Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 22)
Кому доведеться колись читати це оповідання, той не здивується, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене цей страшний сон, особливо тоді, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.
Лихо! В мене не було пізнання Бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного неправедного блукання по морях у товаристві з такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до Бога, або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю грубістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся Бога і не дякував йому за звільнення від неї.
До оповідання про те, що вже сталося зі мною, я додам іще одну дуже звичайну річ: не зважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що це — перст Божий або справедлива кара за мій гріх, за моє повстання проти батька, за мої теперішні дуже великі гріхи і за весь лад мого неправедного життя. Бувши під час своєї невдалої подорожі на пустинних берегах Африки, я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив Бога чи Провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про Бога й Провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки звичайного голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв португальський капітан, що повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це Богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.
Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли я зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула, і тільки я один врятувався, мене обняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що, з Божою допомогою, міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив, якщо можна його так назвати, скінчився тим, чим і почався, — звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркування про надзвичайну доброту руки, що врятувала мене, коли всі загинули, ні запитання, чому Провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку почуває кожний моряк, коли непошкодженим вибирається на берег після аварії; тією радістю, яку він топить у першій чарці пуншу, а потім забуває. І так я жив весь час до цієї хвилини. Навіть пізніше, коли, добре розміркувавши, я усвідомив весь жах свого становища, всю безпорадність своєї самотності, повну відірваність від людського товариства, без надії на порятунок, — моє горе все ж таки зникло, особливо тоді, коли виявилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду. Я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи б журився за свою долю, то найменше вбачав у ній небесну кару, перст Божий. Такі думки рідко спадали мені в голову.
Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відпала, відлетів і мій побожний настрій, як я вже про це розповідав. Навіть землетрус — хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона єдина може утворювати такі явища, — навіть він не справив на мене тривалого враження. Минули перші хвилини переляку, — згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про Бога, ні про суд Божий. У нещастях, що трапились зо мною, я так мало бачив караючу руку, ніби жив у найщасливіших умовах. Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво; тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, — прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе суд Божий і ті надзвичайні вдари, що з такою мстивістю впали на мене. Такі думки мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; під тиском чи то пропасниці, чи то жорстоких мук совісті в мене виривались з уст слова, схожі на молитву, хоч я й не можу сказати, чи висловлював я в ній бажання та надії. Це скорше був голос безумного страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями. В такому збентеженні я не знав, що говорив мій язик. Це, мабуть, були такі вигуки, як: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворіюсь, то напевне помру, бо ніхто мені не допоможе; і що зі мною буде?» Тоді з моїх очей полились рясні сльози, і після того я ще довго не міг говорити. Тоді я згадав добрі поради свого батька та його пророкування, наведені на початку цього оповідання, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного кроку, то на мені не буде благословлення Божого; що я матиму колись час пригадати, як знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити свій божевільний вчинок. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька; кара Божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу Провидіння, що поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним; але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук. Але вертаюсь до щоденника.