Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 2)

У біографії Дефо слід виділити три періоди за переважаючим родом занять: до сорока років він був комерсантом, після сорока — журналістом і приблизно з шістдесяти років — письменником.

Очевидно, було б справедливо зачинателем журналістики вважати не Адісона та Стила, як це прийнято, а Дефо, який почав видавати газету «Огляд подій у Франції та всій Європі» у 1704 році, за п’ять років до «Балакуна» названих видавців. Ця газета заповнювалася самим Дефо, в ній вміщувалися різнорідні матеріали, але перевага віддавалася оглядам політичного життя в Англії та Європі, значна увага приділялася економічним проблемам. Дефо був талановитим, хоча й дещо «бульварним» журналістом: він мав чуття на запити й зацікавлення читачів, умів ефектно подати матеріал, знав ціну сенсації й заманливому заголовку, одним словом, володів багатьма секретами й прийомами вільної журналістики. Він першим впровадив передовиці, практику «запитання — відповіді», й багато іншого, що має використання й досі. З журналістикою пов’язані численні публіцистичні твори Дефо на найрізноманітніші теми — від «Захисту друку» й «Загальної історії торгівлі» до «Звіту про життя шістьох відомих вуличних грабіжників» і «Політичної історії диявола».

В одній з бібліографій Дефо нараховується понад півтисячі позицій («Робінзон Крузо» значиться в ній під номером 412). Це статті, памфлети, сатири, діалоги, подорожні нотатки тощо; більшість з них була пов’язана з його журналістською діяльністю. Вони користувалися популярністю у сучасників, але всесвітньо відомим його зробили кілька романів, написаних наприкінці життєвого шляху.

Дефо-романіст представляв нові тенденції, що стихійно виникли в англійській літературі, він тяжів до відображення дійсності в її безпосередності й «достовірності» і тим самим виступав зачинателем нового типу й напряму творчості, що означається багатьма вченими як просвітницький реалізм.

Він являв собою новий тип письменника, породженого добою бурхливого становлення буржуазного суспільства в Англії. Як сказано, він був людиною, з головою зануреною у життєву практику, і з неї виростали його романи. В них він надихався не абстрактними ідеями, а практичними, житейськими інтересами і проблемами. Ці романи не належали до усталених форм художньої творчості. Вони були пов’язані з тим типом літератури, тими її формами й видами, які не були канонізовані тогочасною літературною теорією і критикою.

Це передусім документальна література або «література факту» — життєписи, мемуари, щоденники, листи тощо, які у XVII—XVIII ст. викликали посилений інтерес читачів. Цій літературі належала визначальна роль у формуванні новочасного роману, який на неї спирався в освоєнні дійсності. Цікаво зазначити, що при цьому письменники, зокрема Дефо, писали романи у формі мемуарів, щоденників, листів тощо, видаючи їх за «літературу факту» — тобто дійсні звіти про дійсні події. Ще одним важливим чинником формування Дефо-романіста послужив крутійський або пікарескний роман, який виник в Іспанії у XVII ст. і в наступні епохи поширився в Європі. В ньому змальовувалося дно тогочасного суспільства, героями виступали декласовані елементи і життя поставало в зовсім іншому розрізі й освітленні, ніж у «високій літературі».

Мало хто, як Дефо, вмів створити ефект присутності при події, надати наглядності й достовірності навіть тому, що він знав лише за чутками. У ранньому дитинстві він пережив епідемію чуми 1665 року, яка забрала одну п’яту населення Лондона, у «Щоденнику чумного року» він відтворив її, звичайно, більше за розповідями старших, ніж за власними спогадами, але наглядність і виразність відтворення вражаючі. А вже дорослою людиною він став свідком знаменитого урагану, який пронісся над Англією, зриваючи стріхи з будівель, вивертаючи з корінням дерева, перевертаючи кораблі на рейді. Мабуть, саме тоді, він зрозумів, що таке корабельна аварія, описи яких потім часто з’являтимуться в його творах. На щастя, він тоді стояв на твердій землі. Морю Дефо не довіряв і за можливості уникав далеких морських подорожей. Втім, зустріч з піратами йому довелося пережити, коли у 1683 році він здійснював ділову поїздку Францією, Італією, Іспанією та Португалією. Піратський промисел тоді вважався досить звичайним ремеслом, а грабунок іноземних, насамперед іспанських, суден навіть негласно підтримувався англійським урядом. Для Дефо ця пригода скінчилася добре — постраждав лише вантаж, діжки зі спиртними напоями. Європу Дефо знав добре — навчаючись комерції, він багато подорожував нею, а от у далеких заморських країнах він не бував ніколи. Та вміння вірогідно все зображувати не підводило його й тут. Спираючись на книжні джерела й свідчення очевидців, компілюючи їх і додаючи красномовні деталі, він зображав усе так, що читачі не сумнівалися в тому, що йдеться про реальні події та реально існуючих людей. Це стосується не тільки віддалених країн, але й віддалених часів, як, наприклад, «Записок кавалера», які разом з «Щоденником чумного року» можуть вважатися праобразом історичного роману.

Перший роман Дефо «Робінзон Крузо» з’явився 1719 р.; його повна назва — водночас анотація і реклама твору — така: «Незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати. Писано ним самим». Видана за справжні записки Робінзона, книга вийшла анонімно, і ще довгий час читачі вважали, що Робінзон — жива людина. З часом довга назва скоротилася, поки не звелася до імені героя, як це відбулося практично з традиційно довгими назвами романів XVIII ст. Втім, треба уточнити, що 1719 р. вийшла лише перша частина твору, якій судилося славетне літературне життя. Вона мала величезний успіх у читачів, і підприємливий Дефо вирішив цим скористатися й швидко виготовив другу частину «Подальші пригоди Робінзона Крузо, що охоплюють його подорожі трьома частинами світу, описані ним самим», що вийшла у 1720 р., а тоді й третю, релігійно-повчального змісту («Серйозні роздуми Робінзона протягом його життя, супроводжувані ангельськими видіннями», 1921), яка вже ніякого успіху не мала.

Крім «Робінзона Крузо», Дефо написав ще шість романів: «Пригоди капітана Сінглтона» (1720), «Записки кавалера» (1720), «Щоденник чумного року» (1721), «Молль Флендерс» (1722), «Полковник Джек» (1723) та «Історія Роксани» (1724). Це твори різного змісту і структури, але більшість їх типологічно тяжіє до крутійського роману, всі вони оформлені як твори «літератури факту» — як біографії, мемуари, щоденники, хроніки. В них безпосередньо відображена тогочасна англійська дійсність, яка постає в розрізі й освітленні, що притаманні згаданому роману. Їхні герої — вихідці з самого дна суспільства: вони стають злодіями, аферистами, піратами, повіями, причому ці їхні заняття безоціночно подаються автором як боротьба за виживання. Постійно порушуючи суспільні норми і мораль, вони їх не заперечують і, якщо фортуна виявляє до них прихильність, стають лояльними членами суспільства. Кращими й найбільш відомими серед цих романів є «Молль Флендерс» і «Роксана». Ці твори Дефо — важливі віхи на шляху розвитку й становлення роману нового типу (novel) в англійській літературі XVIII ст.

Ідею «Робінзона» Дефо підказала така історія: у 1704 р. капітан каперського (напівпіратського) судна «П’ять морів» залишив на березі безлюдного острова свого помічника шотландця Александра Селкірка. Це був острів Мас-а-Тьєрра з архіпелагу Хуан Фернандес, розміщений неподалік від берегів Чилі. Через чотири роки і чотири місяці судно «Герцогиня» з флотилії знаменитого капера капітана Роджерса визволило Селкірка. Роджерс зробив досвідченого моряка своїм помічником, потім капітаном одного зі своїх суден. Вудс Роджерс розповів про Селкірка і його острів у другому виданні своєї «Подорожі довкола світу з 1708 по 1711 рік» (1718), куди був включений епізод «Розповідь про те, як Александр Селкірк прожив у самотності на острові чотири роки і чотири місяці». Він же познайомив його з відомим журналістом Р. Стилем. Короткий нарис Стила, надрукований у 1713 р. в його газеті «Англієць», привернув увагу публіки до історії Селкірка, але матеріали для роману Дефо, звичайно, взяв не з його стислої публікації, а з самого щоденника капітана Роджерса. Існує припущення, що Дефо міг зустрітися з Селкірком, коли той повернувся до Британії, чи прочитати його власні записи (існування яких не доведене), але вони не зовсім вірогідні. З особливим інтересом Дефо читав також твір сера Валтера Релея про Гвіану і, очевидно, під його впливом переніс пустинний острів до Антлантичного океану (забравши з Мас-а-Тьєрри і Робінзонову печеру, і гору, з якої той виглядав кораблі, і багато іншого; прихопив він і кіз, черепах і навіть пінгвінів, яким аж ніяк не місце у тропіках). Використав Дефо й записки капітана Едварда Кука, який був на тому судні, що забрало Селкірка з острова, і записки адмірала Вільяма Дамп’єра, а можливо, й інших мореплавців. Спираючись на них, Дефо переконливо й реалістично зобразив землі, на яких ніколи не бував, і моря, якими ніколи не ходив.