Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 33)

Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і сердитий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його — не відповідало моїм планам. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдужче поскакав від мене. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже спритні тварини, і коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.

Поки що я його випустив, бо не знав на той час нічого кращого. Після цього я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв’язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.

Я довгий час не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, бо це був єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб. Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Щоб запобігти цьому, у мене був єдиний спосіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.

Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.

Хто розуміється в таких загонах, той подумає, що я виявив небагато вигадливості, вибравши для свого загону розлогий, рівний луг чи то савану (як звуть такі луги в наших західних колоніях). У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з мене, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість була не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не те що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я не зміркував, що держати кіз у такій великій, хоч і добре обгородженій загороді — однаково, що й пустити їх пастись на всьому острові: вони росли б так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.

Це спало мені на думку, коли я поставив, пам’ятаю, вже ярдів з п’ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити лише ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перший час я обмежився цим, бо на такій площі могла пастись уся моя отара, а якби вона розплодилась, я б завжди міг збільшити відповідну ділянку.

Це було обачне вирішення, і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив’язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й порозв’язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи жменьку зерна.

Це цілком відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було вже штук дванадцять кіз разом з козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, крім тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п’ять загонів, де влаштував по маленькій бесідці, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх; усі ці загони сполучались один з одним ворітьми.

Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду не доїв я корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир — і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів. Як милосердно може Творець наш поводитися з своїми створіннями, навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркіші пригоди й давати нам привід вихваляти його і за льох та в’язницю! Який рясний стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!

Найпохмуріша людина посміхнулася б, якби побачила мене з моєю сім’єю за обіднім столом. Тут, по-перше, був я, його величність король і повелитель усього острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто з них не заявляв свого незадоволення. Коли б ви тільки бачили, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лише Попці було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди направо від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, бо це було ознакою особливої ласки до них.

Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекла в ліс і здичавіла. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в намет, витягали провізію і дали мені спокій лише після того, як я вистрелив у них із рушниці й убив кількох. Так жив я в цьому товаристві в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Мені хотілось покористуватись своїм човном, але дуже не хотілось важити ще раз життям; і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись на обриси берегів та довідатись, куди прямує морська течія. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркширу. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

У мене була величезна безформна шапка з козячого хутра, з хвостом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір; бо в тих краях немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.

На мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін із козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати, — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського покрою, — розуміється, як і решта мого вбрання.

На мені був широкий пояс із висушеної козячої шкури, стягнений двома пришитими до нього ремінцями, замість пряжки. З обох боків до нього були прироблені дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. На мені був ще й другий не такий широкий ремінь, зав’язаний так само, як і пояс, але через плече; на його кінцях під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній із них я носив порох, а в другій — дріб. На спині я носив кошик, на плечі рушницю, а над головою держав величезний хутряний зонтик, що після рушниці був, мабуть, найпотрібнішою частиною мого приладдя. Щодо кольору мого обличчя, то я менше походив на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев’ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Салеху у турків. Маври, між іншим, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж таки такі довгі і незвичайні, що вони в Англії могли б лякати людей.

Згадую про це мимохідь: мало, дуже мало хто на острові міг любуватись моїм обличчям та постаттю, — і мені було байдуже, як вони виглядають. Отже, про це я не буду більше розводитись. У такому вигляді я рушив у нову подорож, що тривала днів п’ять-шість. Спочатку я пішов вдовж берега, прямо до того місця, де я спочатку пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменистий кряж, який мені довелось об’їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижі, ні руху, ні течії — ні там, ні в інших місцях. Я не міг зрозуміти цього і вирішив витратити деякий час на спостереження, щоб знайти причину. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов із заходу і з’єднувався з потоком води з якоїсь великої ріки, що вливалась десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — із заходу чи з півночі — ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. I справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її стрижень і його занесло в море. Виходить, така небезпека загрожувала йому не завжди.