Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 93)

— Ми не можемо нічого зробити, поки не зрозуміємо, де ті довбані створіння, — сказав Айзек. — Або ми їх вполюємо, або нам доведеться просто сидіти й удавати з себе наживку, сподіваючись, що ті падлюки з мільйонів душ, що живуть у місті, прийдуть саме по нас.

Дерхан і Яґарек погодились.

— Я знаю, де вони, — сказав аватар.

Інші спантеличено на нього витріщились.

— Я знаю, де вони ховаються, — продовжив він. — Знаю, де вони гніздяться.

— Звідки? — прошипів Айзек. — Де?

У захопленому пориві він схопив аватара за руку, проте, торкнувшись його, відсмикнув свою від несподіванки. Він був надто близько до обличчя аватара, і щось у його жахливому образі пройняло Айзека. Він бачив обід розпиляного черепа відразу під поморщеною блідою шкірою чоловіка, поцяткованою засохлою кров’ю. Він бачив огидний кабель, під’єднаний до складки внизу порожнини в черепі чоловіка, там, де в нього вирвали мозок.

Шкіра аватара була суха, мертвотна й холодна, як на бойні у підвішеної на гак туші.

Очі дивилися на нього з виразом незмінної зосередженості й ледь прихованої тривоги.

— Всі мої «я» відстежили напади. Я проаналізував дати й місця. Я знайшов кореляції, систематизував їх. Я врахував дані з камер спостереження й обчислювальних машин, у яких краду інформацію, непоясненні постаті в нічному небі, тіні, котрі не схожі на жодну расу, що проживає в місті.

Це складні закономірності. Я їх упорядкував, відкинувши одні можливості й застосувавши високоточні математичні програми до інших. З урахуванням невідомих змінних, стовідсоткова впевненість неможлива. Однак, відповідно до наявних даних, шанс на те, що я правильно визначив локацію гнізда, — сімдесят вісім відсотків. Нетлі живуть в Оранжереї, над кактоїдами, в Рікокірці.

— Чорт забирай, — вилаявся Айзек через якийсь час. — То вони тварини чи вони мислячі? В будь-якому разі, неймовірно. Вони вибрали найкраще місце, яке можу собі уявити.

— Чому? — раптом запитав Яґарек.

— Новокробузонські кактоїди — не такі, як у Цимеку, Яґу, — сказав Айзек. — Або, мабуть, вони саме такі, і в цьому й полягає проблема. Не сумніваюсь, що вони тобі траплялись у Шанкелі. Ти знаєш, які вони. Наші місцеві какти — з тих самих пустельних кактоїдів, що помандрували на північ. Я не знаю нічого про інших — гірських кактоїдів, тих, що живуть на сході, у степах. Але знаю, який стиль життя популярний на півдні, і цей стиль не найкраще вписується в місцеві звичаї.

Він спинився, зітхнув і потер голову. Він був знесилений, а голова все ще боліла. Він мусив зосереджуватись, аби думати, попри яскраві спогади про Лін, що приходили, варто було лише заплющити очі. Айзек зглитнув і продовжив:

— Усі ті круті мужицькі штучки, що задають тон у Шанкелі, тут виглядають трохи неоднозначно. Я взагалі думаю, що тому вони й збудували Оранжерею, аби організувати гидкий клаптик Цимека в Новому Кробузоні. Для них у законі зробили особливий виняток, коли звели Оранжерею — хто й знає, на які домовленості їм довелося піти. Формально, це незалежна країна. Туди ніхто не може потрапити без дозволу, навіть варта. Там діють їхні власні закони, їхнє власне все.

Зрозуміло, що це — маячня. Очевидно ж, що без Нового Кробузона Оранжерея і сраної копійки не варта. Какти кожен день валом марширують на роботу, похмурі такі кенти, а зароблене відносять назад у Рікокірку. Оранжерея належить Новому Кробузону. І я нітрохи не сумніваюся, що варта може зайти куди завгодно, якщо їй так захочеться. Але Парламент і губернатори підтримують цей фарс. Не можна просто так взяти і зайти в Оранжерею, Яґу, а якщо зайдеш... трясця, то я й не знаю, що б сталося.

Ну, тобто ходять чутки. Звісно, є люди, які там були. І є історії про те, що вартові бачили крізь скляний ковпак, коли пролітали над ним у своїх дирижаблях. Але більшість людей, і я в тому числі, насправді уявлення не мають, що там відбувається і як туди потрапити.

— Але ми могли б туди потрапити, — сказала Дерхан. — Можливо, Голуб приповзе назад, бо схоче більше золота. Правда ж? Якщо він повернеться, не сумніваюся, що він міг би провести нас в Оранжерею. Не можна ж стверджувати, що в Оранжереї немає злочинності, я в це просто не вірю, — вона говорила із запалом. Очі виблискували. — Радо, — сказала вона, повернувшись до оголеного чоловіка, — чи є якась... твоя особа... в Оранжереї?

Аватар похитав головою.

— Кактоїди рідко використовують конструктів. Ніхто з моїх «я» не був усередині. Тому я й не можу з певністю сказати, де глитай-нетлі. Лише те, що сплять вони в межах того ковпака.

Коли аватар це сказав, Айзек раптом дещо усвідомив.

Він розмірковував над проблемою, думав, як потрапити в Оранжерею, але раптом ошелешено втямив, що таким міг і не перейматися. Йому згадалася роздратована порада Лемюеля: залиш це професіоналам.

Тоді він без вагань відкинув цю думку, але тепер, зрозумів він, справді можна було так і зробити. Була тисяча різних способів повідомити варту, не здаючись їм: держава полегшувала роботу донощиків. Тепер він знав, де були глитай-нетлі: він міг повідомити про це владу з усіма її можливостями, мисливцями й науковцями, з її величезними ресурсами. Він міг їм сказати, де гніздяться глитай-нетлі, і втекти. А вартові могли б самі їх впіймати. Тієї нетлі, що полювала на нього, вже не стало: йому було нічого боятися.

Усвідомлення було вражаючим.

Однак воно ні на мить не перетворилося на спокусу.

Айзек пам’ятав про допит Вермішанка. Той намагався приховати свій страх, але було очевидно, що він анітрохи не вірить у те, що варта здатна зловити глитай-нетель. А тепер в особі Ради Конструктів Айзек уперше зустрівся з силою, яка показала, що здатна вбити цих надзвичайних хижаків. Силою, яка не працювала на державу, а натомість запропонувала допомогу йому з товаришами — або вирішила скористатися їхньою допомогою.

Айзек не знав точно, які мотиви керують Радою, навіщо їй ховатися. Проте йому достатньо було вже того, що цю зброю не могла використати варта. Для міста це був найкращий шанс. Такого він не міг заперечувати.

Це була важлива причина.

Однак значно сильнішим було набагато примітивніше відчуття, що крилося глибоко всередині, — ненависть. Айзек подивився на Дерхан і згадав, чому вони подружилися. Він скривив губи.

«Я би не довіряв Радґаттеру, — холодно подумав він, — навіть коли б той сраний вбивця заприсягнувся душами своїх дітей».

Якби держава відшукала нетель, зрозумів Айзек, вона б зробила все можливе, щоб їх упіймати. Бо вони до чорта дорогі. Їх могли б забрати з нічного неба, усунути небезпеку, але їх би знову замкнули в якійсь лабораторії, продали на якомусь аукціоні, і вони знову б працювали за своїм комерційним призначенням.

Їх би знову доїли й годували.

Айзек знав, що якою б непідходящою кандидатурою для пошуку й знищення нетель він не був, усе ж повинен спробувати. Він відмовлявся бути фігурою в інших комбінаціях.

Вони продовжували розмовляти, аж поки зі східного обрію не почала розсіватися темрява. Взялися формувати обережні пропозиції. Всі були непевні. Але навіть із сотнями «якщо» ці напівсхеми розросталися й окреслювалися. З них поступово утворювалася послідовність. З величезним подивом Айзек і Дерхан зрозуміли, що в них є щось на зразок плану.

Поки вони розмовляли, Рада відправила свої рухомі особи в глибину звалища. Вони порпалися в купах сміття і приносили звідти покручені дроти, розбиті каструлі й друшляки, навіть один чи два погнуті шоломи, а нерідко — й величезні блискучі гірки гострих уламків дзеркал.

— Ви можете знайти зварювальника чи металотавматурга? — запитав аватар. — Треба зробити захисні шоломи, — він описав дзеркала, які мають бути розміщені точно по лінії зору.

— Так, — сказав Айзек. — Повернемося завтра ввечері, щоб зробити шоломи... а тоді... тоді в нас буде день... щоб підготуватися.

Поки ще було темно, різні конструкти стали розповзатися хто куди. Вони поверталися до домівок своїх власників, досить рано, щоб їхні нічні мандрівки залишались непоміченими.

Розвиднювалось. Гуркіт потягів долинав усе частіше. На баржах почулися гучні, лайливі перемовляння шкіперських родин, що горлали одне до одного на воді по той бік смітника. Робітники ранньої зміни поплелися до фабрик, аби витерпіти черговий день перед величезними ланцюгами, паровими двигунами й невтомними молотами тих бездушних промислових об’єктів.

На пустирі серед звалища лишилося тільки п’ять постатей: Айзек з товаришами, жахливий труп, що говорив від імені Ради Конструктів, і сама Рада, що нависала над ними й повільно ворушила кінцівками.

Айзек, Дерхан і Яґарек встали, збираючись іти. Вони були знесилені й у кожного з них щось боліло — коліна й долоні подерлись на нерівній землі, а в Айзека все ще розколювалась голова. Вони були вимащені грязюкою і сажею. З них сипалось стільки пилу, що він нагадував дим. Здавалося, що вони горіли.

Вони сховали дзеркала та інший матеріал для виготовлення шоломів у такому місці звалища, щоб потім змогти їх знайти. Айзек і Дерхан збентежено роззиралися, настільки оточення змінилось у денному світлі. Загрозливе звалище тепер здавалося хіба що жалюгідним, моторошні постаті виявилися зламаними колясками й порваними матрацами. Яґарек високо піднімав перев’язані ноги, трохи шкутильгаючи, й безпомильно прямував назад тією ж дорогою, якою вони й прийшли.