Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 116)

— Можеш мені про це не нагадувати. Я вже багато разів про це чула.

— Пити кров свого коханця чи коханої означає, що ховати вже немає чого. — Метью уставився на мої груди і знову торкнувся вени кінчиком пальця. — Ми називаємо оцю вену серцевою. Кров у цьому місці — найсмачніша. Тут отримуєш відчуття повного володіння й повної приналежності, але це вимагає також повного самовладання, повного контролю над собою, інакше тебе поглине хвиля емоцій, які породжуються в результаті, — сказав він сумним голосом.

— А ти не впевнений у своїй здатності контролювати себе, бо боїшся отої жаги крові.

— Ти бачила мене, коли вона повністю заволодіває мною. Поштовх цій жазі дає інстинкт панувати й оберігати. А хто, як не я, становить для тебе найбільшу загрозу?

Я скинула сорочку з плечей, витягнула з рукавів руки й оголилася по пояс. А потім почала розв’язувати і смикати мотузки спідниці.

— Не треба, — заперечив Метью, і очі його стали іще чорнішими. — Тут немає нікого, і коли щось станеться…

— То ти висмокчеш мене досуха? — продовжила я, виступаючи із спідниці, що впала на долівку. — Якщо ти не довіряв собі, коли Філіп був неподалік і міг почути, то тим більше не довірятимеш, бо Гелоуглас та П’єр завжди будуть раді тобі допомогти.

— Це не тема для жартів.

— Так, не тема, — погодилася я, беручи його руки в свої. — Це — тема для чоловіків та їхніх дружин. Це справа чесності й довіри. Мені нема чого ховати від тебе. Якщо взяти кров з моєї вени означатиме покласти край твоїй невпинній потребі полювати за моїми здогадними й уявними таємницями, то можеш це зробити хоч зараз.

— Це — не те, що вампір робить лише один раз, — застеріг Метью, намагаючись відсунутися від мене.

— А я й не думала, що лише один раз. — Я запустила свої пальці у волосся на його потилиці. — Візьми мою кров. Візьми мої таємниці. Роби те, що підказують тобі твої інстинкти, що вони тобі криком кричать. Тут немає ані каптурів, ані пут. У моїх обіймах ти маєш бути вільним, навіть якщо це буде єдиним місцем, де ти зможеш бути вільним.

Я наблизила його рот до свого. Спершу Метью зреагував обережно, тримаючи мене за зап’ястя так, наче збираючись відірватися за першої ж нагоди. Але його інстинкти були сильні, а бажання — іще сильнішим. Воно було таким сильним, що його можна було відчути фізично, на дотик. Стрічки, що поєднували світ, зсунулися і перегрупувалися довкола мене, немов звільняючи місце для такого потужного почуття. Я потихеньку відсунулася від Метью, і мої груди з кожним подихом здіймалися дедалі вище.

Він мав такий переляканий вигляд, що у мене аж серце защеміло. Але було й пристрасне бажання. «Страх і бажання». Недивно, що ці почуття стали основною темою його університетського есе, коли він здобув стипендію. Кому ж, як не вампіру, краще знати про безперервну боротьбу, яка точиться між цими почуттями?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я, опускаючи руки по боках. Він мав зробити це сам. Я не мала допомагати йому наблизити свій рот до моєї вени.

Момент чекання був болісним, але нарешті Метью нахилив голову. Моє серце пришвидшено забилося, і я почула, як він глибоко вдихнув.

— Мед. Ти завжди пахнеш медом, — зачудовано пробурмотів він і впився своїми гострими зубами мені в шкіру.

Коли Метью брав мою кров раніше, то ретельно знеболював місце укусу своєю кров’ю. Не так було цього разу, але шкіра й так оніміла від того, що Метью міцно припав до неї. Узявши мене руками за спину, він ніжно похилив мене до ліжка. І я застигла отак у повітрі, чекаючи, коли він насититься. І коли між нами не залишиться більше нічого, окрім кохання.

Приблизно через півхвилини після початку Метью зупинився. І з подивом поглянув на мене так, наче щойно відкрив щось несподіване. Його очі були геть чорні, і на якусь скороминущу мить мені здалося, що то ним почала оволодівати жага крові.

— Усе нормально, коханий, — прошепотіла я.

Метью знову нахилив свою голову і знову почав пити. І пив, доки не віднайшов те, що хотів. Це зайняло трохи більше хвилини. Він поцілував місце над моїм серцем із такою ж ніжною побожністю, яка була у нього на обличчі в нашу шлюбну ніч, і сором’язливо поглянув на мене.

— І що ж ти знайшов?

— Тебе. І тільки тебе, — стиха мовив Метью.

Його сором’язливість швидко обернулася на пристрасть. Він поцілував мене, і невдовзі наші тіла переплелися. За винятком отого несамовитого акту під стіною, ми не кохалися вже багато тижнів, і спершу наші рухи були незграбними й невмілими, бо ми розучилися рухатися в унісон. Моє тіло напружувалося все більше й більше, стискаючись, мов пружина. Іще один енергійний рух, іще один глибокий поцілунок — і я полетіла у безодню відчуттів.

Метью уповільнився. Наші погляди зустрілися й з’єдналися. Я іще ніколи не бачила його таким: вразливим, сповненим надії, прекрасним, вільним. Тепер між нами не було таємниць, не було стримуваних почуттів, і ми вже могли не боятися несподіваного лиха, яке занесе нас до таких темних закутків, де навіть надії на надію не залишиться.

— Ти відчуваєш мене? — спитав Метью. Він був центром тиші і спокою в моєму осерді. Я кивнула. Він посміхнувся і почав рухатися з навмисною повільністю та обережністю. — Я — в тобі, Діано. Я даю тобі життя.

Ці самі слова я колись сказала йому, рятуючи від смерті, коли він пив мою кров.

Я й не думала тоді, що він їх почує і запам’ятає.

Він знову почав рухатися в мені, повторюючи ці слова, мов заклинання. То була найпростіша, найпрекрасніша і найчистіша форма магії у світі. Метью вже був уплетений у мою душу. Уплетений в моє тіло так само, як і моє було вплетене в його. Моє серце, що впродовж останніх місяців розривалося з кожним сумним дотиком та винуватим поглядом, знову почало зшивати себе воєдино.

Коли над обрієм повільно піднялося сонце, я простягнула руку й торкнулася Метью поміж очей.

— Цікаво, чи можу і я читати твої думки.

— Уже прочитала, — сказав Метью, беручи мої пальці й цілуючи їхні кінчики. — Іще тоді, в Оксфорді, коли ти отримала фото своїх батьків. Ти не розуміла, що ти робиш. Але все одно відповідала й відповідала на запитання, які я не міг поставити тобі уголос.

— А можна, я знову спробую? — спитала я, майже впевнена, що він скаже ні.

— Звісно, що можеш. Якби ти була вампіром, я б уже запропонував тобі свою кров, — відповів Метью, відкинувшись на подушку.

Я трохи повагалася, упорядкувала свої думки і зосередилася насамкінець на одному простому запитанні: як я можу пізнати серце Метью?

Єдина срібляста стрічечка мерехтіла, протягнувшись від мого серця до тої точки на його лобі, де мало б бути третє око, якби він був відьмаком. Стрічечка вкоротилася, притягнула мене ближче, і мої вуста торкнулися його шкіри.

І в моїй голові вибухнула феєрверком безліч образів і звуків. Я побачила Джека та Енні, Філіпа й Ізабо. Я побачила Гелоугласа й інших чоловіків, яких я не знала і які займали вважливі місця у пам’яті Метью. Я побачила Елеонору й Лукаса. Я віднайшла почуття тріумфу, коли він розв’язав якусь важку наукову проблему, почула радісний викрик, коли Метью виїхав верхи із лісу, щоб полювати й убивати, як веліла йому його природа. Я побачила себе — я усміхалася йому.

А потім я побачила обличчя герра Фукса, вампіра, якого я зустріла у Гебрайському кварталі, і чітко почула слова «Мій син, Беньямін».

Я різко відсахнулася, сівши на п’яти і притуливши палець до тремтячих губ.

— Що сталося? — спитав Метью, випрямляючись і насуплюючи брови.

— Герр Фукс! — із жахом поглянула я на нього, боячись, що він подумав найгірше. — Я не здогадалася, що він твій син, що це він — Беньямін. — У тому вампірові й натяку не було на схильність до жаги крові.

— Це не твоя провина. Ти ж не вампір, а Беньямін розказує лише те, що вважає потрібним, — сказав Метью заспокійливим голосом. — Напевне, я відчув його присутність біля тебе: слабкий залишок запаху, якийсь натяк на те, що він був поруч. Саме тому я й подумав, що ти від мене щось приховуєш. Я помилився. Вибач за те, що поставив тебе під сумнів, серденько.

— Але Беньямін мав здогадатися, хто я. Бо твій запах на мені повсюди.

— Звісно, що він здогадався, — невимушено мовив Метью. — Я пошукаю його завтра, але якщо Беньямін не захоче зі мною зустрічатися, то мені нічого не залишиться, як застерегти Гелоугласа та Філіпа. Вони дадуть знати решті родини, що Беньямін знову проявився.

— Застерегти? — спитала я. Коли ж Метью ствердно кивнув, то у мене по спині побігли холодні мурашки.

— Страшнішим за Беньяміна, охопленого жагою крові, є Беньямін умиротворений і спокійний, яким ти його бачила у рабі Лева, — пояснив Метью. — Як казав малий Джек, найстрашніші потвори завжди мають вигляд звичайних людей.

Та ніч позначила справжній початок нашого шлюбу. Метью став спокійнішим та зосередженішим, і таким я його ще ніколи не бачила. Лишилися в минулому різкі репліки, раптові зміни напрямку думок та імпульсивні рішення, котрі донині характеризували наші взаємини. Натомість Метью став методичнішим, стриманішим, але все одно смертельно небезпечним. Він став регулярніше харчуватися, виходячи на полювання як у місті, так і в сусідніх селах. У міру того як його м’язи міцнішали й набирали вагу, я, нарешті, побачила те, що колись побачив Філіп: його син, попри свої великі розміри, марнів через відсутність належного харчування.