Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 29)

— Діана вивчає мистецтво алхімії, — поправив Метью, кинувши на мене попереджувальний погляд. Але його викривлена напівправда не задовольнила б Філіпа.

— Я — мандрівниця у часі. — Ця фраза на мить непорушно зависла між нами трьома в повітрі. — У вас це називається «fileuse de temps», тобто прядильниця часу.

— О, та мені добре відомо, хто ви, — мовив Філіп так само лінивим тоном. На обличчі Метью відбився вираз мимовільного подиву. — Я жив дуже довго, мадам, і знав багатьох створінь. Ви — не з цього часу, не з минулого, тому ви, напевне, з майбутнього. І Маттеус, напевне, прибув сюди разом із вами, бо він — не той чоловік, яким був вісім місяців тому. Той Метью, якого я добре знаю, ніколи б не удостоїв відьму другим поглядом. — Вампір глибоко зітхнув. — Мій онук попередив мене, що ви обоє маєте дуже дивний запах.

— Філіпе, я зараз все поясню… — але того вечора Метью не судилося завершувати свої фрази.

— Хоча нинішня ситуація й має багато бентежних аспектів, я радий, що з часом людство виробило раціональний підхід до гоління і усвідомило його необхідність, — мовив Філіп, ліниво почесавши свою акуратно підстрижену бороду та вуса. — Бо, зрештою, борода — це розсадник вошей, а не джерело мудрості.

— Мені постійно кажуть, що без бороди Метью має неповноцінний вигляд, немов щойно перехворів на серйозну хворобу, — зітхнула я. — Але я не знаю закляття, щоб її швидко відростити.

Філіп відмахнувся від моїх слів.

— Організувати бороду — то нескладно. Ви щось сказали мені про свій інтерес до алхімії…

— Так. Я віднайшла книгу, яку багато хто шукав. Із Метью я познайомилася, коли він прийшов до мене вкрасти її, але не зміг, бо я на той час уже випустила її зі своїх рук. І потім кожне створіння в радіусі багатьох миль довкола почало за мною стежити. Мені навіть довелося кинути роботу!

Почулося щось схоже на придушений сміх, і м’язи на підборідді Філіпа затряслися.

Я виявила для себе, що з левами важко сказати — коли їм весело, а коли вони збираються стрибнути на тебе.

— На нашу думку, це книга про походження видів, — зауважив Метью. На його обличчі з’явився гордий вираз, хоча книгу ту я замовила зі схову абсолютно випадково. — Той манускрипт сам знайшов Діану. Допоки решта створінь розбиралися, що ж потрапило їй до рук, я встиг закохатися в неї.

— Значить, це тривало досить довго, — задумливо мовив Філіп, склавши хаткою долоні перед підборіддям і впершись ліктями в край столу.

— Ні, — заперечила я, подумки зробивши деякі підрахунки. — Лише два тижні. Хоча Метью довго не розкривав мені своїх почуттів і зробив це лишень тоді, коли ми опинилися у Сеп-Турі. Але тут теж було небезпечно. Одного вечора я вийшла з нашої спальні надвір. І в парку на мене напала інша відьма й викрала мене.

Філіп блискавично перевів погляд з мене на Метью.

— У стінах замку була відьма?

— Так, — коротко відповів Метью.

— Скоріше, вона над ними витала, — обережно поправила я, іще раз заволодіваючи увагою його батька. — Не думаю, що яка-небудь відьма коли-небудь торкалася землі в Сеп-Турі, якщо це так важливо. Ну, звісно, окрім мене.

— Ясна річ, — кивнув головою Філіп. — Продовжуйте.

— Вона понесла мене до замку Ля-П’єр. Там був Доменіко. І Герберт. — Із виразу обличчя Філіпа я побачила, що він знав і про замок, і про тих двох вампірів, які мене в ньому зустріли.

— Не рий другому яму, сам до неї потрапиш, — пробурмотів Філіп.

— Моє викрадення було здійснене за наказом Конгрегації, і відьма на ім’я Сату намагалася силою дізнатися у мене про магію. Коли їй це не вдалося, вони кинула мене до потаємної підземної темниці.

Рука Метью потягнулася до заглибини на моїй талії, як і кожного разу, коли заходила мова про той злощасний вечір. Філіп помітив цей порух, але не сказав нічого.

— Після того як я втекла, мені вже не можна було залишатися в Сеп-Турі й наражати Ізабо на небезпеку. Розумієте, з мене виходила вся ота магія, яку я не могла контролювати. Тому ми з Метью подалися до мене додому, до будинку моєї тітки. — Я зробила паузу, розмірковуючи, як краще пояснити, в якому місті той будинок розташовувався. — Ви чули легенди, які розповідають піддані Гелоугласа про землі, що лежать на заході за океаном? — Філіп кивнув. — Саме там і живуть мої тітки. Ну, принаймні приблизно.

— І ці ваші тітки — вони також відьми?

— Так. А потім з’явилася маньясанг, щоб убити Метью — одне зі створінь Герберта — і їй це майже вдалося зробити. Нам нікуди було подітися від Конгрегації — лише сховатися від неї в минулому. — Я зупинилася, вражена злісним поглядом, який кинув Філіп на Метью. — Але раю ми тут теж не знайшли. Люди у Вудстоці дізналися, що я відьма, а судилища в Шотландії можуть негативно вплинути на наше життя в Оксфордширі. Тому нам знову довелося тікати. — Я іще раз переглянула обриси своєї розповіді, видивляючись, чи не випустила з неї щось важливе. — Оце й все, що я маю сказати.

— Ви маєте здібність подавати складні відомості швидко й дохідливо, мадам. Якщо ви люб’язно поділитеся своїм досвідом з Метью, то зробите нашій родині неоціненну послугу. Бо ми надто багато витрачаємо на папір та пера. — На мить Філіп втупився поглядом у кінчики своїх пальців, а потім підвівся з чисто вампірською рвучкістю, яка перетворила цей простий рух на справжнісінький вибух. Секунду тому він сидів, а тепер раптово й лячно нависнув над столом усіма шістьма футами свого зросту. І пильно дивився на сина.

— Метью, ти граєш в небезпечну гру, в якій можна втратити все, а здобути дуже мало. Після твого від’їзду Гелоуглас прислав мені повідомлення. Вершник вирушив іншим маршрутом і випередив тебе, прибувши раніше. Поки ти сюди добирався, король Шотландії заарештував більше сотні відьом і ув’язнив їх в Единбурзі. Не підлягає сумніву, що Конгрегація вважає, що ти зараз їдеш туди, щоб переконати короля Якова відмовитися від своїх планів.

— Тоді це іще одна причина забезпечити Діані твій захист, — жорстко зауважив Метью.

— А воно мені треба? Навіщо? — Холодний тон і вираз обличчя Філіпа засвідчували, що він казав те, що думав.

— Бо я кохаю її. І через те, що ти сам казав мені: Орден Лазаря існує для того, щоб захищати тих, хто сам себе не може захистити.

— Я захищаю інших маньясангів, а не відьом!

— Може, тобі слід ширше поглянути на світ, — уперто наполягав Метью. — Зазвичай, маньясанги цілком спроможні постояти за себе.

— Ти прекрасно знаєш, що я не зможу захистити цю жінку, Метью. Уся Європа ворогує через питання віри, і теплокровні прагнуть офірних цапів, яких можна було б звинуватити в їхніх теперішніх негараздах. І вони неминуче спрямовують свої погляди на створіння довкола себе. Однак ти цілком свідомо привозиш цю жінку — яка, за твоїми словами, є тобі парою і відьмою по крові — привозиш її в цей божевільний хаос. Ні. — Філіп емоційно похитав головою. — Звісно, ти можеш сподіватися, що твоє нахабство візьме гору, але я не стану наражати родину на небезпеку, провокуючи Конгрегацію та ігноруючи умови заповіту.

— Філіпе, ти мусиш…

— Не вживай цього слова у розмові зі мною! — гаркнув Філіп, тицьнувши в Метью пальцем. — Упорядковуй свої справи і повертайся туди, звідки прийшов! Отам і можеш просити допомоги в мене або в тіток цієї відьми! Не тягни свої негаразди у минуле, тут їм не місце.

Але у двадцять першому сторіччі у Метью не буде Філіпа, на чию допомогу можна було б розраховувати. Бо він на той час вже буде мертвий і лежатиме в могилі.

— Я ніколи й нічого у тебе не просив, Філіпе. До сих пір. — Атмосфера у кімнаті небезпечно охолола на кілька градусів.

— Ти мав би передбачити мою реакцію, Маттеусе, але ти, як і завжди, не подумав головою. А що, якби тут була твоя мати? Що, якби на Трір не опустилася погана погода? Ти ж знаєш, як вона ненавидить відьом. — Філіп витріщився на свого сина. — Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.

Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.

— Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. — Я зробила паузу, щоб перевести подих. — Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії — без Метью, якщо це буде потрібно.

На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.

— Де ви дістали ось це? — спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. — Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.