Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 51)

Я спитав його, яка, на його думку, доля чекає їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів. Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і зібратись сюди, на мій острів, щоб обміркувати план подорожі. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й поганого поводження, коли б я віддався в їх руки, бо вдячність не належить до числа природжених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов’язаннями, скільки користю. Було б дуже образливо для мене, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їх в’язнем у Новій Іспанії[54], звідки жоден англієць не виходить цілим та непошкодженим. Я волів би краще бути з’їденим дикунами, ніж потрапити в безжальні попівські пазурі і постати перед інквізицією. Якби сюди зібрались, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразилії на південь звідси або ж до островів чи іспанських володінь на північ. Але, певна річ, коли вони моє добро (якщо я сам вкладу їм у руки зброю) обернуть проти мене, якщо вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплеменців, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер.

Він палко й щиро відповів, що його товариші страшенно бідують і добре усвідомлюють усю безнадійність свого становища. Іспанець не припускав і думки, щоб вони могли повестись негаразд з людиною, яка прийде їм на допомогу, і сказав, що, коли я хочу, він поїде до них з старим дикуном, передасть їм мою пропозицію і привезе відповідь. Якщо вони згодяться на мої умови, він зобов’яже їх урочистою присягою безсуперечно коритись мені, як старшині й капітанові. Він, мовляв, примусить їх заприсягтись над святими дарами і Євангелієм на вірність мені і на готовість піти за мною в ту християнську землю, яку я призначу; на доказ цього він обіцяв узяти від них власноручно підписане зобов’язання й привезти його мені. Потім він сказав, що хоче заприсягтись сам, що не покине мене, поки він живий, або поки я сам не прожену його, а якщо його земляки спробують порушити дану мені присягу, він стане на мій бік і буде битись за мене до останньої краплі крові. А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, шляхетні люди. До того ж, вони терпіли великі злидні, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, не мали ніякої надії вернутись на батьківщину — одне слово, іспанець був певен, що, визволившись, вони будуть ладні накласти за мене головою.

Після цих запевнень я вирішив спробувати врятувати їх, а для переговорів послати до них старого дикуна та іспанця. Та коли все було вже готове для їх відплиття, іспанець почав мову про те, що нам не слід було б дуже поспішати здійснювати наш план. Міркування, що він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним і, за його порадою, вирішив відстрочити визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому: іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю і як, з Божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще недостатнішим буде цей запас, коли приїде решта його земляків, а їх було, за його словами, чотирнадцять. До того ж, нам треба було наготувати досить запасів для подорожі до однієї з християнських колоній Америки, коли ми збудуємо корабель. Він сказав мені, що, на його думку, обачніше буде дозволити йому та іншим двом (П’ятниці та його батькові) скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я міг виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаю, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, що приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і недостаток штовхне їх на склоку.

— Згадайте синів Ізраїлю, — сказав він. — Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустині не вистачило хліба, почали нарікати на Бога, що визволив їх[55].

Його пропозиція була така розсудлива, а поради такі добрі, що вони не могли не сподобатись мені, і я був цілком задоволений з його відданості. Його порада, кажу я, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох взялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи на увагу, що у нас було лише дерев’яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих місцевостях від засіву до жнив минає менше шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в дуже великій кількості. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром визволитись звідси, і кожен із нас, — принаймні, можу сказати це про себе, — думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П’ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати та керувати їх роботою згідно з моїми вказівками. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і сказав, щоб вони зробили такі ж самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були міцні дубові дошки на тридцять п’ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Легко уявити собі, яку страшну силу праці забрала у нас ця робота.

Одночасно я старався, скільки міг, збільшити свою отару. Для цього П’ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем чергувались. Ми вбивали самку, а козлят, що були з нею, ловили й пускали в отару. Таким чином наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже доспівав. Ми його зібрали й насушили силу. Гадаю, що, якби ми були в Аліканте[56], де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми, розуміється, дуже любили їх, бо це надзвичайно поживна страва.

Надійшла пора жнив. Урожай у нас був хороший. Він, правда, був не з найбільших на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цієї кількості мало вистачити не тільки на харчування до нового врожаю для всієї нашої колонії, рахуючи двадцять нових членів, — з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до іншої країни, тобто до Америки. Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші, щоб було в чому переховувати зерно. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не наробив собі тинів для захисту, але я не вбачав у них ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати за ними і дав йому найточніші інструкції. Я суворо, на письмі, наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого дикуна не тільки не робити нічого лихого людині на острові, що визволить їх з самого чоловіколюбства, а ще й захищати її та в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплене власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Як можна було це зробити, коли, як я знав, у них не було ні паперу, ні пер, ні чорнила — про це ми не подумали. З такими інструкціями іспанець і старий дикун, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдання, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів, і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

Це була дуже приємна справа. Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися з ними, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг пізнати їх човен. По тому я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли. Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні; бо, загубивши точний лік дням та тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначав я роки в своєму календарі. Перевіривши, проте, його згодом, я переконався, що в роках не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх подорожників, коли зі мною трапилась чудна й несподівана пригода, подібної до якої не чувано, мабуть, в історії.