Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 35)

Таке вже нестале людське життя; і згодом, коли я трохи очуняв від свого першого здивовання, це звело мені на думку силу цікавих міркувань. Я гадав, що це становище було призначено мені премудрим і всеблагим провидінням Божим. Дізнатись наперед про мету Божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створіння, і він мав безперечне право Творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще, бо я був створіння, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього. І тоді я зміркував, що коли Бог не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засмутити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає це недостатнім, то мій безперечний обов’язок — скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, мій обов’язок був також покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його Провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Не можу не згадати такого прояву своїх міркувань з цього приводу; якось уранці я дуже збентежений лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку від дикунів, і мені спали на думку слова з Святого Письма: «Поклич Мене в день суму, і Я визволю тебе, і ти прославиш Мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись Богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і коли розгорнув її, перші слова, що я натрапив, були: «Покладайся на Бога, будь веселіший, і Він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на Бога»[44]. Не можна сказати, як це мене заспокоїло. У відповідь, я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні, з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня спало в голову, що все це, мабуть, моя фантазія: слід могла залишити моя власна нога, коли я ступив із човна на берег. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що це була помилка, що це мій власний слід. І чому я не міг би ступити там, чи то сідаючи в човен, чи то висідаючи з нього? Я розмірковував також, що тепер я не можу напевне сказати, де я ступав і де не ступав. А якщо це тільки відбиток моєї власної ноги, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Тепер я підбадьорився і знову почав виходити з дому. Три дні й три ночі я не висувався з своєї фортеці і почав уже голодувати через брак провізії, бо в мене в садибі не було майже нічого, крім кількох ячних коржів та води. Я знав також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні, і що сердечні тварини дуже терплять від цього. Дійсно, деякі з них захворіли і майже втратили молоко. Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власною тінню, я знову почав ходити на дачу доїти отару. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, щохвилинки бувши ладен кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, що мене переслідують муки совісті і що я пережив тільки що жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні і нічого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це справді були мої вигадки. А щоб остаточно переконати себе в цьому, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до своєї ноги і подивитись, чи є схожість і чи це дійсно мій слід. Проте, коли я прийшов туди, то, по-перше, для мене стало очевидним, що, висівши тоді з свого човна, я не міг опинитись на березі де-небудь поблизу того місця, а по-друге, коли я приміряв свою ногу до сліду, то виявилось, що моя нога значно менша. Ці обставини сповнили мою голову новими фантазіями і знову вкрай засмутили мене. Я дрижав, немов у пропасниці, і знову пішов додому, переконаний, що якась людина або люди були тут на березі, що острів був заселений і що на мене можуть напасти раніше, ніж я про це дізнаюсь. А як захистити себе — я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Він відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, які розум радить їй на допомогу. Перше, про що я подумав, — це поламати всі загороди, а всю худобу зробити знову дикою, пустити її в ліс, щоб ворог не міг її знайти і відвідувати потім острів, сподіваючись ще й цієї добичі. Я хотів перекопати обидві свої ниви, щоб він не міг знайти там ні зернятка і щоб для нього не було на острові такої принади; потім зруйнувати свою бесідку й намет, щоб ворог не міг побачити ніяких ознак житла і щоб це не заохотило його шукати мешканців на острові.

Так думав я першої ночі після повороту додому, під впливом свіжого страху, що опанував тоді мене і запаморочив мені голову. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас багато важчий, ніж зло, якого ми боїмось. Та найгірше було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Мабуть, у мене був вигляд Саула, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що Бог покинув його[45]. Я не робив нічого, щоб заспокоїти свій розум, не волав до Бога в своєму нещасті і не підкорився його Провидінню, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене. А втім, тоді я легше зніс би цю несподіванку і, мабуть, поводився б з більшою рішучістю.

Стривожені думки не давали мені спати всю ніч, і заснув я тільки вранці. Міркування стомило мене, мої сили підупали, і я спав дуже міцним сном. А прокинувся я таким спокійним, як ніколи. Тепер я почав мислити послідовніше і, обміркувавши всі можливості, дійшов висновку, що цей острів, такий приємний, родючий і близький до континенту, не був цілком відлюдним, як я собі уявляв раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки сюди могли припливти з континенту човни, або навмисне, або ж пригнані до цього місця течією чи противним вітром. А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів ні тіні живих людей, пояснюється, звичайно, тим, що, приїздивши сюди, мабуть, мимо своєї волі, вони відразу якомога швидше вертались назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут. Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А якщо вони приїздили сюди проти своєї волі (їх приганяв вітер та течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе належним притулком на випадок їх висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив свою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збудувати ще одну огорожу, теж півколом, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як згадував вище, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька паль, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було недовго. Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я вщільнив кусками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів — невеликих, але таких завширшки, що я міг просунути в них свою зброю. Зсередини я укріпив стіну насипом до десяти футів завтовшки, із землі, яку я весь час виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В сім отворів я задумав помістити сім мушкетів, — тих, що взяв з корабля. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати, і за якихось дві хвилини я міг вистрелити з усіх семи. Багато місяців важкої праці витратив я на те, щоб закінчити свою фортецю, бо не вважав себе в безпеці, доки не закінчив її.

Зробивши це, всю площу поза стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались.

Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високій ліс, майже непрохідний, — так густо насаджені були дерева і так широко вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну з них я приставляв до невисокого виступу скелі, а на нього ставив другу. Коли забрати обидві драбини, ніяка жива душа не змогла б удертись до мене, не зламавши собі шиї. А якби хто й спустився за стіну, то й тоді він був би лише за моєю зовнішньою стіною.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав й інших своїх справ. Як і раніше, я ретельно доглядав свою маленьку отару. Кози не тільки постачали мені все потрібне і тим звільняли від потреби витрачати порох та дріб, а й зберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Користь від них була велика, і мені не хотілось утрачати її, щоб тоді починати все знову.