Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 67)

Я порадив йому їсти помірно, але дав йому м’яса. Він з’їв шматків зо три й зараз же почув себе негаразд. Він спинився на хвилину, а тим часом наш лікар взяв бульйону, додав туди ще чогось і сказав, що це буде йому і їжею, і ліками. І справді, коли помічник випив бульйону, йому полегшало. Тим часом я наказав, щоб дали поїсти й матросам. Бідолашні скорше жерли, ніж їли. Вони були страшенно голодні й зовсім не могли володіти собою. Двоє з них накинулись на їжу так пожадливо, що другого ранку мало не заплатили за це своїм життям.

Вигляд цих бідолах дуже зворушив мене й нагадав про жахливе становище, в якому я сам був колись, потрапивши на острів, де в мене не було ні їжі, ні надії роздобути її. Не кажу вже про те, що я тоді весь час боявся, як би мене самого не з’їли хижі звірі. Проте, поки помічник капітана розповідав мені про жахливе становище корабельної команди, у мене не виходило з голови його повідомлення про трьох пасажирів у великій каюті — мати з сином та служниця, — про яких він не мав жодних відомостей уже два чи три дні і яких, за власним його визнанням, вони покинули напризволяще, дійшовши й самі до крайності. З його слів я зрозумів, що цим пасажирам зовсім перестали давати їсти і що тепер вони, напевне, лежать мертві на підлозі каюти.

Нагодувавши помічника, якого ми називали капітаном, я не забув і про голодний екіпаж, що залишився на судні. Я наказав своєму помічникові взяти з собою дванадцять матросів, сісти на мою власну шлюпку й відвезти їм мішок хліба та чотири-п’ять кусків м’яса. Наш лікар наказав зварити м’ясо, приїхавши на судно, стежити, щоб вони не з’їли його сирим або не витягли з казана, поки воно буде варитись, а тоді роздати його невеликими шматочками і не все відразу. Його завбачливість врятувала людей, яких інакше могла б погубити їжа, дана їм для врятування їх життя.

Разом з тим я наказав своєму помічникові зайти до великої каюти й довідатись, у якому становищі перебувають бідні пасажири, і, коли вони ще живі, потурбуватись про них і подати їм потрібну допомогу. Лікар дав йому великий глечик з бульйоном, приготованим так само, як і для помічника капітана, і не мав сумніву, що це підживить знесилених.

Я не задовольнився цим. Як я казав уже, мені хотілось особисто побачити картину нещастя; я знав, що на кораблі вона стане перед моїми очима яскравіше, ніж у переказах про неї. Я взяв з собою капітана, як ми його звали, і поїхав на його шлюпці до корабля.

На кораблі я застав страшенну метушню, майже бунт: люди намагались витягти м’ясо з казана раніше, ніж воно було готове. Та мій помічник приставив сильну варту коло дверей кухні, і люди, яких він поставив, спробувавши спочатку умовити голодних, стримували їх тепер силою. Він сказав також кинути в казан сухарів і, коли вони розм’якли в м’ясному наварі, почав роздавати їх по одному, щоб зменшити муку чекання. Він заявив, що для їхньої ж власної користі він зобов’язаний давати їм лише потроху. Але все це було марно, і коли б я сам не приїхав на судно в супроводі їх капітана та офіцерів і не заспокоїв їх ласкавими словами й загрозами, вони, мабуть, вдерлися б до кухні силою й повитягали б м’ясо з казана, бо на голодний шлунок слова впливають мало. Та ми таки заспокоїли їх і почали обережно годувати потроху, а згодом дали їм більше. Зрештою, ми наповнили їм шлунки, і все кінчилось добре.

Бідолашні пасажири в каюті страждали інакше й багато гірше, ніж решта. Бо екіпаж, маючи сам дуже мало провізії, спочатку тримав їх впроголодь, а наприкінці й зовсім перестав думати про них, так що останні шість-сім днів вони залишались зовсім без їжі, а багато днів перед тим їли дуже мало.

Бідна мати, — за словами помічника, жінка дуже розсудлива й доброго роду, — віддала все, що могла, синові і нарешті цілком знесиліла. Коли в каюту ввійшов помічник капітана, вона сиділа, зігнувшись, на підлозі між двома міцно прив’язаними стільцями, її голова безпомічно звисала вниз, як у мерця, хоч вона була ще жива. Мій помічник старався відживити й підбадьорити її і з ложки влив їй у рот трохи бульйону. Вона розкрила губи й поворушила рукою, але не могла говорити. Проте вона розуміла все, що він говорив, намагалась жестами пояснити йому, що допомогти їй уже не можна, і одночасно показувала на сина, ніби прохаючи подбати про нього.

Проте помічник капітана, дуже зворушений цим видовищем, старався влити їй у рот бульйону і, як казав, влив-таки дві-три ложки, хоч я не знаю, чи певен він був цього. Та було вже надто пізно, і вона померла тієї ж ночі.

Син, урятований ціною життя своєї відданої матері, був у трохи кращому стані. Він лежав, простягтись на ліжку, і ледве подавав ознаки життя. В роті в нього був шматок старої рукавички, значну частину якої він зжував і з’їв. Тільки молодість і здоров’я врятували його. Моєму помічникові пощастило примусити його проковтнути кілька ложок бульйону, і тоді він потроху почав відживати. А коли трохи згодом йому дали ще три ложки, він почув себе дуже погано й зблював.

Після цього довелось подбати й про бідну служницю. Вона лежала на підлозі поруч своєї господині, ніби в апоплексії. Руки й ноги її були покорчені, однією рукою вона конвульсивно вхопилась за ніжку стільця й так цупко стискувала її, що нам тільки з великими труднощами вдалось розчепити її пальці. Друга рука лежала у неї на голові, а ногами вона впиралася в ніжку стола. Одне слово, здавалось, що вона конає й скоро помре, а проте, і вона була ще жива.

Бідолашна не тільки вмирала з голоду й була пригнічена думкою про смерть, але, як після розповідали мені матроси, тужила по своїй господині, яку вона дуже любила і яка протягом двох чи трьох днів повільно вмирала перед її очима.

Ми не знали, що робити з бідною дівчиною. Коли наш лікар, дуже тямуща й досвідчена людина, вернув її до притомності, йому довелось дбати й про те, щоб вернути їй розум, бо ще довго вона дуже мало чим різнилась від божевільної.

Той, хто читатиме це оповідання, мусить узяти до уваги, що зустрічі на морі не подібні до зустрічей на суходолі, де іншого разу люди гостюють на одному місці тиждень і два. Наше завдання було допомогти потерпілим, а не гаяти з ними час, і хоч вони й погоджувались узяти той самий курс, як і наш, проте ми не могли йти вкупі з кораблем, позбавленим щогл. Їх капітан просив нас допомогти йому поставити грот-щоглу, і ми забарились на три-чотири дні, дали йому п’ять бочок м’яса, бочку свинини, два мішки сухарів і відповідну кількість гороху, борошна та іншого їстівного по своїй змозі, а взяли натомість три барила цукру, трохи рому й кілька золотих монет. Після цього ми покинули той корабель, взявши до себе, з їх наполегливого прохання, юнака та служницю з усім їх багажем.

Юнакові було років сімнадцять. Це був вродливий, добре вихований, скромний і розумний хлопець. Смерть матері його дуже вразила; до того ж, здається, всього кілька місяців тому він утратив батька на Барбадосі. Він просив лікаря умовити мене взяти його з корабля, де він був і де жорстокосердя матросів убило його матір. І справді, ці люди були її пасивними вбивцями, бо мали змогу виділити безпорадній вдові невеличку кількість провізії, якої вистачило б на те, щоб підтримати її життя. Але голод не визнає ні рідні, ні дружби, ні справедливості, ні права, а тому не має ні сумління, ні співчуття.

Лікар сказав юнакові, куди ми пливемо, і пояснив, що, коли він поїде з нами, ми завеземо його далеко від друзів, і він може опинитись у становищі нітрохи не кращому за те, в якому ми його найшли, тобто знову голодувати. Хлопець відповів, що йому однаково, куди їхати, аби позбутись тих жахливих людей; що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про мого племінника) врятував йому життя і, напевне, не зробить йому зла. Щодо служниці, то він був певен, що вона буде дуже вдячна за визволення, куди б ми її не повезли. Лікар переказав мені все це з таким співчуттям до хлопчика, що я згодився забрати до себе на корабель їх обох з усім їхнім майном, крім одинадцяти барил цукру, яких не можна було перевезти. Оскільки юнак мав вантажні документи на них, то я примусив капітана підписати зобов’язання, приїхавши в Брістоль, піти до містера Роджерса, тамтешнього купця, родича юнакові, і передати йому від мене лист та все майно, що належало бідній вдові. Не думаю, щоб він виконав це, бо про прибуття корабля до Брістоля я не міг дістати ніяких відомостей. Він, напевне, загинув десь в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й був так далеко від землі, що перша ж буря мусила, на мою думку, потопити його. Ще перед нашою зустріччю він дав течу й мав значні пошкодження в підводній частині.

Я був тепер на 19°32’ північної широти. Досі наша подорож щодо погоди була не зовсім погана, хоч спочатку дув противний вітер. Не буду втомлювати читача переліком дрібних змін вітру, погоди, течії і т. ін. протягом решти нашої подорожі, а, скорочуючи своє оповідання на користь дальшої його частини, скажу лише, що я вернувся до свого старого житла — на острів — року 1695, 10 квітня. Треба було витратити багато праці, щоб знайти його. Першого разу я під’їхав до нього з південно-східного боку, бо плив із Бразилії. А тепер, опинившись між островом та континентом і не маючи під рукою ні карти берега, ні будь-яких ознак на березі, я не впізнав його, коли побачив. В усякому разі, я не був певен, що це він.