Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 95)
Стем-Фульхер крадькома глянула на декількох дивовижних екземплярів серед команди Пістрявого. Важко було сказати, скільки органічного матеріалу ховалося під металевими кожухами Пороблених. Складалося враження повної заміни, пороблені тіла з точністю відтворювали людську мускулатуру.
Спершу здавалося, що від людини в них не залишилося майже нічого. Голови Пороблених були відлиті зі сталі. На штампованих металевих лицях — невблаганність. Під важкими бровами — безвиразні очі з каміння чи матового скла. Тонкі носи, міцно стулені губи й гострі вилиці вилискують, мов гладенький п’ютер. Ці обличчя явно створювалися для естетичного ефекту.
Стем-Фульхер збагнула, що це скоріше Пороблені, аніж дивовижні конструкти, коли глянула одному на потилицю. За прекрасною металевою маскою ховалося менш ідеальне людське обличчя.
Цю єдину органічну рису залишили. По краях незворушних металевих личин виростали, немов чуприна, дзеркала, прикріплені прямо перед справжніми, людськими очима Поробленого.
Голова була повернута на сто вісімдесят градусів, так що руки-пістолі та ноги й груди дивилися в один бік, людське лице — в інший. Пороблені ходили грудьми вперед, як і їхні непокалічені товариші. Вони крокували по коридорах, заходили у ліфт вельми переконливою людською ходою. Стем-Фульхер спеціально відстала від них на декілька кроків і спостерігала, як їхні людські очі зосереджено бігають туди-сюди, як стискаються губи у строгу риску, поки вони сканують коридор через дзеркала.
Вона бачила й інших, пороблених з тією самою метою, але простіше, економніше. Їхні голови приєднувалися до спини покрученою шиєю, на яку було невимовно боляче дивитися. Вони теж постійно гляділи у свої дзеркальні шоломи. Покороблені тіла рухалися бездоганно чітко, натреновані руки ідеально володіли зброєю. Було щось злегка відразливе в їхніх розслаблених, органічних жестах порівняно з важкими автоматизованими рухами їхніх ретельніше пороблених колег.
Стем-Фульхер збагнула, що бачить перед собою результат місяців тривалих тренувань. Ці люди жили, не знімаючи дзеркал. З такими покрученими тілами це була життєва необхідність. Ці загони, певно, були спеціально створені для роботи з глитай-нетлями. Масштаб операції, задуманої Пістрявим, складно було осягнути. Тому й не дивно, що вартові порівняно з ними виглядали все ж дилетантами.
«Гадаю, ми правильно зробили, залучивши їх до роботи», — подумала вона.
У заграві над Новим Кробузоном згустилася спека. Світло було в’язке і жовте, як кукурудзяна олія.
У цьому сонячному жиру плавали аеростати, ліниво й нібито навмання розтинаючи небо над міським ландшафтом.
Айзек і Дерхан стояли на вулиці за обнесеним дротом звалищем. Дерхан принесла сумку, Айзек — дві. За дня вони почували себе вразливими. Незвиклі вже до денного світла, вони забули, як у ньому жити.
Пара кралася якомога непомітніше, не звертаючи уваги на поодиноких перехожих.
— Якої мами Яґарек узяв і пішов? — бубонів Айзек.
Дерхан стенула плечима.
— Ні з того ні з сього він чомусь стривожився, — була відповідь.
Вона подумала хвильку і повільно додала:
— Розумію, зараз не той час, але мені це здається навіть дещо... зворушливим. Він майже завжди як така собі мовчазна присутність. Звісно, ти розмовляєш з ним наодинці і, певне, знаєш, який Яґарек насправді. Та здебільшого це просто тінь ґаруди.
Вона затнулася і різко себе виправила.
— Ні, навіть не ґаруди. Ось у чому річ. Він радше тінь людини, пуста шкаралуща. Але зараз... здається, ніби вона чимось заповнюється. Я відчуваю, що він насправді
Айзек повільно кивнув.
— Я розумію, про що ти, — відповів. — Він справді змінюється. Я сказав йому не йти, а він як оглух. Він стає все більш... норовливий чи що. Не знаю, чи це добре.
Дерхан глянула на нього зацікавлено.
— Ти, певне, увесь час думаєш про Лін.
Айзек відвів погляд і якусь хвилину мовчав. Потім різко кивнув.
— Завжди.
Страшний біль і сум спотворили його риси.
— Завжди. Я не... Не встиг оплакати. Не було коли.
Попереду дорога повертала й розгалужувалася на сніп маленьких провулочків. З одного раптом почулося металеве брязкання. Айзек та Дерхан заклякли й позадкували до загорожі.
Почувся шепіт, і з-за рогу вигулькнула голова Лемюеля.
Побачивши Айзека з Дерхан, самовдоволено посміхнувся й поманив до себе. Вони знайшли діру в дротяній сітці та, пересвідчившись, що ніхто не дивиться, кривульками заповзли на звалище.
Вони поспішили зайти за якийсь насип, звідки їх точно не буде видно. За дві хвилини вистрибом примчав Лемюель.
— Усім вечір добрий, — блиснув посмішкою.
— Як ти сюди дібрався? — спитав Айзек.
— Каналізація. Аби зайвий раз таблом не світити. А з моєю компанією то й не страшно. — Посмішка раптом зникла. — А де Яґарек?
— Він наполягав, що мусить декуди піти. Ми просили залишитись, але той затявся. Сказав, прийде сюди завтра о шостій.
Лемюель вилаявся.
— Нащо відпустили? А як піймають?
— Чорт, Леме, а що, ради Джаббера, я мав робити? — прошипів Айзек. — Я ж не буду викручувати йому руки. Може, це якась релігійна байда, якась цимекська містична бісівщина. Може, він дума, що скоро помре, тож пішов попрощатися з довбаними предками. Я сказав не йти, він відповів, що все одно піде. Все.
— Ясно, дурня якась, — роздратовано промурмотів Лемюель й повернувся спиною. До них наближалася невелика група. — Це — наші найманці. Я плачу їм, Айзеку, тому ти мені винен.
Їх стояло троє. У постатях відразу й безпомилково впізнавалися ті самі авантюристи, волоцюги, що сходили весь Раґамоль, Цимек і Феллід, та й, певне, увесь Бас-Лаґ. Безрозсудні, небезпечні виродки, для яких закон і мораль не писані, злодії та вбивці, що наймалися до будь-кого, аби платили. Принципи, якими вони керувалися в житті, були вельми сумнівні.
Лише одиниці займалися корисною діяльністю: дослідницькою роботою, картографією і подібним. А більшість — звичайна собі шушваль, мародери. Вони вмирали не своєю смертю і заробляли певну шану серед наївних душ, яких вражала така беззаперечна хоробрість і неймовірні вибрики, котрі вони учворяли.
Айзек із Дерхан не надто зраділи й похмуро оглядали трійцю.
— Це, — Лемюель тицяв пальцем у кожного по черзі, — Седрах, Пенджфінчесс і Танселл.
Трійця зміряла Айзека й Дерхан виклично-пихатим поглядом.
Седрах і Танселл були людьми, Пенджфінчесс — водяником. Седрах був явно найзатятіший боєць серед них: дебелий, сильний, укритий шарами броні й цупкої шкіри. Груди й спину захищали металеві пластини, пристебнуті до плечей. Бойові шати були заляпані каналізаційним слизом. Простеживши за Айзековим поглядом, він промовив на диво мелодійним голосом:
— Лемюель попередив, що можна чекати пригод. От ми і вдяглися відповідно.
На поясі в нього висів здоровенний пістоль і замашна шаблюка-мачете. Складне різьблення надавало пістолю незвичної форми: страшної рогатої морди, в якої замість рота — дуло. На спині бовтався мушкетон із розтрубом та чорний щит. У місті він у такому спорядженні спокійно не ступив би й кроку, тому не дивно, що вони пробиралися його дном.
Танселл був вищим від Седраха, але сухорлявішим. Його лати виглядали вишуканіше, і принаймні скидалося на те, що їх шили ще й для краси: цупка, в декілька шарів провощена шкіра з тисненими спіральними візерунками. У нього був менший, ніж у Седраха, пістолет і тонка рапіра.
— То в чім, власне, річ? — почувся голос Пенджфінчесса, й Айзек раптом зрозумів, що це жінка.
На перший погляд у водяників не було явних статевих ознак, окрім хіба схованих під їхніми пов’язками на стегнах.
— Ну... — почав він, розглядаючи її.
Вона сіла перед ним навпочіпки, мов жаба, й підвела очі. Її біле вбрання складалося з одного предмета, було просторим і навдивовижу чистим, беручи до уваги недавню подорож. Тканина обліпила зап’ястки й щиколотки, а великі перепончасті руки й ноги вільно бовталися у широких складках. На плечі в неї висів вигнутий лук і тугий сагайдак, на поясі — ніж. До живота була пристебнута сумка з товстої шкіри якоїсь рептилії. Що там могло бути, Айзек гадки не мав.
Раптом щось дивне заворушилося під одягом Пенджфінчесс. Здалося, ніби щось огорнуло її всю на мить і так само хутко відринуло. Чималий шмат білої бавовни її сорочки промок наскрізь і прилип до тіла, а за хвильку висох, ніби всю до останнього атома рідину просто висмоктало. Айзек отетеріло витріщився.
Пенджфінчесс недбало оглянула себе.
— Це моя ундина. В нас угода. Я постачаю їй деякі речовини, а вона тримається за мене, підтримує вологу й не дає померти. Інакше на суші я довго б не протрималася.
Айзек кивнув. Він ще ніколи не бачив водяну стихійницю. Видовище бентежило.
— Лемюель попередив вас про клопіт, з яким доведеться зіштовхнутися? — спитав Айзек.
Авантюристи безтурботно кивнули, не надто налякані. Радше навіть захоплені. Айзек постарався не видати свого роздратування.
— Ці метелики — не єдине, на що не варто витріщатися, голубе мій, — промовив Седрах. — Я можу вбити із заплющеними очима, якщо доведеться. — У голосі лише холодна впевненість. — Бач? — поплескав він по поясу. — Шкура катоблепаса. Прикінчив його в околицях Тешу. І ні разу не глянув на тварюку, інакше віддав би богові душу. Тому з нетлями ми впораємося.