Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 72)

Мініатюра всередині медальйону була більш респектабельною, але вона все одно вражала своєю неформальністю. На мені було червонувато-коричневе плаття, оторочене чорним оксамитом. Витончений рюш обрамляв моє обличчя, не закриваючи при цьому сяючих перлин на моїй шиї. Але саме моя зачіска вказувала на те, що цей портрет був інтимним подарунком, призначеним для мого чоловіка, з яким я щойно побралася. Волосся хвилями спадало на мої плечі й спину несамовитим буянням рудувато-золотистих кучерів.

— Блакитний фон підкреслює очі Діани. А лінія рота — вона така правдоподібна, як у житті! — зазначив Метью, приємно приголомшений подарунком.

— Мені виготували на замовлення рамочку, — сказала Мері, вказавши жестом на Джоан, — щоб вставляти в неї ці портрети тоді, коли їх не носитимуть. — Та рамка мала вигляд плиткої коробочки з двома нішами, вистеленими чорним оксамитом. Дві мініатюри прекрасно поміщалися всередину, створюючи ефект парного портрету.

— Мері та Генрі вчинили дуже доречно й далекоглядно, зробивши нам ці подарунки, — зауважив згодом Метью, коли ми повернулися до «Оленя й Корони». Він оповив мене руками ззаду, зімкнувши кисті на моєму животі. — Я навіть не мав часу замовити твій портрет. І ніколи не думав, що твоє перше зображення вийде з-під пера Ніколаса Гільярда.

— Портрети просто чудові, — сказала я, накриваючи його руки своїми долонями.

— Але?.. — продовжив за мене Метью і відступив, схиливши набік голову.

— Мініатюри Ніколаса Гільярда мають великий попит, Метью. І коли зникнемо ми, ці наші портрети не зникнуть. До того ж, вони такі витончені, такі елегантні, що в мене не підніметься рука знищити їх перед нашим поверненням. — Час був схожий на мій рюш: починався він, як гладенька міцно зіткана матерія. А потім її зігнули, порізали і здвоїли. — Ми з тобою продовжуємо торкатися минулого так, що неодмінно залишимо розмиті сліди на нашому сьогоденні.

— А, може, нам так належить чинити, Діано, — припустив Метью. — Може, саме від цього й залежить майбутнє.

— Не розумію, як це може бути.

— Не зараз. Але, можливо, одного дня ми озирнемося і побачимо, що саме ці мініатюри зіграли важливу роль. — Він посміхнувся.

— Якщо важливу роль, на твою думку, здатні зіграти мініатюри, то можна тільки уявити собі, що станеться, коли ми з тобою знайдемо Ешмол-782! — сказала я, піднявши очі на Метью. Недавнє ознайомлення з яскраво ілюстрованими алхімічними книгами Мері та наші спільні експерименти живо нагадали мені про загадковий фоліант та наші безуспішні пошуки цієї праці. — Джорджу не вдалося знайти його в Оксфорді, але він має бути десь в Англії, це однозначно. Ешмол придбав цей манускрипт у когось. Замість шукати сам манускрипт, краще пошукаймо особу, яка його продала йому.

— Зараз книги розходяться туди й сюди, вони жваво продаються й перепродуються. Тому Ешмол-782 може бути де завгодно.

— Значить, він теж може бути десь неподалік або прямо тут, — наполягала я.

— Можливо, ти й маєш рацію, — погодився зі мною Метью. Але з виразу його обличчя я побачила, що розум у нього був зайнятий більш нагальними проблемами, аніж наш невловимий фоліант. — Я пошлю Джорджа, щоб він попитав про Ешмол-782 серед книготорговців.

Однак всі думки про манускрипт вивітрилися наступного ж ранку, коли прийшла звістка від тітки нашої Енні, заможної повитухи. Вона повернулася до Лондона.

— Ця відьма не прийде до будинку сумнозвісного вера та шпигуна, — передав мені Метью, прочитавши листа. — Її чоловік заперечує проти нашого плану, бо боїться, що це може зруйнувати їй репутацію. Тому ми маємо самі сходити до неї додому. Вона мешкає в будинку біля церкви Святого Якова на Гарлікгайт. — Коли я ніяк не відреагувала на це повідомлення, Метью скривився і продовжив: — Це з протилежного боку міста, а звідти до лігва Ендрю Габбарда запросто доплюнути можна.

— Ти — вампір, — нагадала я йому. — А вона — відьма. Ми не повинні спілкуватися. Тому її чоловік має цілковиту рацію, виявляючи обережність.

Однак Метью все одно наполіг на тому, щоб супроводжувати нас з Енні через усе місто. Район довкола церкви Святого Якова був заможніший за Блекфраєрс: просторі чисті вулиці, великі будинки, людні крамниці та прибраний двір церкви. Енні повела нас до провулку напроти церкви. Він був темний та похмурий, зате бездоганно чистий.

— Сюди, пане Ройдон, — сказала дівчинка і показала Метью на вивіску з зображеним на ній вітряком, а потім прожогом чкурнула разом із П’єром попередити господарів про наш прихід.

— Тобі не треба тут залишатися, — сказала я Метью. Цей візит і так став для мене випробуванням нервів на міцність, і мені тільки й бракувало, що його постійного висіння над душею та бурчання.

— Я нікуди не піду, — похмуро відповів Метью.

На порозі нас зустріла круглолиця жінка з кирпатим носом, м’якою лінією підборіддя, карими очима та густим каштановим волоссям. Її обличчя було миролюбне й щире, хоча очі іскрилися роздратуванням. Побачивши її, П’єр зупинився, мов укопаний. До будинку впустили одну лише Енні, і тепер вона стояла на порозі, явно засмучена таким поворотом подій.

Я також заклякла, від здивування аж рота роззявивши. Річ у тому, що тітка Енні була неймовірно схожа на Софі Норман — молоду жінку-демона, з якою ми попрощалися в будинку Бішопів у Медісоні.

— О Господи, — пробурмотів Метью, здивовано зиркнувши на мене.

— Знайомтеся, це — моя тітка Сюзанна Норман, — прошепотіла Енні. Наша реакція явно її спантеличила. — Вона каже, що…

— Сюзанна Норман? — спитала я, не в змозі відірвати погляду від її обличчя. Її ім’я та вражаюча схожість із Софі не могла бути просто випадковістю.

— Моя племінниця сказала правильно. Ви явно почуваєтеся не в своїй тарілці, пані Ройдон, — відповіла пані Норман. — А ти, вере, тут небажаний гість.

— Радий з вами познайомитися, пані Норман, — сказав Метью, нібито не чуючи, і вклонився.

— А ти що, не отримав мого листа? Мій чоловік не хоче з тобою знатися. — Із дверей вискочили двоє хлопців. — Джефрі! Джоне!

— Це він? — спитав старший хлопець. Він із цікавістю поглянув на Метью, а потім перевів свою увагу на мене. Хлопець явно мав внутрішню силу. Хоча він іще не досяг юнацького віку, його здібності вже відчувалися в потріскуванні невпорядкованої й недисциплінованої магічної енергії, що його оточувала.

— Скористайся талантом, який дав тобі Господь, Джефрі, і не став непотрібних запитань. — Відьма кинула на мене оцінюючий погляд. — Ви справили на отця Габбарда велике враження і змусили його замислитися. Що ж, проходьте. — Коли ми було рушили, Сюзанна підняла руку. — А тобі, вере, не можна. Моє діло — зайнятися твоєю дружиною, ти ж мене не цікавиш. Якщо будеш стирчати неподалік, то в «Золотому гусакові» подають пристойне вино. Але для всіх зацікавлених було б краще, якби ти пішов звідси, дозволивши своєму слузі супроводити пані Ройдон додому.

— Дякую за пораду, пані. Певен, що знайду в тому закладі щось цікаве для себе. Тим часом П’єр почекає у вашому дворі. Він не боїться холоду, — відказав Метью і посміхнувся, по-вовчому блиснувши зубами.

Сюзанна скорчила невдоволену міну і різко обернулася.

— Ходімо, Джефрі, — гукнула вона через плече. Джефрі схопив за шкірку свого молодшого брата, кинув іще один зацікавлений погляд на Метью і пішов за матір’ю. — Заходьте, коли приготуєтеся, пані Ройдон.

— Неймовірно! — прошепотіла я, коли Нормани зникли з виду. — Напевне, вона — пра-пра-пра-прабабця Софі, не інакше.

— Напевно родовід Софі йшов по лінії Джефрі або Джона, — припустив Метью, задумливо потираючи підборіддя. — Один із цих хлопців є тією відсутньою ланкою в ланцюжкові обставин, що веде від Кіта й срібної шахової фігури до родини Норманів, а потім — до Північної Кароліни.

— Майбутнє і справді піклується саме за себе, — сказала я.

— Я так і думав. Що ж стосується нинішнього моменту, то П’єр буде прямо тут, а я — неподалік. — Тоненькі зморшки навколо його очей поглибилися. Навіть у найкращі часи він не хотів відходити від мене далі ніж шість дюймів.

— Я ж не знаю, скільки часу на це піде, — сказала я, стиснувши його руку.

— Це не має значення, — заспокоїв мене Метью, легенько торкнувшись губами до мого рота. — Залишайся тут стільки, скільки тобі потрібно.

Коли я увійшла до будинку, Енні похапцем зняла мою накидку, швидко повернулася до каміна і схилилася над його горном.

— Обережно, Енні, — стривожено сказала Сюзанна. Енні зняла плитку каструльку з металевої підставки над вогнем. — Ця настойка потрібна доньці Гакета як снодійне, а її інгредієнти коштують чимало грошей.

— Мамо, я не можу в ній розібратися, — сказав Джефрі, дивлячись на мене. Для свого юного віку він мав бентежно-розумні очі.

— Я теж не можу. Але саме через це, вочевидь, вона сюди й прийшла. Підіть із братом до сусідньої кімнати. І сидіть там тишком-нишком. Батько спить, і будити його не варто.

— Слухаю, мамо, — сказав Джефрі, беручи зі столу двох дерев’яних солдатиків та макет корабля. — Цього разу ти будеш сером Волтером Рейлі, щоб мати змогу виграти битву, — пообіцяв він своєму братові.

Настала тиша, і Сюзанна та Енні мовчки дивилися на мене. Зі слабенькими імпульсами енергії Енні я вже була знайома. Але безперервний потік потужної допитливості, що линув від Сюзанни, застукав мене зненацька. Моє третє око розкрилося. Нарешті хтось збудив мою відьмацьку допитливість.