Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 46)

Я всіма способами намагався пояснити П’ятниці це шахрайство і сказав йому, що запевнення їх дідів, ніби вони ходять на гори говорити «О!» богові Бенамукі і ніби він оповіщає їм там свою волю, — найчистіша брехня, а якщо вони з ким-небудь і розмовляють на горі, то хіба що з злим духом. Тут я докладно розказав про диявола, про його повстання проти Бога, про його ненависть до людей та про її причини. Я розповів, як він удає з себе бога серед народів, не просвічених Словом Божим, і примушує їх поклонятись йому замість Бога. Розповів я, яких хитрощів уживає він, щоб занапастити людський рід, як він потай пролазить у нашу душу, потураючи нашим пристрастям; як він уміє наставляти нам пастки, пристосовуючись до наших нахилів, і таким чином примушує людину спокушати саму себе та з доброї волі йти на загибель.

Я переконався, що дати йому правдиве уявлення про диявола було не так легко, як про існування Бога. Природа допомагала всім моїм аргументам, якими я доводив необхідність існування великої первопричини, існування керівної сили, таємничого Провидіння та справедливість, віддавання почестей тому, хто створив нас, і таке інше. Та це не допомагало створити уявлення про злого духа, про його походження, його природу і, особливо, про його нахил творити зло самому та примушувати нас робити зло. Одного разу бідолашне створіння так збентежило мене своїм цілком природним і невинним запитанням, що я майже не знав, що йому сказати. Перед тим я дуже багато говорив йому про могутність Бога, про його велику огиду до гріха і про те, як він карає вогнем тих, хто чинить беззаконня. Я говорив, що, створивши всіх нас, він може знищити нас і цілий світ за одну мить. Дикун весь час слухав мене дуже серйозно. Після цього я розповів йому, як диявол змагається з Богом в серцях людей і вживає всіх хитрощів та підступів, щоб розладити добрі наміри Провидіння і зруйнувати царство Христа на світі, і таке інше.

— Гаразд, — сказав П’ятниця, — але ви кажете, що Бог дуже сильний та великий; хіба ж він не такий сильний, як диявол?

— Так, так, П’ятнице, — відповів я, — Бог сильніший за диявола, і тому ми благаємо Бога, щоб він повалив його під наші ноги, щоб він дав нам змогу опиратись його спокусам і погасити його вогненні стовпи.

— Але, — сказав він знову, — якщо Бог сильніший, могутніший за диявола, то чому Бог не вб’є його, щоб той не робив більше зла?

Я був дуже вражений цим запитанням, бо, хоч і був тоді вже старою людиною, але богослов з мене був ще молодий, а казуїст досить поганий. Спочатку я не знав, що сказати. Я удав, ніби не розслухав його, і спитав, що він сказав. Та він був надто зацікавлений моєю відповіддю, щоб забути свої запитання, і повторив його достотно тими ж самими словами, що я навів вище. На той час я вже трохи опам’ятався і сказав:

— Наприкінці Бог суворо покарає його; Бог береже його для суду, щоб вкинути потім у бездонну яму, де він перебуватиме у вічному вогні.

Ця відповідь не задовольнила П’ятницю, і він повторив мої слова:

— Береже! Не розумію: чому не вбити диявола тепер, не вбити його давно?

— Ти можеш також запитати мене, — сказав я, — чому Бог не вбиває тебе й мене, коли ми чинимо тут зло та ображаємо його. Нас зберігають для каяття і для того, щоб згодом простити.

Він трохи замислився.

— Гаразд, гаразд, — сказав він надзвичайно палко, — це добре, так, виходить ви, я, диявол і все зле, все зберігається для каяття, і Бог простить усім.

Тут він знову остаточно побив мене, і це показало мені, які прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання Бога та служіння йому і як властиве це нашій природі. Адже ніщо, крім Божественного об’явлення, не може дати нам пізнати Ісуса Христа, посланого ради нашої спокути, посередника Нового заповіту й нашого оборонця коло підніжжя престолу Божого. Я сказав, що ніщо, крім Божественного об’явлення, не може утворити цього в нашій душі; і тому Євангелії Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа, а саме — Слово Боже та Дух Святий, обіцяні як керівники та просвітителі його людності, є конче потрібні навчителі душ людських у спасенному пізнанні Бога, а разом і спосіб урятуватися.

Ухилившись від продовження цієї розмови з моїм слугою, я швидко підвівся, ніби мені треба було вийти. Виславши його з якогось приводу, я почав гаряче просити Бога дати мені спроможність навчити це бідне створіння, з допомогою його Духа, сприйняти серцем світло пізнання Бога в Христі, помиривши його з самим собою. Я просив навчити мене говорити йому про Боже Слово так, щоб переконати його сумління, відкрити його очі і спасти його душу.

Коли він знову прийшов до мене, я почав з ним довгу розмову про спасіння людей визволителем всього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед Богом та про віру в нашого всеблагого Господа Ісуса.

Далі, як вмів, я пояснив йому, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.

Просвічуючи це бідне створіння, я оперував більше щирістю, ніж знанням, і мушу признатись, що, пояснюючи йому основи, навчився й сам багато такого, чого раніше або не знав зовсім, або не обмірковував як слід. Все це, природно, спадало мені на думку, коли я шукав у своїй голові аргументів, потрібних для освічення цього бідного дикуна. Я почав запитувати сам себе частіше, ніж це бувало раніше. Чи був цей нещасний дикун корисним для мене, чи ні, — все-таки я мав підставу бути вдячним небу за те, що він прийшов до мене. Мій сум був тепер легшим для мене; моє житло стало для мене без міри приємнішим; та я думав, що протягом усього приділеного мені самотницького життя я ні разу не підвів голови, щоб подивитись на небо та пошукати там руку, що занесла мене сюди; тепер, під керівництвом Провидіння, я став знаряддям спасіння життя й душі бідного дикуна і дав йому справжнє знання релігії та християнських істин, щоб він міг пізнати Ісуса Христа і здобути вічне життя. Коли я думав про все це, таємна радість обнімала всі куточки моєї душі, і я щиро радів, що мене занесло сюди, хоч раніше часто вважав це найжахливішим з усіх лих, що будь-коли траплялись зі мною.

Весь свій вільний час я присвятив таким розмовам з П’ятницею, і вони зробили три роки нашого спільного життя приємними й цілком щасливими, коли на цьому світі можливе цілковите щастя.

Дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене. Хоч я сподіваюсь — і дякую за це Творцеві — що обидва ми були втішені й поновлені каяттям. Ми могли читати Слово Боже і, слухаючи його, були не далі від Бога, ніж якби ми жили в Англії.

Я завжди намагався, читаючи Святе Письмо, пояснити йому значення прочитаного, і він своїми серйозними запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще вивчити Святе Письмо, ніж вивчив би я, читаючи його на самоті. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самотницького життя, а саме: яке то безкрає й невимовне благодійство, що пізнання Бога та навчання про визволення нас Ісусом Христом викладене в Слові Божому так повно й легко для засвоєння й зрозуміння. Саме вже читання Святого Письма дало мені змогу зрозуміти мій обов’язок, щоб просто перейти до великої справи покутування своїх гріхів; щоб, скориставшись словом Спасителя, перейти до повного перетворення на ділі та до виконання всіх наказів Божих, без жодного людського навчителя або керівника; одного такого наказу досить, щоб просвітити дике створіння та зробити його таким християнином, рівних якому я мало знав у моєму житті.

Щодо дискусій, суперечок, сварок та змагань, що точились у світі навколо релігії, щодо тонкощів її науки, щодо проектів церковного управління, то нам вони були зовсім непотрібні, так само, як, на мою теперішню думку, непотрібні вони були й для решти світу. У нас був надійний провідник до неба, — Слово Боже, і ми мали, дяка Богові, надію, що Дух Божий навчить і напутить нас своїм словом, відкриє нам усю істину і зробить нас обох слухняними й покірними його слову. Я не бачу найменшої користі від найглибшого знання тих пунктів релігійних суперечок, що наробили стільки колотнечі в світі, — якби навіть я й набув цього знання. Але я мушу продовжити розповідну частину моєї повісті і привести всі її частини до ладу.

Коли ми з П’ятницею познайомились ближче, і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому, і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього це справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже захопило його, і зробив йому портупею, подібну до наших англійських портупей для тесаків; але замість тесака я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю зброєю в деяких випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.

Я розповів П’ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу Божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про рештки корабля, на яких я був, і показав місце, де лежали колись ті рештки, тепер уже зниклі. Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались, і яку згодом, як я вже казав, викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер цілком розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів: