Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 31)

Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.

— Доброго ранку, — сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.

Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря — то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.

— Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, — прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. — Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.

— Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! — мовив Метью, беручи мене за лікоть. — Ми — подружжя.

— Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. — І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

— Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

— Не треба було нам сюди приходити.

— І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, — сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

— Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. — Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

— Тільки не Мілан. — Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

— Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, — стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

— Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, — спокійно відповів Філіп. — Parlez-vous français, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

— Oui, — обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма — і не на добре — набуває багатомовного характеру.

— Гм-м-м, — нахмурився Філіп. — Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

— Діана науковець, — роздратовано втрутився Метью у розмову. — Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

— Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? — поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. — Millás elliniká (Розмовляєте грецькою)?

— Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), — відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

— Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

— Тоді й цією мовою говорити не будемо, — пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

— Den tha ekpaidéfsoun gynaíkes sto méllon?

— Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, — відповів Метью. — Але не грецькою мовою.

— А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. — Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. — Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, — узагалі ніхто. — Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

— Це їй абсолютно не потрібно, — відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. — Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

— Вона — найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, — сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. — Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

— А яким відмикається бібліотека? — спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.

— У цьому домі книги ні від кого не замикають, — відповів Філіп, — лише харчі, ель та вино. Читання Геродота або Томи Аквінського не спонукає до поганої поведінки.

— Головне — почати, — стиха мовила я. — А як, до речі, звуть кухаря?

— Шеф-кухар.

— Та ні, яке він має ім’я?

Філіп знизав плечима.

— Він — старший на кухні, а значить — шеф-кухар. Я ніколи інакше його й не називав. А ти, Маттеусе? — Батько з сином обмінялися такими поглядами, що я занепокоїлася долею столу на хрестоподібних ніжках, що їх розділяв.

— А я гадала, що старший — ви. Якщо я зватиму кухаря «шеф», то як же тоді я зватиму вас? — Мій гострий дотеп на мить відволік увагу Метью, який вже був готовий учепитися своїми довгими пальцями у батькову горлянку.

— Усі тутешні звуть мене «сір» або «батько». Яке з цих двох подобається вам більше? — питання, що його поставив мені Філіп, було улесливе, але небезпечне.

— Зви його «Філіп», от і все, — пробурчав Метью. — Він має багато титулів, але поки ти їх вимовлятимеш, у тебе язик розпухне.

Філіп люто вишкірився на сина.

— Бачу, ти втратив розум, але не втратив свого нахабства. Залиш хатнє господарство своїй жінці й поїхали зі мною верхи. Ти якийсь охлялий, тобі треба прогулятися й освіжитися. — І Філіп задоволено потер руки, передчуваючи задоволення.

— Я не залишу Діану саму, — відказав Метью, знервовано крутячи пальцями величезну срібну сільничку — попередницю скромної череп’яної посудинки, яка стояла у мене біля плити в Нью-Гейвені.

— А чом би й ні? — пирхнув Філіп. — Ален буде їй нянькою.

Метью відкрив було рота, щоб відповісти, але я перервала його.

— Батьку, — звернулася я до Філіпа милим голосочком, встряючи в перепалку. — Можна мені поговорити наодинці з чоловіком, перш ніж він зустрінеться з вами у конюшні?