Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 47)

— Мій бачив шлюпка, як ця, плавала те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку ж саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він додав жваво: «Білі люди не потонули, ми їх врятували», — я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

— Так, — відповів він, — повна шлюпка білих людей.

— Скільки ж їх було?

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

— Де ж вони? Що з ними сталося?

— Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на нову думку: чи не з того корабля, що розбився перед моїм, як я називаю його, островом, були ті сімнадцять чоловік. Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його й пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили їх і не з’їли, він відповів:

— Білі люди стали нам брати, — тобто, скільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки полонених із ворожих племен.

Минув чималий час після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П’ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа.

— О, радість! О, щастя! — вигукнув він. — Он там, дивіться... звідси видно... моя земля, мій народ!

Я помітив, як на його обличчі з’явився вираз незвичайної радості: очі його іскрились, він виявляв дивну жадобу, так, ніби він думками був знову в рідному краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір’ям. Я був певен, що при першій нагоді П’ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов’язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів і буде бенкетувати з ними наді мною так само весело, як вони звичайно бенкетують над взятими в полон ворогами. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте, моя підозра щодня зростала; так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як раніше. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.

Ставлячись до П’ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своєї підозри. Всупереч усім моїм завбаченням, він, нарешті, знову заволодів моїм довір’ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрювати його в обмані.

Одного разу, коли ми з П’ятницею знову злізли на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я покликав його й спитав:

— Ну, П’ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Так, — відповів він, — я був би дуже радий бути серед свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м’ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П’ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться Богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м’яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб’ють тебе?

Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб’ють. Вони любитимуть учитись добра, — вони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати — і додав: — Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.

Тоді я спитав, чи хотів би він вернутись до них. П’ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.

Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, якщо і я поїду з ним.

— Як же я поїду? — спитав я. — Вони ж з’їдять мене!

— Ні, ні, не з’їдять, — промовив він палко, — я зроблю так, не з’їдять, я зроблю так, вони вас дуже любити.

Мій чесний П’ятниця хотів сказати цим, що розкаже своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що за це вони полюблять мене. Після цього він своєю покрученою мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.

З того часу, признаюсь, мені запала у голову думка спробувати переправитись на континент і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П’ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і, думав я, коли мені пощастить приєднатись до них, ми вкупі, бувши на континенті, знайдемо спосіб вирватись звідти швидше, ніж це зробив би я сам на острові, за сорок миль від континенту, не маючи допомоги. Отже, через кілька днів я знову почав з П’ятницею ту ж саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (щоб краще його зберегти, я затопив його), я підвів П’ятницю до берега, показав йому фрегат, і ми сіли в нього.

Виявилось, що П’ятниця чудовий гребець; човен ішов у нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:

— Ну що ж, П’ятнице, поїдемо до твоїх земляків?

Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П’ятниці він здався досить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв під відкритим небом, його пекло сонце й мочили дощі; тому він весь розсохся й прогнив. П’ятниця сказав, що такий човен буде цілком годящий і на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.

Таким чином моє рішення поїхати разом з ним на континент настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен і поїхати ним додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:

— За що ви сердитий на П’ятницю? Що мій зробив?

— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я. — Я зовсім не сердитий.

— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька разів. — А навіщо випроваджувати П’ятницю додому?

— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому, — відказав я.

— Так, хочеться, — відповів він, — але тільки, щоб обидва. П’ятниця не хоче туди, господаря там немає.

Одне слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.

— Ну, я поїду, — сказав я. — Але що я там робитиму? Він жваво обернувся до мене:

— Ви багато робити, добре робити; навчати дикі люди бути добрі, приручені, смирні і говорити їм пізнати Бога, молитись Богові, жити нове життя.

— Ого, мій друже! — зітхнув я на це. — Ти сам не знаєш, що говориш. Я ж сам тільки темна людина.

— Так, так! — скрикнув він. — Мене навчали добра, їх будете навчати.

— Ні, ні, П’ятнице, — сказав я, — їдь без мене, а я залишусь тут і буду жити, як жив сам.

Він знову замішався, потім раптом підбіг до сокири, яку він звичайно носив, схопив її і простяг мені.

— Що мені з нею робити? — спитав я.

— Ви взяти й убити П’ятницю, — відповів він.

— Для чого ж мені тебе вбивати?

— А чому ви женете геть П’ятницю? — відказав він дуже швидко. — Убийте П’ятницю, не женіть його геть.

Він справді був дуже засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, що я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.

Отже, все це остаточно переконало мене, що П’ятниця відданий мені навіки, що єдина причина його бажання вернутись на батьківщину — гаряча любов до своїх одноплеменців і надія, що я навчу їх добра. Але, не бувши надто зарозумілим, я не мав ніякого наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи не поменшало від цього. Моє нетерпіння особливо збільшилось після тієї розмови, з якої я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П’ятницею відповідне товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот — не те що пірог чи човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, зробленої під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.