Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 34)

— Але ж я зовсім не втомлена, — сказала вона міс Клей, і цього разу її мелодійний м’який голос прозвучав різко і високо. — Після обіду піду погуляти. Походжу містом.

Діти глянули на неї, широко розплющивши очі, а міс Клей, на козячому обличчі якої з’явився вираз здивування, розкрила рота на знак протесту.

— Ви вб’єте себе в таку спеку. Крім того, ті кілька тутешніх крамниць зачиняються від першої до третьої. Чому б вам не піти після чаю? Діти змогли б погуляти з вами, а мені треба дещо попрасувати.

Маркіза нічого не відповіла. Встала з-за столу. Діти трохи затрималися за déjeuner — Céleste завжди повільно їла, — і тераса майже спорожніла. Ніхто з тих поважних гостей не придивлятиметься, як вони повертаються до готелю.

Маркіза піднялася нагору, злегка попудрилася, обвела рот помадою, вказівним пальцем торкнулася парфум. Чула з сусідньої кімнати гомін дітей, яких міс Клей саме вкладала на відпочинок, зачиняючи віконниці. Маркіза взяла сумочку з плетеної соломки, поклала туди гаманець, фотоплівку, кілька дрібничок, навшпиньках пройшла повз дитячу кімнату вниз і вийшла з готельного подвір’я на запилену дорогу.

У її відкриті сандалі відразу ж набилися камінці, сонце вдарило в очі, і те, що досі видавалося спонтанною витівкою, незвичайною пригодою, яка спала їй на думку, стало тепер дурним і безглуздим. Дорога була безлюдною, пляжі спорожніли, відвідувачі, що розважалися і гуляли весь ранок, доки вона байдикувала на балконі, тепер розслабилися у своїх кімнатах, подібно до її дітей та міс Клей. Лише маркіза йшла спеченою сонцем дорогою до містечка.

Усе виглядало так, як її попереджала міс Клей. Крамниці зачинені, жалюзі опущені; година сієсти неподільно, всевладно панувала над містом та його мешканцями.

Маркіза неквапом ішла вулицею, помахуючи солом’яною сумочкою; єдина перехожа у цьому сонному дрімотному світі. Навіть кафе на розі спорожніло, а собака піщаної барви, поклавши морду між лапи, із заплющеними очима клацав зубами, намагаючись піймати мух, які йому надокучали. Мухи були всюди. Гуділи у вікні pharmacie[31], де темні пляшки, наповнені таємничими медикаментами, стояли пліч-о-пліч із тоніком, губками та косметикою. Танцювали за крамничною вітриною, заповненою парасольками, лопатками, рожевими ляльками і взуттям на вірьовчаних підошвах. Повзали по порожній закривавленій ляді різника, за залізними віконницями. Згори, з приміщення над магазином, долинав різкий звук радіо, яке, важко зітхнувши, раптово вимкнув хтось, хто збирався спати і волів би, щоб йому нічого не заважало. Навіть bureau de poste[32] було зачинене. Маркіза, яка хотіла купити марку, даремно грюкала в двері.

Відчувала, як під її сукнею виступають краплинки поту, ноги в тонких сандалях аж гули, хоч вона й небагато пройшла. Сонце палило надто сильно, надто шалено, вона заглядала вгору і вниз по безлюдній вулиці, на будинки, крамниці між ними, — усі вони були зачинені перед нею, усамітнені в блаженній сієсті. Вона відчула раптове бажання опинитися в будь-якому темному прохолодному місці — можливо, у підвалі, де вода крапала б із крану. Звук води, що падає на кам’яну підлогу, заспокоїв би нерви, пошарпані сонцем.

Приголомшена, ледь не плачучи, вона звернула в алею між двома крамницями. Підійшла до сходів, що вели вниз, до маленького дворика, де не було сонця, і зупинилася там на мить, притуливши руки до такої холодної і твердої стіни. Поруч із нею було вікно, закрите віконницею; маркіза сперлася на неї головою і раптом, їй на сором, віконниця розчинилася і з темної кімнати до неї виглянуло якесь обличчя.

«Je regrette…»[33], — почала, збагнувши абсурдність того, що вона стояла тут, наче підглядаючи за прихованим і убогим життям під крамницею. А потім її голос спантеличено затих і змовк, бо обличчя, яке глянуло на неї з відкритого вікна, було таким незвичайним, таким ніжним, що могло б належати святому на вітражі собору. Це обличчя обрамляла хмара темного кучерявого волосся, ніс був маленьким і рівним, рот — скульптурним, а очі, поважні, карі та лагідні, були наче очі газелі.

«Vous désirez, Madame la Marquise?»[34], — сказав він у відповідь на її незакінчене речення.

«Знає мене, — здивовано подумала вона, — бачив мене раніше». Але навіть це не стало такою несподіванкою, як звучання його голосу: не грубого, не різкого, як мав би бути в мешканця підвалу під магазином, а інтелігентного, плавного, саме такого, який пасував до цих очей газелі.

— На вулиці так спекотно, — сказала, — крамниці зачинені, а мені стало недобре. Я спустилася по східцях. Дуже шкодую, я ж розумію, що це приватна територія.

Обличчя у вікні зникло. Він розчинив двері, яких вона не помітила, і раптом відчула, що сидить на стільці, біля дверей, у темній і прохолодній кімнаті, саме такому підвалі, який вона собі уявляла, а він подає їй воду у глиняному кухлику.

— Дякую, — сказала вона, — дуже дякую.

Піднявши очі, побачила, що він смиренно й святобливо спостерігає за нею, тримаючи в руці глечик води. Його м’який ласкавий голос проказав:

— Можу я ще щось зробити для вас, Madame la Marquise?

Вона похитала головою, але в ній ворухнулося добре знайоме почуття таємного задоволення, спричиненого чужим захопленням. Тоді, нарешті отямившись після того, як він відкрив вікно, сильніше закутала плечі шарфом, навмисне неквапливим жестом, і побачила, що погляд очей газелі впав на троянду за викотом її сукні.

— Як ви знаєте, хто я? — спитала вона.

Він відповів:

— Три дні тому ви були в моїй крамниці. З вами були ваші діти. Ви купили фотоплівку.

Вона здивовано глянула на нього. Згадала, що купувала плівку в крамничці з рекламою «Кодаку» на вікнах, а ще згадала дуже негарну, кульгаву, калікувату жінку, яка стояла за прилавком і обслуговувала їх. Жінка шкутильгала, а вона, злякавшись, що діти помітять це та засміються і сама вона через нерви так само безсердечно розсміється, наказала відправити придбане їй у готель, а тоді пішла.

— Вас обслуговувала моя сестра, — пояснив він. — Я бачив вас із внутрішньої кімнати. Нечасто виходжу до прилавку. Я фотографую людей, заміські пейзажі, а потім усе це купують відвідувачі, що приїжджають сюди влітку.

— Так, — сказала вона. — Я бачу, розумію.

Ще раз відпила з глиняного кухлика, а заодно пила захоплення з його очей.

— Я принесла проявити плівку, — сказала вона. — Вона тут, у моїй сумочці. Можете зробити це для мене?

— Звичайно, Madame la Marquise, — відповів він. — Я робитиму для вас усе, що ви загадаєте. Відколи ви увійшли до моєї крамниці, я…

Замовк, його обличчя зашарілося, і він одвернувся від неї, глибоко збентежений.

Маркіза придушила бажання розсміятися. Його захоплення цілковито абсурдне. Але, кумедно… воно дало їй почуття влади.

— А що ж трапилося, коли я увійшла до вашої крамниці? — спитала вона.

Він знову глянув на неї.

— Я не міг думати ні про що інше, ні про що, — сказав він із такою пристрастю, що її це майже злякало.

Вона усміхнулася, простягла назад кухлик із водою.

— Я звичайнісінька жінка, — сказала. — Якби ви знали мене краще, я б вас розчарувала.

Як дивно, подумала вона про себе, я зовсім не обурена, не шокована. Це я тут, у підвалі магазину, розмовляю з фотографом, який щойно зізнався, що захоплюється мною. Справді смішно, але цей бідолаха дійсно, всерйоз відчуває те, про що каже.

— Гаразд, — сказала вона, — то ви візьмете мою плівку?

Здається, він не міг відвести від неї очей, і вона сміливо глянула на нього; його очі опустилися і він знову зашарівся.

— Якщо ви повернетесь тим самим шляхом, що й прийшли, — сказав він їй, — я відкрию для вас крамницю.

Тепер вона дозволила собі пильніше до нього придивитися: відкритий жилет, без сорочки, оголені руки, шия, кучеряве волосся.

— Чому я не можу віддати вам плівку тут? — спитала.

— Так не годиться, Madame la Marquise, — відповів він.

Вона, сміючись, повернулася і пішла східцями вгору, на гарячу вулицю. Стоячи на тротуарі, почула скрегіт ключа у дверях позаду, а потім — як відчиняються двері. Навмисне не поспішала, щоб він трохи почекав, тоді увійшла до задушливої тісної крамниці, такої відмінної від холодного тихого підвалу.

Він стояв за прилавком, і вона розчаровано побачила, що на ньому з’явився піджак, дешевий сірий піджак звичайного продавця; його сорочка була надто накрохмалена і надто синя. Був звичайним крамарем, звичайно простягнув руку через прилавок, щоб узяти плівку.

— Коли вона буде готова? — спитала маркіза.

— Завтра, — відповів він і знову глянув на неї тими своїми мрійливими карими очима. Вона забула про банальний піджак, синю накрохмалену сорочку, побачила жилет під піджаком, оголені руки.

— Якщо ви фотограф, — сказала вона, — то чи не могли б прийти до готелю і зробити кілька фотографій мені та моїм дітям?

— Ви б хотіли, щоб я це зробив? — спитав він.

— Чому ж ні? — відповіла вона.

У його очах на мить зблиснула таємнича іскра — і знову щезла, він схилився над прилавком, вдаючи, наче шукає стрічку, щоб перев’язати плівку. Але вона, усміхаючись про себе, подумала, що він схвильований, його руки тремтять, — і через це її власне серце забилося сильніше.

— Гаразд, Madame la Marquise, — сказав він, — я прийду до готелю у зручний для вас час.

— Мабуть, найкраще завтра вранці, — відповіла, — об одинадцятій.