Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 52)

Я якраз міцно спав у своєму притулку, коли до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

— Господарю! Господарю! Вони їдуть, їдуть!

Я вмить зірвався з свого ліжка, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у лісок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і був дуже здивований, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним парусом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від континенту, а з південного боку. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у ліску, бо це були не ті, кого ми чекали, і ми не знали — чи це вороги, а чи друзі. Тим часом я вернувся додому за підзорною трубою. Приставивши драбину, я, як завжди, виліз на горбок, щоб краще роздивитись навколо, не даючи себе помітити. Не встиг я туди злізти, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. За моїми спостереженнями, корабель був англійський, та й човен, як я побачив тепер, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це збентежило мене. Радість, яку я почував, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її я не можу. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене. Передусім мені здавалось дивним, що англійський торговельний корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських торговельних шляхів Англії. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останній час бур не було. Якщо це справді були англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти, як і досі, ніж потрапити в руки розбійників та вбивць.

Хай ніхто не нехтує таємничим передчуттям, що перестерігає нас про небезпеку, навіть тоді, як вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина; бо ці внутрішні голоси, безперечно, є вияви невидимого світу і доводять існування зносин між душами. І коли цей таємничий голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили — чи вищої, чи нижчої та підвладної, все одно, — і що його нам дано для нашого ж блага?

Цей випадок зі мною якнайкраще підтверджує правильність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємничого голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви це незабаром побачите. В такому становищі я перебував недовго, бо скоро побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись причалював з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо, якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло самісінького мого порога, вигнали б і, напевне, розорили б мене. Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я з задоволенням побачив, що це були англійці, принаймні, більшість із них. Одного-двох я, правда, прийняв за голландців, але потім виявилось, що я помилився. Всіх було одинадцять, причому трьох із них привезли як полонених; у них не було ніякої зброї, і мені здалось, що всі вони були зв’язані. Я бачив, як четверо чи п’ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Один із полонених дуже жестикулював і благав про щось. Він, як видно, був у розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, проте поводились стриманіше.

Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж П’ятниця крикнув мені, як умів, англійською мовою:

— О, господарю! Дивись: англійці так само їдять бранців, як і дикі люди.

— Чому ти гадаєш, П’ятнице, що вони їх з’їдять?

— Авжеж з’їдять, — упевнено відповів він.

— Ні, ні! Ти помиляєшся, П’ятнице, — казав я. — Я боюсь, що вони вб’ють їх, але, можеш бути певен, що їх не з’їдять.

Весь цей час я, не знаючи, до чого йдеться, стояв, тремтячи від жаху, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників зняв руку з великим кортиком, як називають його моряки, чи кинджалом, щоб ударити одного з нещасних. Кров захолонула в моїх жилах; я був певен, що бідолашний зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого дикуна, батька П’ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогневої зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрелити. Але незабаром думки мої пішли іншим шляхом.

Познущавшись так над своїми полоненими, матроси порозходились у різні сторони, немов хотіли оглянути місцевість, а ті троє, як я помітив, могли піти куди завгодно. Проте вони сіли під деревом і замислились з виглядом людей, охоплених відчаєм. Це навело мені на думку перші часи мого перебування тут: як несамовито розглядався я навколо, як певен був я своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів; як я тієї ночі не знав нічого про допомогу Провидіння, що бурею та припливом підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене, — так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і як вони насправді вбезпечені в той час, коли вважають себе за пропащих. Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого Творця світу, що не покидає своїх створінь у крайньому лиху; бо, навіть перебуваючи в найгіршому становищі, вони мають за що дякувати йому. Іноді вони стоять ближче до свого визволення, ніж уявляють собі; а то й приходять до свого визволення шляхами, що, як їм здавалось, вели до їх загибелі.

Ці люди під’їхали до берега саме під час припливу, і поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та блукали по острову, щоб роздивитись на місце, куди їх занесло, почався відплив і баркас опинився на мілкому. В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, напились горілки й заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що баркас стоїть на землі, він спробував зіпхнути його у воду, але не зміг. Тоді він почав кликати решту. Всі позбігались і почали допомагати йому, але піскуватий ґрунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їх зусилля були марні. Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, відходячи, крикнув двом, що залишились в баркасі: «Чому б не залишити його, Джек? Його зніме першим же припливом». Це остаточно переконало мене, що то мої земляки. Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своїй фортеці, радіючи, що так добре укріпив її. Я знав, що треба було не менше десяти годин, щоб човен знову опинився у воді, і що до того часу вже смеркне; тоді я зможу непомітно підкрастись до моряків, простежити їх рухи й підслухати їх розмову. Я поволі почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. Моя постать у волохатій куртці з козячих шкур і в такій же самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, мала справді загрозливий вигляд.

Я, як сказано вже, вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпучою, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасипали. Що ж до трьох нещасних полонених, то в їх жахливому становищі їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не більше як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти моряків. Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їх становище. Я зараз же вирядився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П’ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був так само різноманітно озброєний, але все ж не так скидався на привида, як я. Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, раніше ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою:

— Хто ви, сеньйори?

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, вдесятеро більше перелякались, побачивши, що до них підходить така звіроподібна істота, як я був тоді. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони хотіли тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени, — сказав я, — не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівались зустріти його.

— Значить, його нам посилає саме небо, — дуже серйозно відповів мені один із трьох, скидаючи переді мною капелюх.

— Всяка допомога від Бога, сер, — сказав я. — Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.