Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 113)

— Що? — спитався Метью.

— А ти нікому не дарував оце раніше? — спитала я, здивувавшись власній вразливості, особливо після позавчорашньої ночі й конфлікту, який завершився на мою користь.

— Ні, — відповів Метью, накриваючи рукою мою долоню і скарб, що в ній лежав.

— Вибач. Я знаю, це смішно, особливо, зважаючи на поведінку Рудольфа. Не треба було питати, от і все. Просто коли даруватимеш мені що-небудь, що ти дарував своїй колишній коханці, скажи мені.

— Я ніколи не подарую тобі того, що вже комусь дарував, серденько. Метью почекав, поки я зустрінуся з ним поглядом. — Твій вогнедишний дракон нагадав мені про подарунок Франциска, тому я попрохав батька вивудити його зі своїх схованок. Колись я носив його. Але відтоді він вже давно лежав собі в коробці.

— Це — прикраса не на кожен день, — сказала я і спробувала засміятися. Але у мене нічого не вийшло. — Не знаю, що на мене найшло.

Метью нахилив мене до себе й поцілував.

— Моє серце належить тобі, так само як і твоє належить мені. Ніколи в цьому не сумнівайся.

— Не буду.

— От і добре. Бо Рудольф робить все, щоб зморити нас і розсварити. Нам слід бути насторожі й не втрачати голови. А коли зробимо свою справу — відразу ж вшиємося к бісу з Праги.

Слова Метью не йшли з моєї голови увесь наступний день, коли ми разом із найближчими придворними Рудольфа вибралися вдень на полювання. Планувався виїзд до імператорської мисливської хижки біля Білої гори, щоб постріляти оленів, але важкі сірі хмари затримали нас у палаці. Йшов уже другий тиждень квітня, але весна не поспішала до Праги, і подеколи зривався сніг.

Рудольф підкликав Метью до себе, залишивши мене на поталу придворним жінкам. Вони відверто висловлювали свою цікавість і абсолютно не тямили, як зі мною бути.

Імператор із компаньйонами пили багато вина, яке їм подавали слуги. Зважаючи на високу швидкість майбутньої погоні за здобиччю, я пожалкувала про відсутність обмежень на питво та верхову їзду. Стосовно Метью я особливо не хвилювалася. По-перше, він помірно вживав алкоголь, а по-друге, навіть коли його кінь вдарить об дерево, можливість загибелі Метью була мінімальною.

Прибули двоє чоловіків з палями на плечах, що слугували сідалом для кількох чудових соколів, які сьогодні мали полювати на птахів. Підійшли іще двоє, несучи одного птаха з головою в каптурі та смертельно небезпечним загнутим дзьобом. Перисті лапи птаха створювали враження, немов він вдягнений у чоботи. Птах був гігантських розмірів.

— Ага! — вигукнув Рудольф, радісно потираючи руки. — Оце — мій орел, Августа. Мені хотілося, щоб його побачила Ля Діоса, хоча тут Августу випускати не можна. Для полювання вона потребує більше простору, аніж є в Оленячому рові.

Августа було підходящим ім’ям для такого гордого створіння. Орлиця була майже три фути заввишки і навіть у каптурі примудрялася тримати голову високо й гордо.

— Вона відчуває, що ми на неї дивимося, — стиха мовила я.

Хтось переклав мої слова імператору, і він схвально мені посміхнувся.

— Одна мисливиця розуміє іншу. Зніміть ковпак. Нехай Августа й Ля Діоса познайомляться.

До орлиці обережно підійшов зморщений дід на зігнутих ногах. Він смикнув шкіряні мотузочки, що стягували ковпак на голові Августи, і тихенько зняв його з птаха. Золотисті пера на шиї орлиці наїжачилися від вітру, демонструючи свою будову. Августа, відчувши водночас і свободу, і небезпеку, враз розправила крила. То був жест, який можна було тлумачити і як намір негайно втекти, і як застереження.

Але Августа явно не бажала зі мною знайомитися. Із безпомилковим інстинктом повернула вона голову до єдиного хижака в компанії, який був небезпечнішим за неї. Метью й собі втупився у неї серйозними сумними очима. Августа скрикнула, немовби дякуючи йому за співчуття.

— Я наказав принести сюди Августу для того, щоб вона познайомилася з Ля Діосою, а не для того, щоб порозважати герра Ройдона.

— Дякую за те, що представили мене, ваша величносте, — сказала я, бажаючи заволодіти увагою похмурого імператора.

— Між іншим, Августа завалила двох вовків, — сказав Рудольф, підкреслено глянувши на Метью. Імператор наїжачився значно серйозніше, аніж пера на шиї орлиці. — І в обох випадках це був кривавий двобій.

— Якби я був вовком, то просто ліг би і дав дамі можливість робити все, що їй забажається, — ліниво зауважив Метью. Цього дня він був з ніг до голови викапаний придворний: в сіро-зеленому вбранні, з чорним волоссям, схованим під хвацькою шапкою, яка мало захищала від негоди, але давала можливість виставити напоказ на своїй верхівці сріблясту емблему: уроборо родини де Клермонів, щоб Рудольф не забував, з ким має справу.

Решта придворних пирхнули і захихотіли з його сміливої ремарки. Рудольф, переконавшись, що сміх не адресований йому, і собі розсміявся, і сказав, поплескавши Метью по плечу.

— Ми маємо ще одну спільну рису, герр Ройдон. — Із цими словами імператор поглянув на мене. — Ні ви, ні я не боїмося сильних жінок.

Напруженість спала. Сокільничий з видимим полегшенням повернув Августу на сідало і спитав імператора, якого птаха той хотів би використати для охоти на рябчиків. Рудольф довго й картинно вибирав. А коли зупинив свій вибір на великому кречеті, австрійські ерцгерцоги та німецькі князі накинулися на решту птахів, і в результаті суперечки залишився тільки один птах. Він був маленький і тремтів від холоду. Метью простягнув було до нього руку.

— Це — жіночий птах, — зневажливо пирхнув Рудольф, сідаючи в сідло. — Я наказав його принести спеціально для Ля Діоси.

— Попри своє ім’я, Діана не любить полювання. Але байдуже. Із цим яструбом-голуб’ятником полюватиму я, — сказав Метью. Він пропустив пута крізь свої пальці, випростав руку, і птах став на його обтягнуту рукавичкою кисть. — Привіт, красуне, — стиха мовив він, поки птах якомога зручніше розставляв лапи у нього на руці. І з кожним рухом його дзвіночки дзеленчали.

— Її звуть Шарка, — прошепотів головний єгер і посміхнувся.

— А її розум відповідає прізвиську? — спитав Метью.

— Не лише відповідає, а й перевищує, — весело вишкірився старий.

Метью нахилився до пташини і взяв зубами один із мотузків, що тримали її ковпак. Його рот опинився так близько до Шарки, цей жест був таким інтимним, що його можна було сплутати з поцілунком. Метью потягнув мотузок. Розв’язавши його, він із легкістю зняв ковпак вільною рукою і поклав прикрашену шкіряну торбочку до кишені.

Шарка закліпала очима, коли перед ними з’явився навколишній світ. Вона знову закліпала, допитливо поглянувши спочатку на мене, а потім на чоловіка, який її тримав.

— А можна до неї доторкнутися? — У м’яких прошарках брунатно-білих пір’їн було щось магічне й вабляче.

— Я б не став цього робити. Вона голодна. Гадаю, Шарці не вдається вполювати стільки здобичі, скільки їй потрібно, — сказав Метью. На його обличчі знову з’явився сумний і навіть задумливий вигляд. Шарка стиха скрикнула, не зводячи очей з Метью.

— Ти їй подобаєшся. — І недивно. Вони обоє за своїми інстинктами були мисливцями, і обоє були обмежені так, що не могли повністю віддатися поклику й жазі вистежувати й убивати.

Ми поїхали звивистою стежиною до річкової ущелини, яка колись служила ровом для палацу. Ріка висохла, а ущелина відігравала роль огорожі, яка не давала імператорській дичині забрідати до міста. Тутешня місцевість кишіла оленями, козулями та дикими кабанами. Випускали сюди й левів та інших представників котячих зі звіринця — у ті дні, коли Рудольф бажав полювати з ними, а не з птахами.

Я очікувала хаосу, але полювання було відрежисоване не гірше за балет. Щойно Рудольф випустив свого кречета, як птахи, що сиділи на деревах, хмарою здійнялися угору і чкурнули навтьоки, щоб не дістатися на обід хижому птаху. Кречет шугонув униз і помчав над підліском, зі свистом розсікаючи крилами повітря і дзеленькаючи дзвониками, прив’язаними до його лап. Переполохані рябчики вискочили з-під укриття й кинулися навтьоки, тріпочучи крилами і розлітаючись навсібіч. Кречет обрав собі ціль, вибрав зручний кут атаки — і кинувся на неї, щоб ударити пазурами та дзьобом. Рябчик полетів униз, а кречет наполегливо й безжально переслідував його до самої землі, де рябчика, ошелешеного й пораненого, було вбито. Єгері спустили псів і кинулися разом із ними по засніженій землі. Із ними загуркотіли копитами коні, і переможні вигуки чоловіків потонули в гавкоті собак.

Коли коні донесли вершників до місця падіння здобичі, ми побачили сокола, який стояв над здобиччю, прикриваючи рябчика крилами від потенційних суперників. Колись схожу позу прийняв Метью в Бодлійській бібліотеці, і я відчула, як він поглянув на мене, щоб пересвідчитися, що я поруч із ним.

Тепер, коли імператор вполював свою здобич, решта мисливців були вільні приступити до полювання. Усі разом вони вполювали понад ста птахів — достатньо, щоб прогодувати пристойну кількість придворних. Була лише одна сварка. Як це не дивно, сталася вона між розкішним сріблястим кречетом Рудольфа та маленьким брунатно-білим голуб’ятником Метью.

Метью тримався осторонь, їдучи позаду всієї мисливської чоловічої компанії. Він випустив свого птаха значно пізніше за інших і не поспішав заявляти своє право на рябчика, якого збила Шарка. Хоча ніхто з решти чоловіків не спішився зі своїх коней, Метью це зробив і відманив соколиху від здобичі за допомогою стиха мовленого слова та шматочка м’яса, відірваного від попередньої здобичі.