Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 68)

Ми довго блукали, висідали на кількох островах в гирлі Оріноко, але ці острови не мали нічого спільного з моїм. Я тільки тепер переконався в своїй дивній помилці — бо земля, бачена мною з острова, була не континент, а якийсь довгий острів або, вірніше, низка островів, що тяглись від одного до другого краю широкого гирла цієї великої ріки. Отже, і дикуни, що приїздили на мій острів, були, власне, не караїби, а остров’яни та інші подібні до них дикуни, що жили трохи ближче від нас, ніж інші.

Коротко кажучи, я марно відвідав кілька островів. Деякі з них були заселені, інші безлюдні. На одному я зустрів кількох іспанців і думав, що вони живуть тут, але, поговоривши з ними, довідався, що в них недалеко стоїть шлюпка і що вони приїхали сюди добувати сіль та, якщо буде змога, дістати кілька перлових черепашок з острова Тринідад, що лежить далі на північ, між десятим і одинадцятим градусами північної широти.

Таким чином, наближаючись то до одного, то до другого острова, то на кораблі, то на французькій шлюпці (ми визнали її за дуже зручну й залишили в себе за згодою французів), я нарешті потрапив на південний берег свого острова й зараз же впізнав місцевість. Тоді я поставив наше судно на якір проти тієї бухточки, коло якої було моє колишнє житло.

Побачивши його, я зараз же покликав П’ятницю й спитав його, чи впізнає він, де ми. Він озирнувся навколо, заплескав у долоні й закричав, показуючи рукою на наше старе житло:

— О, так! Там! О, так! Там!

Він танцював і скакав від радості, як божевільний, і мало не кинувся у воду, щоб пливти до берега; я ледве стримав його.

— Ну, що, П’ятнице? — спитав я. — Як ти думаєш, знайдемо ми там кого-небудь чи ні? Побачимо ми твого батька? Як тобі здається?

П’ятниця довго мовчав, як пень, але, коли я згадав про його батька, на обличчі в бідолашного змалювався сум, і я побачив, як з очей у нього потекли рясні сльози.

— В чому справа, П’ятнице? — спитав я. — Може, тебе тривожить думка, чи ти побачиш свого батька?

— Ні, ні, — відповів він, хитаючи головою, — мій не бачити його більше; ніколи більше не бачити.

— Чому, П’ятнице? Звідки ти це знаєш?

— О, ні! О, ні! Він давно помер, давно помер; він дуже стара людина.

— Годі тобі, годі, П’ятнице! Ти не можеш знати цього. Ну, як ти гадаєш, інших ми побачимо?

У П’ятниці очі були, мабуть, кращі за мої, бо він зараз же показав рукою на горбок, що здіймався над моїм старим житлом, хоч ми й були за півмилі від нього, і закричав:

— Мій бачить! Мій бачить! Так, так! Мій бачить багато людей там — і там!

Я почав дивитись, але нікого не міг побачити, навіть у підзорну трубу, — мабуть, тому, що направляв її не туди, куди слід. П’ятниця, як я дізнався другого дня, мав рацію: на вершку горбка справді стояло чоловік п’ять-шість, і вони дивились на корабель, не знаючи, чий він і що про нього думати.

Як тільки П’ятниця сказав мені, що бачить на березі людей, я наказав викинути англійський прапор і дати три постріли на ознаку того, що ми друзі. За чверть години над краєм бухти знявся димок. Тоді я негайно наказав спустити шлюпку, взяв із собою П’ятницю і, викинувши білий прапор, прапор миру, рушив прямо до берега. Крім того, я взяв із собою ще й молодого священика. Я розповів йому всю історію свого життя на острові і взагалі все про себе й про тих, кого покинув там, і йому дуже хотілось поїхати зі мною. З нами було ще шістнадцять добре озброєних людей, на той випадок, якби ми знайшли на острові нових і незнайомих мешканців. Але пускати в діло зброю нам не довелось.

Був приплив, що якраз досяг майже найвищого свого рівня. Ми під’їхали близько до берега, а звідти ввійшли на веслах у бухту. Перший, кого я побачив на березі, був той іспанець, якому я врятував життя. Я зараз же впізнав його. З виду він нітрохи не змінився, а його одяг я опишу пізніше. Спочатку я не хотів нікого брати з собою на берег, але П’ятницю не можна було втримати в шлюпці; це віддане створіння ще здалека впізнало свого батька, що відбився від іспанця так далеко, що я зовсім його не помітив. Коли б я не взяв з собою свого бідного слуги, він стрибнув би у воду й поплив би. Не встигли ми ступити на берег, як П’ятниця, наче стріла, пущена з лука, понісся назустріч батькові. Найстійкіша людина не могла б стримати сльози, бачачи бурхливу радість цього бідолахи під час його зустрічі з батьком. Він обнімав його, цілував, гладив по обличчю, потім узяв на руки, посадив на дерево й сам ліг коло нього. Трохи згодом він підвівся й майже чверть години дивився на нього, як дивляться на чудну картину, побачену вперше; далі він знову лягав на землю, гладив батькові ноги й цілував їх, знову підводився й дивився на нього. Можна було подумати, що його зачарували. Не можна було стримати сміх другого дня вранці, коли він став виявляти свою радість уже інакше: кілька годин підряд він ходив по берегу разом з батьком, ведучи його під руку, так, ніби той був якась пані; щохвилини бігав він до шлюпки, щоб принести що-небудь старому — грудку цукру, чарку горілки, сухар тощо. Потім він почав безумствувати новим способом: посадив старого на землю й став танцювати навколо нього, весь час дико жестикулюючи та приймаючи найрізноманітніші пози. При цьому він не переставав говорити, розважаючи батька оповіданнями про свої подорожі й про те, що з ним трапилось під час цих подорожей. Коли б християни мали таку синівську прихильність до своїх батьків, мабуть, можна було б обійтись без п’ятої заповіді.

Та це відступ; вернусь до нашої висадки на берег. Марна річ описувати всі церемонії, влаштовані для мене іспанцями, і всю ту чемність, з якою вони вітали мене. Перший іспанець, мій добрий знайомий, якому я колись урятував життя, підійшов до самої шлюпки в супроводі другого з білим прапором у руці. Але він не впізнав мене; йому навіть не спадало на думку, що це повернувся я, поки я не заговорив з ним:

— Сеньйоре, — сказав я португальською мовою, — ви не впізнаєте мене?

На це він не відповів ні слова, а, віддавши свій мушкет товаришеві, широко розкрив обійми і, промовивши щось іспанською мовою, чого я не розслухав як слід, обняв мене й сказав, що не може простити собі, як це він не впізнав відразу мого обличчя, як обличчя ангела, посланого з неба врятувати йому життя. Він наговорив ще багато гарних слів, як уміють робити це всі добре виховані іспанці, потім, покликавши до себе свого супутника, наказав йому піти та гукнути товаришів. Після цього він запитав, чи не буде моєї ласки пройти до мого старого житла, знову вступити у володіння моїм домом і, до речі, подивитись, які незначні там зроблено поліпшення. Я пішов за ними, але не міг знайти місця, де стояло моє житло, ніби я тут зроду не був. Тут насадили стільки дерев і так густо, а за десять років вони так розрослись, що до дому можна було продертись лише покрученими, глухими стежками, відомими тільки тим, хто їх проклав.

Я спитав, що примусило їх перетворити житло на фортецю? Він відповів, що коли я дізнаюсь, як жилось їм на острові спочатку, особливо після того, як вони мали нещастя переконатись, що я їх покинув, то я й сам, мабуть, погоджусь, що зробити так було необхідно. Він говорив, що не міг не радіти моєму щастю, довідавшись про мій щасливий від’їзд та ще й на гарному судні, і що в нього не раз з’являлось передчуття, що рано чи пізно він знову побачиться зі мною, але ніколи зроду він не був такий здивований і засмучений, як тоді, коли, вернувшись на острів, не знайшов мене.

Щодо трьох варварів (як він називав їх), що зостались на острові, то добре, що їх було так мало. Він обіцяв розповісти мені згодом цілу історію про них і говорив, що навіть з дикунами іспанцям жилось краще.

— Коли б у них було більше сили, ми всі давно б уже були в чистилищі, — сказав він і перехрестився. — Як я сподіваюсь, сер, вам не буде неприємно, коли я розповім вам, як ми, щоб урятувати своє життя, мусили роззброїти й підкорити цих людей, що, бувши нашими господарями, хотіли стати ще й нашими вбивцями.

Я відповів, що й сам дуже боявся цього, залишаючи їх тут і, коли я покидав острів, ніщо не засмучувало мене так, як те, що іспанці не вернулись своєчасно, і я не міг, так би мовити, ввести їх у володіння островом та підкорити їм англійських матросів, як вони того заслужували. Коли ж вони самі підкорили їх, то я можу лише радіти і, напевне, не засуджу їх, бо знаю, які це погані люди — свавільні, вперті й здатні на всяке паскудство.

Поки я говорив це, посланець вернувся разом з одинадцятьма чоловіками. З їх жалюгідного вигляду не можна було сказати, до якої національності вони належать, але мій іспанець пояснив становище і для них, і для мене. Передусім він обернувся до мене і, показуючи на них, сказав:

— Це, сер, деякі з сеньйорів, що завдячують вам своїм життям.

Потім він обернувся до них і, показуючи на мене, пояснив їм, хто я такий. Після цього всі вони один по одному почали підходити до мене з такими церемоніями, ніби були не звичайні матроси, а значні дворяни або посли, а я — не така сама людина, як вони, а монарх або великий завойовник. Вони були надзвичайно чемні та люб’язні зі мною, але в їх ввічливості була й мужня та велична серйозність, яка дуже їм личила. Коротко кажучи, їх манери були настільки вишуканіші за мої, що я просто не знав, як приймати їх люб’язності, а тим більше — як відповідати на них.