Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 50)

Це стримало нас від погоні за човном з дикунами, що майже зникли вже з очей. Отже, задумана погоня не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що вони майже напевне не вигреблись і не побачили більше своєї батьківщини.

Та вернімось до П’ятниці. Він був такий захоплений синівськими турботами, що я не зважився відірвати його від батька. Коли мені здалось, що він трохи відійшов, я покликав його. Він прибіг до мене, стрибаючи, з радісним сміхом, задоволений, щасливий. Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П’ятниця похитав головою й сказав: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з’їв». Тоді я вийняв із своєї торби все, що було в мене з харчів — невеличкий хлібець, два-три грона винограду — і дав йому для батька. Йому ж самому я запропонував підживитись рештками рому, але він і ром поніс старому. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і перше, ніж я встиг спам’ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, але П’ятниця біг далі. За чверть години я побачив, що він вертається, але вже не так хутко. Коли П’ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Виявилось, що це був глечик з прісною водою для його батька. Він бігав по нього додому, до нашої фортеці, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, давши попереду й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода відживила старого краще, ніж ром; як виявилось, він умирав від спраги.

Коли він напився, я покликав П’ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П’ятниця відповів: «Так», — і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж його батько. Я передав йому також одну хлібину з тих, що приніс П’ятниця. Бідний іспанець був дуже кволий. Зовсім знесилений, приліг він на моріжок під деревом. Його кати так цупко зв’язали йому руки й ноги, що вони в нього попухли. Коли він напився свіжої води й поїв хліба, я підійшов до нього й дав йому жменю винограду. Він підвів голову й глянув на мене з безмежною вдячністю. Незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, іспанець був такий виснажений, що не міг стояти на ногах, хоч як він намагався. Я порадив йому не силкуватись марно й наказав П’ятниці розтерти йому ноги ромом, як він зробив це своєму батькові.

Я помітив, що бідний хлопець що дві хвилини обертався глянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його покинув. Аж ось, обернувшись, він побачив, що його батько зник. П’ятниця вмить схопився і, не кажучи ні слова, кинувся до човна так швидко, що не видно було, як його ноги торкались землі. Добігши й побачивши, що його батько просто приліг трохи відпочити, він зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому підвестись і доведе до човна, на якому ми перевеземо його до нашого житла і там будемо його доглядати. П’ятниця був міцний хлопець. Недовго думаючи, він взяв його собі на спину й поніс. Дійшовши до човна, він дуже обережно посадив його спершу на борт, ногами всередину човна, а тоді поклав його біля свого батька; потім вернувся на берег, зіпхнув човен у воду, знову скочив у нього й почав гребти, незважаючи на сильний вітер, так швидко, що я берегом не міг за ним угнатись. П’ятниця щасливо привів човен у нашу гавань і, покинувши там обох урятованих, побіг за другим човном. Він на бігу пояснив цей вчинок, зустрівши мене на півдорозі, і швидко побіг далі. Ніякий кінь, мабуть, не наздогнав би цього хлопця, так швидко він бігав. Не встиг я дійти до бухточки, як він уже з’явився туди з другим човном. Вискочивши на берег, він почав допомагати старому та іспанцеві висісти з човна, але жоден із них не мав сили рухатись. Бідний П’ятниця зовсім розгубився, не знаючи, що з ними робити.

Я почав думати, як вийти з цієї скрути. Я сказав П’ятниці, щоб він поки що посадив наших гостей на березі і влаштував їх там якнайзручніше; а сам я похапцем склав ноші, на яких ми з П’ятницею й донесли хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці.

Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі. Перетягти двох дорослих людей через високу огорожу було нам не під силу, а ламати огорожу я ні за що не хотів. Мені довелося знову звернутись до своєї винахідливості, і ми нарешті таки обминули цю перешкоду. Ми з П’ятницею взялись до роботи, і години за дві за зовнішньою огорожею, між нею та ліском, у нас стояв чудовий парусний намет, накритий зверху гіллям від сонця та дощу. В цьому наметі ми влаштували дві постелі з матеріалів, що були в мене напохваті, тобто з рисової соломи та чотирьох ковдр — по дві на кожного, одна замість простині, а друга — щоб укриватись.

Мій острів був тепер залюднений, і я вважав, що маю багато підданців. Часто я не міг утриматись від посмішки на думку про те, яким подібним був я до короля. По-перше, весь острів був моєю невід’ємною власністю і, таким чином, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був весь під моєю владою: я був необмеженим володарем і законодавцем. Усі мої підданці завдячували мені своїм життям, і кожен із них був готовий, коли б це було потрібно, померти за мене. Цікаво теж, що всі троє були різних релігій. П’ятниця був протестант, його батько — язичник і людожер, а іспанець — католик. У моїх володіннях панувала цілковита свобода совісті. Але це між іншим.

Забезпечивши обох слабих урятованих полонених і примостивши їх відпочивати, я почав думати, чим мені їх нагодувати. Я зараз же відрядив П’ятницю до нашого лісового загону, доручивши йому привести козеня. Ми зарізали його, відрубали задню частину туші і покришили на дрібні куски, половина яких пішла на бульйон, а половина — на печене. Обід готував П’ятниця. Він заправив бульйон ячменем та рисом і, запевняю вас, вийшла чудова поживна страва. Готували її коло ліска, за зовнішньою огорожею, бо я ніколи не розкладав вогню всередині фортеці. Стіл був накритий у новому наметі. Я обідав укупі з ними і весь час старався розважати та підбадьорювати їх. П’ятниця був мені за товмача не тільки тоді, коли я розмовляв з його батьком, а й тоді, коли з іспанцем, бо той досить пристойно говорив мовою дикунів.

Коли ми пообідали, вірніше, повечеряли, я наказав П’ятниці взяти човен і поїхати за нашими рушницями, покинутими через поспіх на бойовищі. Другого дня я послав його поховати трупи вбитих, щоб не було смороду, що, напевне, пішов би від них у таку спеку. Я наказав позакопувати й жахливі рештки кривавого бенкету, яких залишилось, напевне, дуже багато, бо я не міг закопати їх сам. Мене знудило б від одного погляду на них. П’ятниця точно виконав усе, що я йому наказав, і постарався знищити всі сліди відвідин дикунів. Коли я згодом прийшов на бойовище, то не міг відразу впізнати його. Тільки по узліссю, що підходило там до самого берега, я переконався, що бенкет дикунів відбувся саме там.

Невдовзі я почав потроху розмовляти з моїми новими підданцями. Насамперед я наказав П’ятниці спитати свого батька, що він гадає про втечу чотирьох дикунів і чи не боїться він, що вони можуть вернутись на острів з цілою юрбою своїх одноплеменців, надто великою для нас, щоб оборонитись. Старий дикун відповів, що, на його думку, втікачі ніяк не могли врятуватись під час бурі тієї ночі; що вони напевне всі потонули, а коли й урятувались яким чудом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Про те, що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що напевне розповіли б своїм, що їхні товариші загинули не від людських рук, а їх забили грім та блискавка, і що П’ятниця та я були не двоє звичайних людей, а двоє розгніваних духів чи фурій, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб звичайна людина могла слати полум’я, говорити громом і вбивати на далекій відстані, навіть не махнувши рукою, як це було в даному разі. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що після цього дикуни ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплеменців, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь. Але тоді я ще не знав цього і тому завжди хвилювався, щодня чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо і, якби до нас з’явилась нехай сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з нею, хоч би й у чистому полі.

Потроху, бачачи, що дикуни не з’являються, я почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на континент; тим більше, що, як запевняв батько П’ятниці, я, як їхній благодійник, міг надіятись на привітний прийом у його одноплеменців. Але після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнався, що хоч і справді дикуни прийняли до себе шістнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всім цим європейцям бракує найпотрібніших речей, а часом загрожує смерть. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, що спіткало їх корабель, мій гість сказав, що корабель був іспанський і йшов із Ріо-де-Ла-Плати до Гавани, де він мав здати свій вантаж, головним чином, хутра та срібло, і набрати європейського товару. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п’ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п’ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, пробідувавши кілька днів серед незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів. Він сказав мені, що вони мали з собою вогневу зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, що вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.