Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 34)

З цього спостереження я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу свій човен назад. Та коли я почав думати про здійснення свого плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на безпечнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни: по одному з обох боків острова.

Ви знаєте вже, що в мене на острові були дві, так би мовити, плантації. Одна — моя маленька фортеця, чи намет під скелею, обнесена огорожею, з печерою позад неї, яку я на той час поширив, зробивши в ній кілька відділів чи льохів, що сполучались між собою. Один із них, найсухіший і найпросторіший, мав вихідні двері за моєю огорожею чи фортецею, тобто за тим місцем, де моя стіна прилягала до скелі. В ньому було повно величезних глиняних горщиків, про які я вже згадував, і там же стояло чотирнадцять чи п’ятнадцять глибоких кошиків на п’ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий припас, головним чином зерно, — почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо моєї огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих паль чи кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

Близько від моєї садиби, але трохи далі в глиб острова, тяглись дві дільниці моїх ланів, які я старанно обробляв і з яких щороку збирав гарні врожаї рису та ячменю. А коли б мені треба було збільшити засів, я міг би прилучити до них ще ґрунтів, бо землі в мене було більше, ніж треба.

Крім того, у мене була ще одна садиба, де я теж мав тепер пристойну плантацію. Я мав там маленьку бесідку, як я її звав, і держав її в порядку. Завжди доглядав я живопліт, що оточував її, і раз у раз підтримував його на певній височині. Драбина завжди стояла всередині. Я доглядав дерев, що були спочатку не вищі за живопліт, а тепер розрослись і стали міцні та високі. Я завжди підрізував їх, а вони розкидали гілля й давали приємний холодок. Всередині огорожі стояв намет із паруса, так міцно укріплений на набитих для цього кілках, що його ніколи не доводилось лагодити або підновляти. В наметі я зробив собі диван чи софу із шкур убитих мною тварин та з інших м’яких матеріалів, а поверх поклав ковдру з наших корабельних запасів, урятованих мною, та велику шинель, щоб укриватись. Тут, коли мені випадало відлучатись від головного житла, я почував себе, як на дачі.

Поряд були загони для моєї худоби, тобто для кіз, і я доклав багато праці, щоб обгородити цю ділянку. Я дуже дбав, щоб огорожа була завжди ціла і щоб кози не могли поламати її. Я ніколи не кидав думати про неї, аж доки, працюючи без краю, не позабив зсередини живоплоту стільки тонких кілків і так близько один від одного, що він став більш подібним до частоколу, ніж до живоплоту. Між цими кілками ледве можна було просунути руку. Пізніше, коли всі кілки, після дощової пори, поприймались і розрослись, моя огорожа стала міцною стіною, навіть міцнішою за всяку іншу.

Це свідчило, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що мені треба зробити що-небудь для збільшення своїх вигод. Я розумів, що, розвівши ручних тварин, я завжди матиму напохваті живий запас м’яса, молока та масла на весь час свого життя тут, хоч би й на сорок років. А мати в своєму розпорядженні кіз я міг, тільки доглядаючи свої загони так, щоб завжди бути певним, що кози в гурті. Система ця була така вірна, що коли кілки почали рости, я мусив повисмикувати деякі з них, бо понастромляв їх надто густо.

Тут же ріс і мій виноград; його я витрачав головним чином на заготівлю зимових запасів родзинок, зберігаючи їх як найкращі і найприємніші ласощі з усього мого харчу. I дійсно, то була не тільки приємна, а й цілюща, корисна для здоров’я їжа, — надзвичайно поживна й ситна.

Ця дача була на півдорозі між головним моїм житлом і тим місцем, де я покинув човен; тому я ночував тут, коли йшов до човна або назад.

Я часто відвідував свій човен і вживав усіх заходів, щоб тримати його в порядку. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані подорожі і віддалявся від берега не більше як на два польоти каменя — так лякали мене течія, вітер та інші пригоди. Але тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Одного разу опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я був надзвичайно здивований, побачивши відбиток босої людської ноги, дуже ясно відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привида. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись — чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток ноги. Я ясно відрізняв п’яту, пальці, підошву — кожну її частину. Як він потрапив сюди — я не знав і не міг уявити собі. Дуже збентежений безладними думками, як розгублена, несамовита людина, пішов я додому, до своєї фортеці, не чуючи, як то кажуть, землі під собою. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моєму уявленні всі речі, які міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

Прийшовши до своєї фортеці (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати — чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи проліз у дірку, яку звав дверима; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним жахом, як я в своєму захистку.

Цю ніч я зовсім не спав. Чим далі був я від причини мого страху, тим більше я боявся. Це ніби суперечило природі речей, а особливо — звичайній поведінці всіх наляканих тварин, але я був так збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене.

Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід; і розум приєднувався до такого припущення, бо, справді, хто ж інший в образі людському міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Чий ще міг бути цей слід? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, чудно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому місці, де не було ніякого приводу для цього і де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші тварини — дикуни з континенту напроти. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або противний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишатись тут вони хотіли не більше, ніж я — бачити їх.

Поки ці думки снувались у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони догадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка, що вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони напевне прийдуть знову, тільки в більшій кількості, і з’їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знайдуть мої загони, знищать усе моє зерно, заберуть усі мої отари ручних кіз, і тоді я помру з голоду.

Так страх прогнав усю мою надію на Бога; вся моя колишня віра в нього, що ґрунтувалась на таких чудесних проявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене, був не в силі зберегти своєю владою запаси, заготовлені для мене його щедрістю. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені використати врожай; я вирішив мати надалі зерна на два-три роки вперед, щоб не загинути від безхліб’я.

Яка чудна іграшка в руках Провидіння — життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються таємні пружини, що керують нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона, здавалось, вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на те, що я називаю мовчазним життям, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо — я, кажу, мусив тремтіти від думки, що можу побачити людину, і був готовий упасти на землю з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.