Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 70)

— По-перше, моєму батьку буде приємно дізнатися, що ми тихо й мирно поспілкувалися напередодні Нового року, — відповіла я, дивлячись йому у вічі. — Усе інше, що я розповім йому у своєму наступному листі, залежить від тої відьми, яку ви пришлете до «Оленя й Корони».

Габбард замислився над моїм проханням.

— Я обговорю ваші потреби зі своїми дітьми, і ми приймемо рішення, хто зможе прислужитися вам найкраще.

— Кого б він не послав, це буде шпигун, — попередив мене Метью.

— А ти теж шпигун, — зауважила я. — Я втомилася. Мені хочеться додому.

— Свою справу ми в тебе зробили, Габбарде. І мені хочеться вірити, що Діана, як і всі де Клермони, перебуватиме в Лондоні з твоєї згоди. — Не чекаючи відповіді, Метью розвернувся і пішов геть.

— У цьому місті навіть де Клермони мають бути насторожі, — гукнув Ендрю нам услід. — Добряче затямте це, пані Ройдон.

Коли ми веслували додому, Метью та Гелоуглас про щось тихо говорили, але я мовчала. Я відмовилася, щоб мені підсобили при виході з човна, і, не чекаючи на решту, рушила угору по Вотер-Лейн. Але П’єр усе одно примудрився випередити мене дорогою, а коли я вже підходила до «Оленя й Корони», мене наздогнав Метью. Усередині на нас чекали Волтер та Генрі. При нашій появі вони враз скочили на ноги.

— Слава Богу, — сказав Волтер.

— Ми прийшли, щойно зачули, що ви опинилися в скруті. Джордж захворів і зліг, а Кіта з Томом ніде не видно, — пояснив Генрі, схвильовано кидаючи погляди то на мене, то на Метью.

— Вибачте, що я вас покликав. Моя тривога була передчасною, — сказав Метью, знімаючи з плечей накидку.

— Якщо це стосується ордену… — почав було Волтер, обдивляючись накидку.

— Ні, не стосується, — заспокоїв його Метью.

— Це стосується мене, — пояснила я. — А перш ніж придумати іще якийсь недолугий план чи інтригу, зрозумійте ось що: відьом я беру на себе. За Метью стежать, і не лише Ендрю Габбард.

— Та він уже до цього звик, — хрипко сказав Гелоуглас. — Не звертайте уваги на всіляких йолопів та роззяв, тітонько.

— Метью, я сама мушу знайти собі наставницю, — сказала я, помацавши рукою вістря корсажа, що лежало на вершечку мого живота. — Поки в цьому братимете участь ви, жодна відьма не поділиться зі мною своїми секретами. Кожен, хто входить до цього будинку, є або вампіром, або філософом, або шпигуном. А в очах моїх одноплемінників це означає, що кожен із вас може здати нас властям. Може, Бервік і далеко звідси, але паніка вже поширюється.

Погляд Метью був холодним, мов крига, але він принаймні мовчки слухав.

— Якщо ти накажеш, щоб сюди прийшла відьма, вона прийде. Метью Ройдон завжди добивається свого. Але замість допомоги я отримаю іще одну виставу на кшталт тієї, яку влаштувала мені вдовиця Бітон. А мені цього не потрібно.

— Тоді допомога Габбарда потрібна тобі ще менше, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Ми маємо обмаль часу, — нагадала я Метью. Габбард іще не дізнався, що батько дитини — Метью, а Хенкок та Гелоуглас іще не відчули зміни у моєму тілі своїм нюхом. Але події нинішнього вечора лише підкреслили хиткість і непевність нашої позиції.

— Гаразд, Діано. Відьом ми залишимо тобі. Але щоб усе було чесно, без брехні, — попередив мене Метью. — І без таємниць. Один із присутніх у цій кімнаті увесь час має знати, де ти є.

— Метью, та хіба ж можна… — заперечив був Волтер.

— Я довіряю здоровому глузду своєї дружини і рішенням, які вона приймає, — впевнено й твердо сказав Метью.

— Це ж саме казав Філіп і про бабусю, — стиха пробурмотів Гелоуглас. — Незадовго до того, як сталася пекельна катастрофа.

-Якщо пекло має саме такий вигляд, — пробурмотів Метью через тиждень після нашої зустрічі з Габбардом, — то Гелоуглас буде засмучений і розчарований.

А й дійсно: вигляд чотирнадцятирічної відьми, що стояла перед нами у вітальні, якось мало асоціювався з пекельним вогнем та тортурами.

— Тихше, — сказала я, знаючи, наскільки вразливими бувають діти у такому віці. — Отець Габбард пояснив тобі, чому ми тебе покликали сюди, Енні?

— Так, пані, — пояснила дівчинка нещасним голосом. Важко було сказати, чи була її блідість природною, чи її спричинило поєднання страху та поганого харчування. — Я маю прислуговувати вам і супроводжувати містом у ваших справах.

— Ні, ми так не домовлялися, — роздратовано тупнув Метью ногою. Енні аж підстрибнула з переляку. — Ти маєш хоч якісь талант і знання, чи то Габбард із нами так пожартував?

— Я дещо вмію, — відповіла, затинаючись, Енні, широко розкривши світло-блакитні очі, що контрастували з її блідою шкірою. — Але, щоб показати це, мені потрібен простір, а отець Габбард сказав, що…

— О, я можу уявити собі, що сказав тобі отець Габбард, — презирливо пхикнув Метью. Я глянула на нього так, що він отетеріло заблимав і замовк.

— Дай їй можливість пояснити, — різко кинула я йому, а потім підбадьорливо посміхнулася дівчинці. — Продовжуй, Енні.

— Окрім прислужувати, отець Габбард сказав мені повести вас до моєї тітки, коли вона повернеться до Лондона. Зараз вона в пологовому будинку і не піде звідти доти, поки жінка потребує її допомоги.

— Значить, твоя тітка не лише відьма, а й повитуха? — лагідно спитала я.

— Так, пані. Вправна повитуха і сильна відьма, — з гордістю відповіла Енні, розпростуючи спину. Коли вона зробила це, її закороткі спідниці піднялися і відкрили холоду її худорляві литки. Своїх синів Ендрю Габбард вдягав у теплу, добре припасовану одіж, а до дочок такої турботи не виявляв. Я вгамувала роздратування і подумала, що Франсуазі знову доведеться діставати свої голки.

— А як ти стала членом родини отця Габбарда?

— Моя мати не була благочестивою жінкою, — промимрила Енні, нервово ховаючи руки в тоненьку накидку. — Отець Габбард знайшов мене у крипті церкви Святої Анни біля Олдерсгейта, а біля мене лежала моя мертва мати. На той час моя тітка вже була заміжня і мала власних дітей. Мені було тоді шість років, і її чоловік не схотів виховувати мене разом зі своїми синами, щоб я не мала змоги розбестити їх своєю гріховністю.

Значить, Енні, будучи зараз у підлітковому віці, пробула з Габбардом більшу половину свого життя. Від цієї думки ставало лячно, а думка про те, що шестирічна дівчинка здатна когось розбестити, вражала своєю абсурдністю, але тепер принаймні мені стало ясно, чому дівчинка має такий жалюгідний вигляд і таке химерне ім’я: Енні Крипт.

— Поки Франсуаза принесе тобі поїсти, я покажу, де ти будеш спати. — Того ранку я вже піднімалася на третій поверх, щоб іще раз обдивитися невеличке ліжко, триногий стіл та потертий комод для відьминих пожитків. — Я допоможу тобі перенести твої речі.

— Пані… — почала було дівчинка, але сконфужено замовкла.

— Вона з собою нічого не принесла, — пояснила Франсуаза, несхвальним поглядом окидаючи новоприбулу.

— Та то нічого. Невдовзі в неї будуть власні речі, — посміхнулася я, запевняючи Енні, а вона недовірливо поглянула на мене. Цілий вікенд ми з Франсуазою доводили Енні до стану нової й блискучої копійки: мили, вдягали й взували, а потім навчили основним правилам арифметики, щоб вона могла ходити мені за дрібними покупками. Щоб перевірити її, я послала Енні до найближчого аптекаря купити на дрібну суму письмових пер та півфунта сургучу (Філіп мав рацію: Метью спустошував запаси конторського приладдя з лячною швидкістю). Дівчинка швидко повернулася з покупками та здачею.

— Він вимагав аж цілий шилінг! — поскаржилася Енні. — Та цей сургуч навіть на свічки не годиться, еге ж?

П’єр захопився дівчинкою і зробив для себе справою честі за першої ж нагоди викликати на обличчі Енні дивовижну милу посмішку, хоча це вдавалося йому нечасто. Він навчив її грати в «котячу люльку» і охоче прогулювався з нею щонеділі, коли Метью кидав грубі натяки на те, що нам хочеться кілька годин побути на самоті.

— А він… не скористається її недосвідченістю? — спитала я в Метью, коли він розстібав мій улюблений предмет одежі: хлопчачу безрукавку з тонкої чорної шерсті.

Я носила її зі спідницями та сорочкою, коли ми були вдома.

— Хто — П’єр? Боже збав, ні, — здивовано відповів Метью.

— Між іншим, цілком доречне запитання. Мері Сідней була не набагато старшою, коли її видали заміж за того, хто більше дав.

— А я дам тобі цілком доречну відповідь: П’єр не тягає у постіль малих дівчат. — Коли Метью розстебнув останні ґудзики, його руки завмерли. — Яка приємна несподіванка! Ти сьогодні без корсажа!

— Тут не в майбутній дитині причина. Просто він надто незручний.

Метью зняв розстебнуту безрукавку з мого тіла і задоволено цмакнув.

— А він і решті чоловіків не дозволить чіплятися до неї?

— А можна відкласти цю розмову на потім? — спитав Метью з легким роздратуванням у голосі. — Зважаючи на холод, вони довго не гулятимуть.

— Ти у спальні надто нетерплячий, — зазначила я, запускаючи руки під комірець його сорочки.

— Та невже? — Метью вигнув свої аристократичні брови, вдаючи безмежне здивування. — А я гадав, що проблема якраз у моїй гідній подиву шляхетній стриманості. Наступні кілька годин він провів, демонструючи, наскільки безмежним може бути його терпіння у порожньому будинку в неділю. На той час, коли всі повернулися, ми обоє були приємно втомлені і перебували у значно кращому настрої.

Однак у понеділок усе повернулося на круги своя. Метью знову заглибився у свої справи і знову роздратувався, коли на світанку приходила перша пошта, а потім передав графині Пемброкській свої вибачення, коли стало ясно, що нагальні справи й зобов’язання не дозволять йому прийти разом зі мною на обід.