Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 33)

Романтичне одруження, справді. Звичайно, спершу його родичі супилися. Але Monsieur le Marquis, homme sérieux, мав за сорок і сам вирішував, що йому робити. А вона була прекрасною. Всі інші аргументи зайві. Вони побралися. У них були дві донечки. Вони були щасливими. Та іноді… Маркіза підвелася з шезлонгу, зайшла до спальні, сіла перед туалетним столиком і зняла бігуді з волосся. Навіть це зусилля вичерпало її. Скинула пеньюар і сиділа перед дзеркалом оголена. Інколи вона помічала, що шкодує за ліонськими буднями. Згадала, як вони сміялися і жартували з іншими дівчатами, тихцем хихотіли, коли чоловіки задивлялися на них на вулиці, їхні звіряння, обмін листами, перешіптування у спальні, коли її друзі приходили на чай.

Тепер, ставши Madame la Marquise, вона не мала з ким відверто порозмовляти, посміятися. Все її оточення — нудні люди середнього віку, які досі жили давнім життям і уникали будь-яких змін. Ці нескінченні візити чоловікових родичів до château. Його мати, його сестра, його брати, його зовиці. Взимку в Парижі — точнісінько те саме. Жодного нового обличчя, жодного незнайомця. Єдиною незвичайною пригодою була колись поява на обіді одного з чоловікових ділових партнерів, який, вражений її красою, коли вона увійшла до салону, кинув на неї сміливий захоплений погляд, а тоді вклонився і поцілував їй руку.

Спостерігаючи за ним під час обіду, малювала собі фантастичні картини, як вони таємно зустрічатимуться, як таксі везтиме її до його квартири, як вона увійде в маленький темний ascenseur[23], подзвонить і зникне у дивній невідомій кімнаті. Але довгий обід закінчився, діловий партнер відкланявся і пішов своєю дорогою. Потім думала про себе, що він навіть не був гарним та мав вставні зуби. Але той захоплений погляд, кинутий крадькома, — вона хотіла цього.

Розчісувала волосся перед дзеркалом і, розділивши його збоку, намагалася досягти нового ефекту: стрічка кольору її нігтів, вплетена у золото волосся. Так, так… І ще біла сукня, пізніше, й шифоновий шарф, недбало накинутий на плечі, — вона вийде на терасу в супроводі дітей і англійської гувернантки, maître d’hôtel, кланяючись, поведе її до столика в кутку, під смугастою парасолькою, а люди дивитимуться і шепотітимуться, не зводитимуть із неї очей, коли вона нахилиться до однієї з дочок і погладить її кучері люблячим материнським жестом, повним грації та краси.

Але зараз вона бачить у дзеркалі лише наге тіло і сумно покривлений рот. В інших жінок бували коханці. Шепіт скандалів долинав до її вух навіть під час тих довгих церемоніальних обідів з Édouard, що сидів на далекому кінці столу. Не лише у напівсвіті, з яким вона не мала жодних контактів, але й серед старої noblesse[24], до якої тепер належала. «On dit, vous savez…»[25], а потім натяки, пошепки переказувані з уст до уст, із піднятою бровою, стенанням плечима.

Інколи, після чаювання, гостя відходила рано, ще перед шостою, виправдовуючись, що її чекають деінде, а маркіза, луною повторюючи, як їй шкода, прощалася з гостею, собі міркувала — може, вона поспішає на побачення? Можливо, через двадцять хвилин, можливо, ще швидше, ця чорнява, радше звичайна з себе маленька графиня затремтить, потай усміхаючись, і дозволить своїй одежі зіслизнути на підлогу?

Навіть Élise, її подруга з ліонського ліцею, шість років як заміжня, мала коханця. Ніколи не писала його імені, завжди називала «mon ami» — «мій друг». Вони зустрічалися двічі на тиждень, у понеділок та четвер. Він мав автомобіль і возив її за місто, навіть узимку. Élise писала маркізі: «Уявляю, яким плебейським видається мій романсик тобі, у вищому світі. Скільки шанувальників ти мусиш мати і які пригоди переживаєш! Розкажи мені про Париж, про вечірки, і хто твій обранець цієї зими». Маркіза відповідала, натякаючи, підказуючи, підсміховуючись із питання, а врешті детально описувала свою сукню, вдягнену на якийсь прийом. Але не казала, що той прийом закінчився опівночі, що він був формальним, нудним, і все, що вона, маркіза, знала про Париж, побачене з вікна автомобіля, в якому вона їхала з дітьми або до couturier[26] на примірку чергової сукні, або ж до coiffeur[27], щоб укласти волосся і, можливо, поміняти стиль. Стосовно життя в château, то вона описувала кімнати, так, численних гостей, урочисті довгі алеї між дерев, акри лісів, але не щоденний дощ навесні, не палючу спеку раннього літа, коли тиша нависала над маєтком, як велика біла пелена.

«Ah! Pardon, je croyais que madame était sortie…»[28] Це, не постукавши, увійшов valet de chambre із солом’яною щіткою в руках; одразу ж вийшов із кімнати, але спершу мусив її побачити голою перед дзеркалом. І, звичайно ж, мав знати, що вона не виходила, бо ще кілька хвилин тому лежала на балконі. Чи те, що вона помітила в його очах, перш ніж він вийшов, було співчуття, змішане із захопленням? Наче казав: «Така красуня і завжди сама? Ми не звикли до цього в готелі, куди люди приїжджають розважатися…»

О небо, як гаряче. З моря ні вітерцю. Цівки поту стікали їй з плечей по тілу.

Вона апатично вдяглася, вибравши прохолодну білу сукню, а потім ще раз побрела на балкон і підняла завісу — щоб спекотний день упав на неї. Очі були сховані за темними окулярами. Лише її губ, ніг, рук і накинутого на плечі шарфа торкнулися мазки кольору. Темні лінзи додавали глибини всьому довкола. Море, неозброєним оком барвінково-синє, стало фіолетовим, а білий пісок — оливково-брунатним. Яскравої барви квіти у горщиках на терасах прибрали тропічної подоби. Коли маркіза притулилася до дерев’яного поруччя балкону, воно обпекло їй руки. Ще раз невідомо звідки приплив запах сигари. Задзвеніли келихи — це офіціант приніс до столу на терасі аперитив. Десь заговорила жінка, а до неї приєднався чоловічий голос і сміх.

Ельзаська вівчарка, з язика якої стікала слина, рискала вздовж стіни, шукаючи прохолоднішої кам’яної плитки, щоб улягтися на неї. Кілька молодих людей, бронзово-засмаглих і напівоголених, мокрих, ще покритих сіллю теплого моря, прибігли з пляжу і замовили мартіні. Звичайно, американці. Покидали свої рушники на стільці. Один із них свиснув до вівчарки, яка й не ворухнулася. Маркіза зневажливо глянула на них, але до зневаги додалася заздрість. Вільні були приходити та відходити, або ж сісти в машину і поїхати деінде. Жили безтурботно, свавільно-радісно. Завжди трималися групами. По шестеро чи восьмеро. Звичайно, ділилися на пари, облапували одне одного. Але — тут вона повною мірою вилила на них своє презирство — у цих веселощах не було таємниці. У своїй відкритості не знали чару невідомості. Ніхто з них не чекав, ховаючись, біля напівпрочинених дверей.

«Смак кохання має бути зовсім іншим», — подумала маркіза і, зірвавши троянду, що п’ялася по балконній решітці, вклала її за виріз сукні, нижче шиї. Любовна пригода належить до світу тихого, м’якого, невимовленого. Не вигук, не раптовий сміх, а затаєна цікавість, змішана з острахом; коли ж острах минає, залишається позбавлена сорому довіра. Не стосунки добрих приятелів, а пристрасть двох незнайомих людей.

Мешканці готелю один за одним поверталися з пляжу. Столи почали заповнюватися. Тераса, весь ранок гаряча та безлюдна, знову ожила. Гості, що приїжджали автомобілем лише на обід, змішалися зі звичними постатями тих, хто жив тут постійно. Компанія з шести осіб у правому кутку. Компанія з трьох унизу. Дедалі більша метушня, балаканина, дзвін келихів, брязкіт посуду, — отож хлюпання моря, яке було основним звуком ранку, здавалося тепер приглушеним, далеким. Почався відплив, хвильки води відступали від пляжу.

От прийшли діти з гувернанткою, міс Клей. Причепурені, наче лялечки, йшли через терасу, а за ними міс Клей у смугастому ситцевому платті, її накучерявлене волосся розкуйовдилося від купелі; раптом усі вони глянули на балкон і замахали руками: «Maman… maman…» Вона схилилася вниз, усміхаючись їм, як зазвичай, і цей невеличкий епізод раптом привернув до себе загальну увагу. Хтось поглянув угору, слідом за дітьми, засміявся, показав своєму товаришеві, й так почалася перша хвиля захоплення, яке сягне вершини, коли вона зійде вниз. Шепіт: «Маркіза, прекрасна маркіза і ці янголята, її діти» долинатиме до неї, як дим цигарок, як розмови гостей, що сиділи за іншими столиками. Оце й усе, що день за днем приносить їй déjeuner[29] на терасі: хвиля захоплення, шаноби, а тоді забуття. Всі були чимось зайняті, плавали, грали в гольф чи теніс, водили автомобілі, а вона зоставалася сама, прекрасна, нічим не зв’язана, з дітьми і міс Клей.

— Дивіться, maman, я знайшла на пляжі маленьку морську зірку, я заберу її з собою, коли ми поїдемо звідси…

— Ні, ні, так нечесно, це моя, я перша побачила!

Дівчатка сварилися, їхні обличчя почервоніли.

— Hélène, Céleste, тихіше, через вас у мене заболіла голова.

— Мадам втомилася? Вам краще відпочити після обіду. Це піде вам на користь у таку спеку.

Міс Клей тактовно схилилася, щоб посварити дітей.

— Ми всі втомилися. Всім нам добре відпочити, — сказала вона.

Відпочити… Але ж, подумала маркіза, я ніколи нічого іншого не роблю. Все моє життя — суцільний затяжний відпочинок. Il faut reposer. Repose-toi, ma chérie, tu as mauvaise mine[30]. Вона чула ці слова взимку і влітку. Від чоловіка, гувернантки, зовиць, від усіх цих літніх надокучливих друзів. Її дозвілля було довгою послідовністю відпочинків; ледве вставши з ліжка, вже мусила відпочивати. Через блідий колір обличчя та звичну стриманість усі вважали її кволою. О Боже, скільки годин свого сімейного життя вона провела, відпочиваючи, у розстеленому ліжку, з опущеними жалюзі. У паризькому домі, у château за містом. Від другої до четвертої — відпочивай, завжди відпочивай.