Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 3)
Проте ця історія була значно змінена і переосмислена. Дефо переніс місце дії до Антлантичного океану, тому тепер два острови сперечаються за право називатися «справжнім» притулком Робінзона (за наведеними в романі координатами знаходиться Тобаго), й відсунув ії на п’ятдесят років назад, надав своєму героєві більш респектабельної професії негоціанта і значно збільшив термін його перебування у самотності. Але існує й принциповіша відмінність між історіями реального і літературного Робінзонів. Коли Роджерс вперше побачив Селкірка, одягнутого в козлячі шкури, той, за його словами, «виглядав ще дикішим, ніж рогаті першовласники цього хутра», до того ж він майже забув мову. А герой Дефо, що провів на острові 28 років, не тільки не здичавів, він навіть удосконалився.
Не важко помітити, що Дефо постійно тренував у своєму герої навички цивілізованої людини: змушував приймати їжу за столом і навіть у «товаристві» — дарма, що воно складалося лише з його домашніх улюбленців, слідкувати за своїм туалетом, хоч його наряд і був пошитий з ним самим вичинених козячих шкур, чітко артикулювати слова, задля чого вигадав папугу, надав він йому можливість читати й писати, і мірою своїх можливостей, Робінзон залишався англійським джентльменом навіть за тисячі миль від батьківщини. Та найважливішу роль у тому, що Робінзон не деградував, зіграла праця. День за днем, рік за роком проходить перед читачем життя героя на безлюдному острові, сповнене господарськими клопотами й повсякденними справами.
З неослабною увагою ми слідкуємо за всіма виробничими процесами, разом з героєм впадаємо у відчай через невдачі його господарських починань і радіємо успіхам. І ні на хвилину не забуваємо, що тільки так — будуючи житло, доглядаючи кіз, збираючи плоди, розчищаючи землю під посіви, зводячи огорожі і т. д., він може вижити. Праця — необхідна умова його існування на острові. Вона дає йому «хліб насущний», тренує його розум і стає передумовою пробудження морального почуття. Недарма наприкінці першої книги Дефо перетворює острів на своєрідну виправну колонію для піратів, і, як ми бачимо у другій книзі, навіть найгірші (Віль Аткінс) змінюються у кращий бік. В романі є епізод: Робінзон знайшов зелену долину, прекрасну і родючу. Життя у цій долині — ідилія, настільки природа про все подбала сама. У Робінзона з’являється спокуса перенести свою резиденцію у цей райський куточок, але він долає її, бо розум підказує: він може пропустити корабель, який всі двадцять вісім років не втрачає надії побачити. І дійсно, ідилія виявилася оманою, бо неподалік від прекрасної долини часто висаджувалися тубільці-людожери, про існування яких він не підозрював. У критичній літературі цей епізод отримує цікаве потрактування: долина — це спокуса лінощами, бажанням легкого життя; Робінзон виживає тому, що долає її.
Робінзон витрачає багато часу і сил на те, щоб зробити будь-яку річ. І все ж робота в романі аж ніяк не справляє гнітючого враження, хоч ніколи й не зображається в ідилічних тонах. Схоже, що Робінзон не пробайдикував і хвилини протягом десятиліть, проведених на острові, та водночас ми усвідомлюємо, що працює він без внутрішньої напруги, що йому ніколи не доводиться себе силувати, долати нехіть. Можна сказати, що у романі Дефо більше поезії праці, ніж у Гесіода та Вергілія, творців дидактичних поем, тема яких — робота, і, звичайно, значно більше драматизму та інтриги при її зображенні. Початкові й заключні розділи першої книги сповнені пригод, що, як у калейдоскопі, змінюють одна одну: аварія корабля, зустрічі з піратами, з дикими звірами тощо, їх зовнішній динамізм контрастує із видимою статичністю розділів, що складають власне «робінзонаду». Проте ця статичність лише підкреслює внутрішню напругу, що ховається під поверхнею повільного і врівноваженого життя Робінзона на острові.
«Робінзон Крузо» — це і роман подорожей та пригод, і роман виховання, і роман-алегорія, а до того ще белетризований виклад соціофілософських ідей та проблем, які хвилювали епоху. Так, у ньому знайшло наочно-чітке вираження поширене у XVIII ст. уявлення, за яким виробництво має індивідуальний характер та засновується на простих та природних зв’язках з речами. Робінзон на своєму острові проходить етапи суспільно-історичного розвитку людства. Від збирання плодів, мисливства і рибальства він переходить на вищий щабель суспільно-економічного розвитку — до скотарства, він опановує ремесла і піднімається ще вище — до землеробства. З появою П’ятниці на Робінзоновому острові починається епоха рабовласництва, нарешті — колоніалізації. Проте Робінзон не дикун, що простує з темних глибин неуцтва до цивілізації, він — цивілізована людина, вимушена пристосовуватись до дикунських умов існування, силоміць вилучена із суспільства.
Для доби Просвітництва хвилюючими були проблеми індивідуума й суспільства, природного стану й цивілізації, поставлені й вирішені Дефо в такій же простій формі. На відміну від романтиків, які вслід за Ж.-Ж. Руссо ставили природний стан вище за цивілізований, Дефо не схильний ідеалізувати його. Це засвідчує щирий страх Робінзона перед здичавінням. Якби він не врятував стільки речей з корабля, — думає він, — тоді б він загинув — чи жив би як дикун, що, з його точки зору, не набагато краще. І все ж саме на своєму острові, відірваний від суспільства, він часом зазнає справжньої душевної гармонії. «Я жив тихо і самотньо, — пише Робінзон, — як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі Провидіння, і ні в чому не знав нестачі. Мені бракувало тільки людського товариства». Своє господарство він веде, виходячи з природних потреб: «Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелось би викинути, — міркує він. — Дерева, що я зрубав, лежали б на землі і гнили... Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольнити наші потреби». «Все природне розумне, все розумне природне», — стверджували просвітники. Життя Робінзона на острові якнайкраще цей постулат ілюструє.
Не забуває Дефо і про релігійно-моральні проблеми, постійно наголошує набожність героя, хоча досить часто вона заходить у протиріччя з його тверезим практицизмом.
Події у книзі віднесені до другої половини XVII ст. Для Англії, де суспільна свідомість змінювалася досить швидко, півстоліття не така вже дрібниця. Але, створюючи Робінзона, Дефо виходив з притаманної літераторам свого часу впевненості, що людина не залежить від часу. Робінзон виявився скоріше сучасником свого автора, людиною часів бурхливого розвитку комерції, згадуваного «авантурного» періоду в житті англійської буржуазії, що настав після «Славної революції» 1789 р. Жага подорожей і пригод, яку Робінзон розглядає то як свій «першородний гріх», то як хронічну хворобу, є свідченням часу. Нинішньому читачеві, який пройшов школу романтизму з його безкорисливою насолодою красою природи, підкресленим абстрагуванням від матеріального, зневагою до грошей, багато вчинків і думок Робінзона можуть не сподобатись. Насолоджуючись природою острова, він не забуває нагадати, що він його власність, зазначаючи відданість і кмітливість Ксурі, продає його в рабство. «Я надавав цінності лише тому, чим міг скористатися», — декларує Робінзон і відповідно чинить. Та водночас він безмежно привабливий у своїй щирості й безпосередності.
Подієвий і описовий план роману постійно перемежається з роздумами Робінзона, що надають всьому, що з ним відбувається і що він спостерігає у довколишньому світі, певного висвітлення і тлумачення. Ці відступи часто сповнені відвертого моралізаторства, яке засвідчує зв’язок роману з пуританською культурою й літературою. У середовищі, яке зростило Дефо, основним читанням була Біблія та книга Д. Беньяна «Шляхом пілігрима» (1678— 1684). Це алегоричного змісту твір, герой якого Християн тікає з міста Руйнування і виходить на шлях до праведного життя. На цьому шляху він зустрічається зі спокусами, моральними і фізичними випробуваннями, та врешті досягає землі обітованої. Цілком у дусі Беньяна Робінзон називає свій острів «Островом відчаю», та й з самим Християном, як показали дослідники, у Робінзона багато спільного: обидва вони пілігрими, обидва водночас грішники й обранці Божі — недарма Робінзон єдиний врятувався під час аварії корабля. На спорідненість свого роману, який він називає притчею за аналогією з книгою Беньяна, вказував і сам Дефо. Та на відміну від Християна, Робінзон — образ живої людини, і не може бути зведеним до будь-якої алегорії.
Містить роман і прозорі біблійні алюзії, зокрема до притчі про блудного сина. Лиха, що випали на його долю, Робінзон схильний пояснювати непослухом батькові, «гріхом».
Можна помітити, що у першій книзі Дефо частіше згадує тексти Святого Письма, в яких йдеться про тих, хто розгнівив Бога, або на кого Бог наслав випробування, чи кому допоміг у важку хвилину, довівши свою могутність; цитує він також Псалми, покликані ствердити у вірі. Ці тексти відповідають морально-психологічному стану Робінзона у першій книзі. У другій книзі цитується переважно Книга притч біблійного мудреця Соломона, що більше відповідає образу героя у другій книзі, підкреслює його життєвий досвід. Загалом Книга Соломонових притч грає значну роль у задумі роману. Алюзії з неї з’являються на самому його початку у повчаннях Робінзонового батька. Розглядаючи роман у цьому ракурсі, можна сказати, що вся перша книга є реалізацією Соломонових настанов, «щоб пізнати премудрість і карність, ...щоб прийняти напоумлення мудрости, праведности й простоти, щоб мудрости дати простодушним, юнакові — пізнання й розважність» (1:2—4). «...Карання Господнього не відкидай, і карання його не вважай тягарем, — бо кого Господь любить, картає того і кохає, немов батько сина!» (3:11—12). Біблійним притчам і висловлюванням в романі здебільшого повертається їхній буквальний сенс. Робінзон наділений конкретністю і предметністю мислення, абстракції як такі йому чужі. Це засвідчує і своєрідна дедуктивна манера оповіді: окремі деталі складаються у сцену чи ситуацію, з якої Робінзон робить висновки, як правило, етичного характеру. Ця манера значно більшою мірою характерна для першої книги, ніж другої, в якій Дефо тяжіє до описовості.