Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 48)

Нарешті П’ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене знав, якого сорту ліс потрібний для цього. Я не можу сказати, якої породи було дерево, яке ми зрубали: кольором та запахом воно було як фустикове (жовте) дерево або щось середнє між ним та нікарагуанським[52]. П’ятниця настоював, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги, але я сказав, що легше буде видовбати її теслярським інструментом, і коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П’ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було ще кілька тижнів, щоб спустити наш човен на воду, бо ми посували його на дерев’яних котках дюйм по дюйму.

Коли човен був уже на воді, я здивувався, як спритно, незважаючи на розміри судна, П’ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море в такому човні.

— О, так, — відповів П’ятниця, — він пливтиме нам дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П’ятниці — зробити щоглу, парус і якір. Дістати щоглу було легко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П’ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з парусом мені довелось поратись самому. У мене залишились іще старі паруси або, краще сказати, шмаття від них, бо вони лежали марно більше ніж двадцять шість років; я не дуже дбав про їх збереження, бо не думав, що вони можуть коли-небудь придатись, і був певен, що всі вони погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх; це коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного паруса, що зветься в Англії «баранячою лопаткою», та ще маленький парус, так званий «блінд». Такими парусами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав із Берберії, про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та паруси, бо хотів мати все до ладу; приробив ще невеликий трос, а до нього третій, передній парус, що мусив допомагати повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я приробив руль, і це мусило значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним майстром, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого приладу, як руль, і не пожалкував праці, щоб зробити його. Якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, він забрав у мене стільки ж часу, як і будування цілого човна.

Зробивши все це, я почав учити П’ятницю керувати човном, бо хоч гребець з нього був дуже добрий, але на рулі та парусах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую рулем і як надимається парус то з одного, то з другого боку, залежно від зміни напряму. Але він дуже швидко зрозумів усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом. Але в тих широтах рідко буває хмарна погода, а туманів майже зовсім не буває, тому компас для нашої подорожі був тепер зовсім непотрібний. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі керуватись зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати з дому ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував Творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер — тим більше. Мені було дано нові докази того, як дбає про мене Провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а, як і раніше, копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград. Одне слово, я робив усе, що було потрібно.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Витягши його на берег до межі найвищої води, я наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб судно могло плавати в ньому. Коли відплив скінчився, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, і таким чином човен стояв на сухому навіть під час припливу. Від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки почало розгодинюватись, мої думки про подорож вернулись, і я почав готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний і заготував усе, що треба. Тижнів через два я гадав відкрити док і спустити човен на воду. Якось уранці, за своїм звичаєм готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху; яйця та м’ясо однієї такої тварини ми звичайно здобували раз на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не почуваючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перше ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! О, лихо! О, нещастя!

— Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

— Там, коло берега, одна, дві, три... Одна, дві, три піроги! Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх човнів було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

— Ну, що ж із того, П’ятнице? Чого ти перелякався? — сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолашний не тямився з переляку. Він, мабуть, подумав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з’їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що в кожному разі я й сам підпадаю такій же самій небезпеці, як і він, що, коли вони з’їдять його, то з’їдять і мене разом з ним.

— Але, П’ятнице, — сказав я, — ми мусимо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П’ятнице?

— Я стріляти, — відповів він, — але їх багато, дуже багато.

— Дарма! — сказав я. — Одних ми вб’ємо, а решта перелякається пострілів.

Я спитав його, чи буде він боронити мене, як я його, і, головне, чи буде він робити все, що я накажу йому?

— Мій умре, якщо ви накажете, господарю! — відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас його). Потім ми зібрали всю нашу вогневу зброю, впорядкували її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом, у мушкети (їх було чотири) поклав по п’ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П’ятниці дав сокиру. Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і вийшов на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни, Ясно було, що вся ця ватага з’явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом. Я спостеріг, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П’ятниця, а значно ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря спускався густий ліс. Мене розлютувало, що дикуни отаборились так близько від мого житла, хоч, певна річ, головною причиною мого гніву було обурення кривавою справою, для якої вона з’явились на острів. Підійшовши до П’ятниці, я сказав, що вирішив напасти на цих звірів і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи буде він допомагати мені в цьому. Він зовсім отямився вже від переляку, в чому, мабуть, йому допоміг ром, і бадьоро повторив, що помре, якщо я накажу йому.

В стані такого обурення я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П’ятниці я дав один із пістолів за пояс і три рушниці на плечі, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Так озброївшись, ми вийшли з дому. Я взяв невелику пляшку рому, а П’ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборонив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелось зробити величезний круг, щоб обійти бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на постріл.

Дорогою до мене вернулись старі думки, і моя рішучість почала підупадати. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше, з якого права, а тим більше — з якої потреби, — запитував я себе, — збираюсь я заплямувати свої руки кров’ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони переді мною? Їхні варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, якою їх покарав Бог. Але якщо Бог їх покинув, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то він же не вповноважував мене бути їхнім суддею, а тим більше катом. Нарешті, коли він сам схоче, він прилюдною помстою скарає їх за прилюдні злочини. Одне слово, з якого б боку не дивитись, а суд над людожерами — не моє діло. Для П’ятниці ще можна знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплеменцями, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив тільки підійти до дикунів так, щоб побачити їхнє варварське свято, а діяти лише тоді, коли це підкаже Бог, — втрутитись у їхні справи хіба що при якійсь несподіванці.