Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 36)

— Дякую, — сказала. — Я загляну до вашої крамниці через кілька днів, щоб побачити пробні знімки. Щасливо вам.

Він поклонився і вийшов як працівник, що виконав свій обов’язок.

— Сподіваюся, він зробив кілька хороших фотографій, — сказала міс Клей. — Маркіз дуже радий буде їх побачити.

Маркіза не відповіла. Здіймала з вух золоті кліпси, які чомусь більше не відповідали її настрою. Пішла на déjeuner без коштовностей, без перснів; відчувала, що сьогодні достатньо буде її власної краси.

Минуло три дні, але маркіза жодного разу не спускалася до містечка. Першого дня вона плавала, а пополудні приглядалася до гри в теніс. Другий день провела з дітьми, відпустивши міс Клей на екскурсію шарабаном[40] оглянути старі фортечні міста в глибині суходолу, вздовж узбережжя. Третього дня послала міс Клей та дітей до міста по пробні знімки, і вони повернулися, принісши з собою акуратний пакет. Маркіза оглянула фотографії. Справді дуже добрі, а її власні — найкращі, які їй тільки робили.

Міс Клей була захоплена. Просила кілька копій, щоб відправити до себе додому, в Англію.

— Хто б повірив, — вигукнула вона, — що провінційний курортний фотограф робить такі чудові знімки? А паризьким майстрам доводиться платити астрономічні суми.

— Непогані, — сказала маркіза, позіхаючи. — Він, безумовно, завдав собі з ними чимало клопоту. Мої вийшли краще, ніж дітей.

Згорнула пакет і сховала його в шухляду.

— Чи мсьє Поль виглядав задоволеним ними? — спитала вона гувернантку.

— Нічого про це не казав, — відповіла міс Клей. — Здавався невдоволеним тим, що ви не прийшли по них особисто, казав, що вони були готові ще вчора. Питав, як ви почуваєтесь, а діти розповіли йому, що maman купається. Вони були з ним дуже люб’язні.

— У місті дуже гаряче й пилюка, — сказала маркіза.

Наступного пополудня, коли міс Клей та діти відпочивали і весь готель, здавалося, спав під сліпучим сонцем, маркіза перевдяглася у коротку сукенку без рукавів, дуже просту та легеньку, і тихо, щоб не потривожити дітей, спустилася вниз сходами, з маленьким фотоапаратом у руках. Вийшовши з готельного подвір’я на піщаний пляж, вона пішла вузькою доріжкою, що вела вгору, до заростей трави. Сонце нещадно пекло, але її це не лякало. Тут, на пружній траві, не було пилу, а буйна папороть на краю урвища легко терлася об голі ноги.

Стежинка, що звивалася туди-сюди між папороттю, інколи йшла так близько до обриву, що кожен хибний крок, кожне спотикання були небезпечні. Але маркіза неквапливо йшла своєю характерною ходою, ліниво погойдуючи стегнами, не відчуваючи ні страху, ні втоми. Просто намагалася дістатися місця, де височіла велика скеля, що виступала на узбережжя посеред затоки. Була сама на мисі. Ні знаку когось іншого. Позаду, далеко внизу, біліли стіни готелю, а купальні кабіни на пляжі виглядали наче кубики, якими граються діти. Море було гладеньким і тихим. Навіть там, де воно омивало скелі бухти, не було й хвильки.

Раптом вона помітила, що в папороті перед нею щось спалахнуло. Це був об’єктив камери. Не показуючи, що зауважила це, повернулася, вдала, що випробовує власний фотоапарат, і прийняла позицію наче для того, щоб фотографувати пейзаж. Клацнула раз, удруге, а потім почула, що хтось іде до неї крізь папороть.

Здивовано обернулася:

— О, доброго дня, мсьє Поль, — сказала.

Сьогодні він не мав на собі дешевого жорсткого піджака та яскраво-синьої сорочки. Зараз він не працював. У годину сієсти можна зберігати інкогніто. Був одягнений лише в жилет і темно-сині штани; не було й сірого плаского капелюха, який дещо перелякав її того ранку, коли він приїжджав до готелю. Густе темне волосся обрамляло його ніжне обличчя. Коли він її помітив, у його очах з’явився вираз такого захоплення, що їй довелося відвернутися, аби приховати свою усмішку.

— Бачите, — легко сказала вона, — я послухалась вашої поради і пішла сюди погуляти, щоб подивитися на краєвид. Але я певна, що неправильно тримаю камеру. Покажіть мені, прошу.

Він став поруч із нею і, взявши її камеру, перемістив її руки у правильне положення.

— Так, звичайно, — сказала вона, а тоді відійшла від нього, трішки сміючись, бо їй здалося: коли він стояв поруч із нею та керував рухами її рук, вона чула биття його серця, і цей звук викликав у неї хвилювання, яке вона хотіла від нього приховати.

— А свій апарат ви взяли? — спитала.

— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я залишив його між папороттю, зі своїм піджаком. Це моє улюблене місце, біля самого краю скелі. Навесні я приходжу сюди, щоб спостерігати за птахами і фотографувати їх.

— Покажіть мені, — сказала вона.

Він показав їй дорогу, бурмочучи pardon; стежка привела їх на невеликий майданчик, наче гніздо, з усіх сторін закрите папороттю по пояс висотою. Майданчик був відкритий лише спереду, в бік урвища і моря.

— Як же мило, — сказала вона і, пройшовши до схованки між папороттю, оглянулася довкола, всміхнулася і сіла, так граціозно та природно, наче дитина на пікніку. Взяла книжку, що лежала на його піджаку біля камери.

— Ви багато читаєте? — спитала.

— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я дуже люблю читати.

Вона глянула на обкладинку і прочитала заголовок. То був дешевий роман, подібні вони колись із подругами контрабандою носили у своїх ранцях до ліцею. Вона багато років не читала речей такого штибу. Їй ще раз довелося приховати усмішку. Поклала книжку назад на піджак.

— Гарна історія? — спитала вона.

Він поважно глянув на неї своїми великими очима газелі.

— Вона дуже ніжна, Madame la Marquise, — відповів.

Ніжна… Який дивний вислів. Вона почала говорити про одержані від нього знімки, про те, чому одні з них подобаються їй більше за інші, і весь цей час відчувала внутрішній тріумф через те, що була повною господинею ситуації. Точно знала, що робити, що казати, коли усміхатися, коли виглядати серйозною. Це дивовижно нагадувало дні її дитинства, коли вони з юними подругами вдягали материнські капелюшки і казали: «Прикиньмося дамами». Зараз вона теж прикидалася, проте не дамою, а ким же? Сама не була певна. Але кимось іншим, не собою, — вже задовго була справжньою дамою, попиваючи чай у салоні châeau, оточена численними старовинними речами та людьми, які тхнули смертю.

Фотограф небагато говорив. Слухав маркізу. Згоджувався, кивав головою або просто мовчав, і вона з певного роду здивуванням чула лише трелі власного голосу. Він був лише свідком, манекеном, присутність якого вона ігнорувала, доки слухала ту блискучу чарівну жінку, якою зненацька стала сама.

Нарешті у цій однобокій бесіді настала пауза, і він соромливо спитав її:

— Можу я про щось вас попросити?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Можу я сфотографувати вас саму, на тлі цього пейзажу?

І це все? Який же він боязкий, який упертий. Вона засміялася.

— Скільки завгодно, — сказала. — Тут так приємно сидіти. Я могла б навіть задрімати.

— La belle au bois dormant[41], — швидко сказав він, а потім, наче засоромившись через свою фамільярність, ще раз прошепотів pardon і сягнув по апарат позаду неї.

Цього разу він не просив її стати певним чином чи змінити позу. Фотографував, як вона сиділа, ліниво покусуючи стеблинку трави, тим часом сам рухався по колу, тож зняв її з усіх ракурсів: обличчя, профіль, у три чверті.

Вона почала відчувати сонливість. Сонце напекло її неприкриту голову, а бабки літали довкола, яскраві, зелено-золоті, кружляли і зависали перед очима. Вона позіхнула і відкинулася на папороть.

— Не хочете скористатися моїм піджаком як подушкою, Madame la Marquise? — спитав він.

Перш ніж вона відповіла, він узяв піджак скрутив рулоном та поклав під папороть. Вона схилилася — і зневажуваний раніше сірий піджак м’яко ліг їй під голову, легкий і зручний.

Він став біля неї навколішки, пораючись над камерою, змінюючи плівку, а вона спостерігала за ним, позіхаючи, крізь примружені, напівзаплющені повіки та помітила, що і в цій позі він спирається лише на одне коліно, відвівши вбік деформовану ногу у високому черевику. Ліниво подумала, чи це не тому, що спиратися на цю ногу йому боляче. Ортопедичний черевик був дуже начищений, значно яскравіший, ніж шкіряний на лівій нозі, і раптом перед її очима постало видіння, як він щоранку клопочеться з цим черевиком, одягаючись, полірує його, натирає, можливо, замшевою шматинкою.

Бабка сіла їй на руку. Завмерла, чекаючи, згорнула блискучі крила. Чого вона чекає? Маркіза дмухнула — і бабка полетіла. Тоді знову повернулася, вперто кружляючи.

Мсьє Поль відклав свою камеру, але зостався на колінах у папороті біля неї. Вона відчувала, що він спостерігає за нею, і подумала: «Якщо я ворухнуся, він підведеться і все закінчиться».

Вона далі дивилася на блискучу тремтячу бабку, але знала, що через одну-дві хвилини муситиме глянути на щось інше, або ж бабка відлетить, або теперішнє мовчання стане таким напруженим, таким вимушеним, що вона не витримає, засміється та все зіпсує. Неохоче, всупереч власній волі повернулася до фотографа, а його великі очі, смиренні та віддані, були втуплені в неї з глибокою рабською покорою.

— Чому ви мене не поцілуєте? — спитала вона і її власні слова здивували її, вразили раптовим тривожним передчуттям.

Він не сказав нічого. Не ворушився. Далі дивився на неї. Вона заплющила очі, й бабка злетіла з її руки.