Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 4)

Від усіх наступних романів Дефо «Робінзон Крузо» відрізняється тим, що в ньому немає прямої відповідності між фабулою твору й життєвим досвідом автора. Однак це не означає, що виростав він із фантастики, поза тогочасним реальним життям і досвідом. Відмінність між цим і наступними романами у тому, що в «Робінзоні» життєвий досвід не відбивається прямо, а переломлюється опосередковано в «незвичайних подорожах і пригодах» героя. Досить несподівано в третій частині твору Дефо заявив, що пригоди Робінзона — це алегоричне відображення його власного життя, «протягом двадцяти восьми років, що пройшло в поневіряннях, самотності й розчаруваннях, які навряд чи випадали на долю смертного; упродовж цих років я перебував у світі чудес, у безкінечних бурях, боровся з найжахливішими дикунами і людожерами і пережив найрізноманітніші дивовижні пригоди — зіштовхувався з чудесами більшими, ніж історії з воронами; зазнав усіх виявів жорстокості й тиранії, відчував несправедливість докорів і презирства людей, атаки дияволів, небесні кари і земні гоніння; пережив численні перипетії фортуни, був у полоні, гірше турецького, і позбувся його таким же хитрим способом, як в історії з Ксурі і салеським баркасом; потрапляв у море бід, — і знову випливав на поверхню і знову гинув, — і таких злетів і падінь було у мене упродовж одного життя більше, ніж у когось іншого; часто зазнавав катастроф і частіше на суші, ніж на морі, тобто немає жодної обставини в уявній історії, яка не служила б натяком на реальні події і яка б не відгукнулася крок за кроком у неперевершеному «Робінзоні Крузо». Звичайно, тут не обійшлося без перебільшень і містифікації, які полюбляв автор «Робінзона», але є в цьому і певна правда.

Але з часом цей, сказати б, ідеологічний зміст роману втрачав актуальність і відходив у тінь, натомість усе рельєфніше виступав зміст позачасовий, загальнолюдський, виражений у формі, цілком сприйнятній для юного читача. У романі Дефо в незвичайному ракурсі й колізії постають людина й природа. Один на безлюдному острові, Робінзон бореться за виживання, і в той же час він з нею органічно пов’язаний, його зв’язки з природою елементарні й по-своєму гармонійні.

Окремо слід сказати про образ Робінзона у першій книзі, що не є таким простим, яким здається. Цей образ не сходить до втілення стійкості і витривалості людини в екстремальних умовах, в ньому закладений також високий духовно-моральний зміст. Історія Робінзона невірогідна — за двадцять вісім років на безлюдному острові людина або здичавіє, або збожеволіє. Робінзон не тільки витримує це незвичайне навантаження, залишається повноцінною особистістю, а й часом почуває себе щасливим. Образ виходить за межі реалістичної життєподібності, в ньому втілена й вища правда про людину, її духовно-моральні сили й можливості, що було символом віри доби Просвітництва.

Йдеться в романі про незвичайні речі, але ми повністю віримо авторові й сприймаємо його розповідь за чисту правду. Не останню роль в цьому відіграє оповідна манера Дефо — неспішна, докладна, детальна. Згадаймо, як перераховує Робінзон речі, що їх забирає з напівзатонулого корабля, і сам процес перевезення від побудови плоту до його розвантаження. Він не тільки називає предмети, а зазначає їхню кількість та якість, вагу кожного і навіть можливість застосування. Найцікавіше, що це не виглядає нудним. Ефект вірогідності підсилює і своєрідна «документальність» оповіді: вживання термінів, пов’язаних з корабельною справою чи певним виробничим процесом, згадування реальних географічних назв і наведення точних якісних і кількісних характеристик усього, про що йдеться. Не останню роль відіграє і мова: оповідач послуговується лексикою та зворотами, зрозумілими й звичними кожному. І не те щоб Дефо був зовсім чужий патетиці й риториці, що засвідчує, скажімо, промова старого князя у другій книзі, але передусім він демонструє, наскільки переконливішою і виразнішою може бути проста констатація фактів. Як зауважила видатна англійська письменниця В. Вулф, своєю геніальною чутливістю до фактів Дефо досягає не менших висот, ніж найбільші творці описової прози. Йому достатньо сказати два слова про «сіренький ранок», щоб створити відчутну на дотик картину зимового світанку. Відчуття самотності й жаху загибелі людей передається одним прозаїчним реченням: «Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо крім мене не врятувався жоден; принаймні, я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків, що не могли замінити мені моїх товаришів».

При всій емоційній сухості й раціональній упорядкованості оповіді, вона встановлює емоційний контакт з читачем. Із самого початку автор, звертаючись до нас устами «бідного нещасного Робінзона», змушує нас співчувати йому і перейматися його лихом. Такі звернення досить часто повторюються і не дають ослабнути цьому зв’язку, викликаючи водночас довіру до оповідача.

Друга частина роману з’явилася разом з четвертим виданням першої частини і розділила її успіх. Готуючи це видання, Дефо переписує останні сторінки першої книги і завершує своєрідним анонсом її продовження. Вона відкривається англійською приказкою: «Що увійшло в кістку, з тіла не вийде», аналогом нашої«Горбатого могила виправить», і зразу вимальовується знайома постать вічного блукальця Робінзона. Теоретично він засвоїв мудрість середнього класу, за якою нерозумно шукати пригод собі на голову, але нічого не може вдіяти зі своєю неспокійною вдачею. Та як би він не скаржився на неї, ми знаємо, що робить він це скоріше за звичкою, що в пригодах і авантюрах — його щастя, що помірковане життя заможного буржуа, яке так вихваляв йому батько, для нього в’язниця, що він не в змозі жити без свіжого вітру морських просторів, безмежжя незнаних земель.

В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він завжди і в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, це одна зі складових образу, через яку реалізується його соціально-історичний зміст. Герой постійно заклопотаний переліком ним куплених і проданих товарів, підрахунком баришів тощо. Кому, як не купцеві, спало б на думку виводити дебет-кредит позитивних і негативних сторін свого становища на безлюдному острові, укладати угоду з Богом тощо. Проте, на відміну від Дефо — поета від комерції, який волів вести свої справи, не виходячи з кабінету, і якого скоріше жахали, ніж вабили перспективи далеких подорожей, Робінзон найвище поціновує у купецькій справі можливість побачити світ, що переважає зацікавленість у практичних результатах його починань. У ділові поїздки він вирушає насамперед «з невпинної потреби побачити світ». Відчутна й у першій книзі, ця грань образу Робінзона перетворюється на домінуючу у другій. Робінзон демонструє байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї цікавлять не його самого, а компаньйона, який — справжній купець — «ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою», якби тільки, як він казав, ноги його годували. «А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити двічі те саме». З психологічною достовірністю Дефо враховує не тільки вдачу, яка не змінилася, а й вік свого героя, який вносить певні корективи в його світосприйняття. З літами він мав стати мудріший і терпиміший.

Отже, перед нами шістдесятилітній Робінзон, він має родину і солідний капітал, і мав би бути щасливим, але «щоночі я бачив мій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього», — зізнається він читачам. І Дефо споряджає його знову в дорогу.

Окресливши на початку книги образ літнього Робінзона, Дефо залишить його незмінним. На відміну від першої книги, де герой еволюціонує, у другій книзі він статичний, він втрачає роль ідейно-композиційного центру твору, усувається на периферію читацької уваги й перетворюється на спостерігача і коментатора ним баченого. Натомість виразніше промальовуються постаті другорядних персонажів, насамперед епізодичних, як, скажімо, тобольського дворянина, і основними стають подієвий та описовий плани роману, які швидко рухаються.

З композиційної точки зору друга частина аморфніша за першу. Дефо вдало маскує «стики» різнорідного матеріалу, з якого вона складається, проте уважний читач відчуває, що епізоди врешті-решт складаються у два оповідні цикли, механічно пов’язані між собою переміщенням героя до нового місця дії. Перший — повернення Робінзона на острів з розповідями про морську мандрівку. Певною мірою ця частина дублює першу книгу, зокрема її композицію, що нагадує триптих, у якому острівна епопея — центральна картина, а морські пригоди й перехід зимових Піренеїв — її обрамлення. Та наскільки блякло виглядає острів Робінзона у другій частині, куди поділася, говорячи словами Г. Мопассана, «ясна і гаряча країна», така дика й така затишна, така віддалена і така знайома. Якщо де й з’являється фальшива нотка у романі, так це тут, особливо в історії грішника, що розкаявся, — Віля Аткінса. Певною мірою вона є переспівом, але спрощеним і непереконливим, історії духовного і морального зміцніння самого Робінзона у несприятливих життєвих обставинах, під облагороджуючим впливом праці. Саме в цьому, а не в неточностях фактичного характеру — таких як, наприклад, соболі у пустелі чи ведмеді на островах Карибського моря, які полюбляють фіксувати дослідники роману, полягає відхилення від правди. Втім, сентиментальному англійцеві XVIII ст. ці сторінки могли і подобатися, інакше навряд чи такий чутливий до найменшої фальші Дефо увів би їх до свого твору.