Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 114)
Однак одного разу Шарці не вдалося наздогнати свою здобич, бо, втікаючи від неї, вона опинилася прямо на траєкторії польоту Рудольфового кречета. Але Шарка вирішила не здаватися. Хоча кречет і був більшим, вона була моторнішою й впертішою. Наздоганяючи рябчика, вона пролетіла так близько від моєї голови, що я аж відчула зміну тиску повітря. Шарка була така маленька — навіть менша за самого рябчика, а тим паче — за імператорського кречета. Рябчик спробував було різко набрати висоту, але було вже пізно. Пташка-голуб’ятник швидко змінила напрям руху, запустила свої пазурі у здобич і своєю вагою почала тиснути її униз, до землі. Обурений кречет досадливо заверещав, а за мить заверещав і Рудольф, гучно протестуючи проти такого повороту подій.
— Ваша птаха завадила моїй вполювати здобич, — люто скрикнув імператор, коли Метью пришпорив коня, щоб забрати голуб’ятника.
— То не моя птаха, ваша величносте, — відказав Метью. Коли він наблизився до Шарки, вона розпушила пера, розкинула крила, щоб мати якомога страшніший вигляд, та ще й пронизливо писнула. Та Метью промимрив щось ніжне, щось смутно мені знайоме, і пташка вгамувалася й опустила крила. — Шарка належить тобі. А сьогодні вона довела, що є гідною носити ім’я великого богемського воїна.
Метью узяв сокола та рябчика і підняв їх догори, щоб бачили придворні. Коли він ніс її по колу, пута Шарки вільно теліпалися, а дзвіночки на її лапах — дзвеніли. Невпевнені в тому, як слід на це реагувати, придворні чекали на реакцію Рудольфа. Натомість першою озвалася я.
— А чи не жіночої статі був той хоробрий богемський воїн, чоловіче любий?
Метью припинив свій рух по колу і весело вишкірився.
— Так, дружинонько, а що? У реальному житті Шарка була маленькою та рішучою, точнісінько, як оця імператорська пташка. Вона знала, що найгрізніша зброя воїна знаходиться між його вухами. І для більшої дохідливості думки Метью постукав себе по голові. Рудольф цю думку не лише зрозумів, він був просто у розпачі і явно не знав, що вдіяти.
— Таких, як вона, багато серед жінок із Малої Страни, — сухо зауважила я. — І як же та Шарка розпорядилася своїм непересічним розумом? — Та не встиг Метью відповісти, як його перервала якась незнайома молода жінка.
— Шарка здолала цілий загін вояків, — пояснила вона жвавою латиною з сильним чеським акцентом. Сивобородий чоловік, явно її батько, схвально на неї поглянув, і дівчина залилася рум’янцем.
— Справді? — спитала я, зацікавившись. — А як?
— Удала, що потрапила в біду і потребує порятунку, а коли вони врятували її, вона запросила вояків відсвяткувати її звільнення і накачала їх вином, — з огидою в голосі пояснила інша жінка, цього разу — набагато старша та ще й з гачкуватим носом, яким вона запросто могла помірятися з Августою. — Чоловіки охочі на такі приманки.
Я не витримала і розреготалася. Аристократка з гачкуватим носом теж розсміялася — на власний превеликий подив.
— Боюся, імператоре, дами не дозволять, щоб їхню героїню гудили за гріхи інших дівчат. — Метью витягнув з кишені каптур, обережно вдягнув його на вершечок гордої голови соколиці. А потім нахилився і зубами затягнув мотузку. І під вибух аплодисментів єгер забрав у нього Шарку.
Ми під’їхали до будинку в італійському стилі з біло-червоним дахом, що стояв на краю палацових угідь, щоб там випити вина і попоїсти, хоча я воліла б погуляти в саду, де якраз квітнули імператорські нарциси і тюльпани. До нас приєдналися інші члени двору, включно з кислопиким Страдою, маестро Хофнагелем та виробником приладдя та інструментів Еразмом Габермелем, якому я подякувала за довідник.
— Тепер, коли великий піст майже скінчився, для підняття нашого духу й позбавлення від нудьги нам потрібне весняне свято, — сказав гучним голосом якийсь молодий придворний. — Як ви гадаєте, ваша величносте?
— Маскарад? — Рудольф відсьорбнув вина й витріщився на мене. — Якщо так, то його темою буде Діана й Актеон.
— Ця тема є вельми розхожою, ваша величносте, до того ж, переважно англійською, — зауважив Метью з сумом у голосі. Рудольф почервонів, як буряк. — Може, краще обрати тему Деметри та Персефони, тим паче що вона більш пасує для цієї пори року.
— Або історію Одіссея, — запропонував Страда, кинувши на мене злобний погляд. — Фрау Ройдон гратиме Цирцею і всіх нас перетворить на поросят.
— А це цікаво, Оттавіо, — зауважив Рудольф, доторкнувшись вказівним пальцем до своєї повної верхньої губи, — мені б сподобалося грати Одіссея.
«Нізащо у світі, — подумала я. — Тільки не з цією неминучою сценою у спальні, де Одіссей змушує Цирцею поклястися, що вона не зваблюватиме його».
— А можна мені дещо запропонувати? — спитала я, бажаючи перепинити лихо, що забовваніло на моєму обрії.
— Аякже, аякже, — щиросердо погодився Рудольф, узявши мене за руку і підбадьорливо її поплескавши.
— Історія, яку мені хотілося б вам запропонувати, потребує, щоб хто-небудь взяв на себе роль Зевса, володаря всіх богів і божеств, — сказала я імператору, потихеньку витягуючи свою руку з-під його долоні.
— Я буду переконливим і правдоподібним Зевсом, — радо погодився він, і посмішка освітила його обличчя. — А ви гратимете Калісто? — «Ніколи в житті, — подумала я. — Я не дозволю Рудольфу вдавати, що він оволодів мною й запліднив».
— Та ні, ваша величносте. Якщо ви наполягатимете на моїй участі у цій розвазі, то я радше зіграю богиню місяця. — Я сховала руку, просунувши її у вигин ліктя Метью. — А щоб спокутувати свою недавню ремарку, Метью міг би зіграти Ендиміона.
— Ендиміона? — спитав Рудольф, і його посмішка швидко перетворилася на кислу міну.
— Бідолаха Рудольф. Знову його надурили, — сказав Метью так, що його почула одна я. — Ендиміон, ваша величносте, — сказав він голосом наставника, який розмовляє з нетямущим учнем, — це прекрасний юнак, зачаклований спати, щоб зберегти своє безсмертя і цнотливість Діани.
— Я знаю цю легенду, герр Ройдон! — застеріг його Рудольф.
— Вибачаюся, ваша величносте, — сказав Метью з граціозним, але нещирим поклоном. — Діана прекрасно виглядатиме на своїй колісниці, коли приїде кинути задумливий погляд на чоловіка, якого кохає.
На цю мить Рудольф уже був не червоний, як буряк, а пурпурово-чорний. Помахом руки нам дали зрозуміти, що його величність більше не бажають нашої присутності, і ми подалися додому, до «Трьох Круків».
— Я маю лише одне прохання, — сказав Метью, коли ми пройшли крізь парадні двері. — Може, я й вампір, але квітень — холодний місяць у Празі. Зважаючи на температуру, костюми, які ти придумаєш для Діани та Ендиміона, мають бути чимось суттєвішим за місячний серпик для твоєї голови і серветку, яка закриватиме мої стегна.
— Не встигла я призначити тебе на цю роль, а ти вже викидаєш мені театральні коники! — Я махнула рукою, немов страшенно розгнівалася. — Прямо якийсь зірковий талант!
— Так завжди буває, коли працюєш з акторами-аматорами, — посміхнувся Метью. — До речі, я знаю, як почнеться цей маскарад:
— Тільки не треба Кітса цитувати! — розсміялася я. — Він романтичний поет, і до його появи іще триста років.
— театрально вигукнув Метью, підхоплюючи мене на руки.
— Наскільки я можу судити, тент для вас доведеться шукати мені, — сказав Гелоуглас, громоподібно гупаючи сходами вниз.
— А ще — кілька овець. Чи, може, астролябію. Ендиміон може бути як пастухом, так і астрономом.
— Єгер Рудольфа ніколи не віддасть жодної зі своїх химерних овець, — похмуро мовив Гелоуглас.
— Метью може скористатися моїм посібником, — сказала я і озирнулася. Він мав лежати на камінній полиці, там, де його не міг дістати Джек. — Куди ж він подівся?
— Енні з Джеком показують його Швабрі. Вони гадають, що та книга — чарівна.
До того моменту я не помічала стрічок, що тягнулися прямо угору від каміна — сріблясті, золотисті та сірі. Кинувшись до дітей, щоб вони, бува, не пошкодили довідник, я наступила на край своєї спідниці. І поки я добігла до Джека та Енні, моя спідниця стала схожою на плаття з вирізами.
Енні з Джеком розкрили довідник як книгу, розгорнувши на всю ширину його внутрішні крильця-обкладинки. Бажання Рудольфа полягало в тому, щоб дати мені знаряддя, за допомогою якого я б мала змогу стежити за рухом небесних тіл, і Габермель перевищив самого себе. Посібник містив сонячний циферблат, компас, пристрій для вирахування довжини годин у різні пори року, витончений місячний годинник — чиї шестерінки можна було налаштувати показувати дату, час, чинний знак Зодіаку та фазу місяця — а також мапу широт, яка містила (на моє прохання) такі міста, як Роаноук, Лондон, Ліон, Прага та Єрусалим. Одне з крилець мало корінець, в який можна було вставляти одну з найостанніших тогочасних новацій: сторінку багаторазового використання, зроблену з особливим способом обробленого паперу, на якому можна було писати, а потім — ретельно витирати і робити нові нотатки.
— Поглянь, Джеку, знову почалося, — сказала Енні, втупившись в інструмент. Швабра (вже ніхто у домі не звав цуценя «Лоберо», окрім Джека) загавкав і замахав хвостиком, зачудовано спостерігаючи, як місячний годинник став обертатися сам по собі.