він дивився на мене у своїй звичній манері: піднявши праву брову, а на обличчі застигло поєднання серйозності й глузливого гумору. Чорне волосся було закинуте назад, як завжди — скуйовджене, а довгими пальцями своєї лівої руки він тримав медальйон. На той час то був навдивовижу відвертий і навіть еротичний портрет.

— Тобі подобається? — спитав Генрі.

— Дуже, — відповіла я, не в змозі відірвати очей від мого нового скарбу.

— Ісак досить… досить сміливий у побудові композиції, аніж його наставник, але коли я сказала йому, що це має бути весільний подарунок, то він переконав мене, що такий медальйон завжди залишатиметься великою таємницею дружини і міститиме портрет приватної особи, а не публічної, — зауважила Мері, зазираючи мені через плече. — Це хороший портрет, але мені хотілося б побажати маестро Гільярду, щоб він краще навчився передавати підборіддя людини.

— Подарунок просто чудовий, і я завжди його зберігатиму, як великий скарб.

— А це — для тебе, — мовив Генрі, передаючи Метью таку саму торбочку. — Гільярд знає, що ти можеш показати медальйон іншим або носити його при дворі, тому портрет у ньому, так би мовити… обережніший.

— А чи не цей медальйон Метью тримає на моїй мініатюрі? — поцікавилася я, вказавши оригінальний набір матових камінчиків у простій золотій оправі.

— Гадаю, що так, — ніжно відповів Метью. — Це ж місячний камінь, чи не так, Генрі?

— Стародавній зразок, — гордовито мовив Генрі. — Він був серед моїх антикварних штучок, і мені захотілося подарувати його тобі. Як бачиш, на ньому вирізьблена богиня Діана.