Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 74)

— Не бреши мені! — вигукнув Айзек, думаючи про Лубламая.

— Їх випито, — просичав Вермішанк.

Нараз у кімнаті запала тиша. Допитуваний замовк.

— Їх випито, — повторив він. — Їхні думки забрали, їхні сни — свідомі й несвідомі — згоріли у шлунках нетель і витекли, щоб прогодувати личинок. Ти пробував сон-труту, Айзеку? Хтось іще? — йому ніхто не відповів — Айзек так точно ні. — Якщо пробували, то ви їх побачили уві сні — жертв, здобич. До вас у шлунок потрапили метаболізовані свідомості, і ви їх побачили уві сні. Рятувати вже нічого. Повертати нічого.

Айзек був у цілковитому відчаї.

«Заберіть і його тіло, — подумав він. — Джаббере, не будь жорстоким, не залишай мене з цією сраною оболонкою, якій я не можу дати вмерти, яка вже нічого не означає...»

— Як убити глитай-нетель? — прошипів він.

Вермішанк повільно посміхнувся й відповів:

— Це неможливо.

— Не жени, — просичав Айзек. — Усе живе може вмерти...

— Ти мене неправильно зрозумів. Якщо йдеться про абстрактну концепцію, звісно, вони можуть померти. А отже, теоретично їх можна вбити. Але ви не зможете їх убити. Вони живуть у кількох вимірах, як я вже казав, тому кулі, вогонь і таке інше їх ранять лише в одному з них. Вам потрібно було б поцілити в істот у кількох вимірах водночас або заподіяти надзвичайної шкоди в нашому, а вони не дадуть вам такої можливості... Розумієте?

— Поміркуймо в іншому напрямку, — сказав Айзек. Він бив себе по скронях основою долонь. — А як щодо біологічного контролю? Хижаки...

— Їх немає. Вони — завершальна ланка свого харчового ланцюга. Ми більш-менш упевнені, що там, звідки вони походять, є тварини, здатні їх убити, але тут нікого немає, і в радіусі тисяч кілометрів — теж. В будь-якому разі, якщо ми маємо рацію, привести таких хижаків означало би покінчити з Новим Кробузоном ще швидше.

— Заради Джаббера, — видихнув Айзек. — Без хижаків чи суперників, з величезним запасом їжі, свіжої й постійно відновлюваної... Їх неможливо буде зупинити.

— І це, — невпевнено прошепотів Вермішанк, — навіть не думаючи, що станеться, якщо вони... Розумієте, вони ще молоді. Вони не цілком зрілі. Однак скоро ночі стануть спекотнішими... Треба подумати, що може статися, коли вони почнуть розмножуватися...

Здавалося, кімната застигла. Вермішанк знову спробував опанувати себе, однак Айзек побачив у нього на обличчі примітивний страх. Науковець був нажаханий. Він знав, що поставлено на карту.

Трохи збоку крутився конструкт, шипів і брязкотів. Здавалось, із нього висипається пил і бруд, залишаючись на тій незрозумілій траєкторії, якою той віз свій резервуар для сміття. «Знову зламався», — подумав Айзек, однак за мить переключився на Вермішанка.

— Коли вони почнуть розмножуватися? — просичав він.

Вермішанк злизав піт із верхньої губи.

— Мені казали, що вони гермафродити. Ми ніколи не спостерігали, як вони паруються, і не бачили, як вони відкладають яйця. Нам відомо лише те, що нам розповіли. У них починається тічка в другій половині літа. Один із них починає нестися. Десь в зінні чи октуарії. Зазвичай. Зазвичай так.

— Ну ж бо! Має бути щось, що ми можемо зробити! — вигукнув Айзек. — Не кажи мені, що Радґаттер нічого не придумав...

— Зі мною такою інформацією не діляться. Тобто звісно, я знаю, що в них є плани. Це зрозуміло. Але я не можу сказати, що це за плани. Я... — Вермішанк завагався.

— Що? — вигукнув Айзек.

— Я чув, що вони звернулися до демонів. — Ніхто в кімнаті не зронив ані слова. Вермішанк зглитнув і продовжив: — Однак їм відмовилися допомагати. Навіть за найбільші хабарі.

— Чому? — прошипіла Дерхан.

— Бо демони боялися, — Вермішанк облизав губи. Страх, що він намагався приховати, проявився знову. — Розумієте? Вони боялися. Бо попри всю їхню могутність і саму їхню природу... вони мислять так, як ми. Вони — розумні істоти, наділені свідомістю. Отже, для глитай-нетель... вони, виходить, здобич.

Ніхто в кімнаті не рухався. Лемюель опустив пістолет, але Вермішанк не мав наміру втікати, заглибившись у свої страдницькі роздуми.

— Що нам робити? — сказав Айзек. Його голос злегка тремтів.

Конструкт заскрипів ще гучніше. Він на мить обернувся навколо центрального колеса. Його руки-очисники витяглися й з брязкотом волочилися підлогою в ритмі стакато. Дерхан подивилася на нього, а за нею Айзек, Девід та інші.

— Я не можу думати, коли тут крутиться ця довбана штука! — люто вигукнув Айзек.

Він попрямував до конструкта, вже готовий вимістити на ньому своє безсилля і страх. Коли чоловік підійшов, конструкт повернувся, дивлячись на нього своєю скляною райдужкою, і простягнув до нього дві основні руки, в одній з яких був клаптик паперу. Робот дивовижно нагадував людину з простягнутими руками. Айзек моргнув і підійшов ближче.

Права рука конструкта тикала підлогою по сміттю і пилюці, що він порозкидав, мов який дурник. Він усе смикався й смикався донизу, б’ючи по дерев’яних дошках. Його ліва кінцівка, що закінчувалась мітлою, викинулась, загороджуючи Айзеку дорогу, й помахала — на його цілковитий шок — щоб привернути увагу господаря, а тоді права кінцівка, якою він збирав сміття, знову сіпнулась донизу, вказуючи на підлогу.

На пил, у якому було нашкрябане повідомлення.

Гострий кінчик-сміттєзбирач пройшовся по пилу, аж подряпав саму деревину. Слова, написані серед сміття, були нерівні й непевні, але цілком читабельні.

«Тебе зрадили».

Айзек, заціпенівши, витріщився на конструкта. Той помахав йому своїм сміттєзбирачем, на якому тріпотів папірчик.

Інші ще не прочитали, що було написано на підлозі, але з Айзекового обличчя й незвичайної поведінки конструкта вони здогадалися, що відбувалося щось дивне. Вони стояли і з цікавістю спостерігали, що ж стешеться.

— У чому справа, Айзеку? — запитала Дерхан.

— Я... я не знаю... — пробурмотів він.

Конструкт видавався схвильованим, по черзі то стукаючи по повідомленню на підлозі, то махаючи папірчиком на своєму шипі. Айзек потягнувся, зачудовано роззявивши рота, і конструкт припинив рухати рукою. Айзек обережно зняв із неї пожмаканий папірець.

Коли він його вирівняв, Девід раптом нажахано скочив з місця. Він кинувся через усю кімнату.

— Айзеку! — вигукнув він. — Чекай...

Проте Айзек уже розгорнув папірець, вже шоковано витріщився на те, що там було написано. У нього вже відкрився рот, таким величезним було відкриття, однак він не встиг нічого крикнути, бо в гру вступив Вермішанк.

Лемюель так захопився дивною сценою з конструктом, що відволікся від своєї здобичі, а Вермішанк це помітив. Усі пильно стежили, як Айзек займається сміттям, що йому дав конструкт. Бранець скочив зі стільця й кинувся до дверей.

Він забув, що ті були замкнені. Коли науковець потягнув їх, а вони не відчинилися, rope-втікач зойкнув у негідній паніці. У нього за спиною Девід відійшов від Айзека й задкував у напрямку Вермішанка до дверей. Айзек повернувся до них, все ще стискаючи папірчик. Він з божевільною ненавистю дивився на них обох. Лемюель, усвідомивши свою помилку, вже наставляв пістолет на Вермішанка, коли Айзек загрозливо посунув до бранця, перекриваючи собою лінію вогню.

— Айзеку, — вигукнув Лемюель, — рухайся!

Вермішанк побачив, що Дерхан скочила на ноги, що Девід намагався забратися геть від Айзека, що чоловік у каптурі в іншому куті стояв у навдивовижу хижій позі, широко розставивши ноги. За кремезною постаттю Айзека Вермішанку не було видно Лемюеля.

Айзек переводив погляд то на Вермішанка, то знов на Девіда. Він помахав папірцем.

— Айзеку! — знову заволав Лемюель. — Зійди на хрін з дороги!

Проте Айзек був такий розлючений, що нічого не чув і не міг сказати.

Всі кричали — хтось вимагав пояснити, що було на листочку, хтось просив дати змогу вистрелити, хтось аж гарчав від злості, а хтось голосив, як великий птах.

Здавалось, Айзек розмірковує, кинутися на Девіда чи на Вермішанка. Девід істерично благав Айзека, щоб той його вислухав. Після останнього відчайдушного ривка, від якого двері все ж не відчинилися, Вермішанк розвернувся й приготувався до самозахисту.

Адже він був високопрофесійним біотавматургом. Він пробурмотів заклинання й напружив невидимі окультні м’язи, що розвинулись у нього на руках. Науковець зачерпнув містичну енергію, що підкреслила вени на зап’ястку, й від якої сіпалась і розтягувалася шкіра.

Айзекова сорочка була наполовину розстібнута, і Вермішанк просунув праву руку крізь незахищену плоть нижче Айзекової шиї.

Айзек заволав від люті й болю, коли тканини його тіла піддались, наче густа глина. Вони стали пластичними у тренованих руках нападника.

Вермішанк грубо розірвав неподатливу плоть. Він стискав і розтискав пальці навколо ребра. Айзек схопив зап’ясток Вермішанка. Обличчя скривилося. Він був сильніший, але не міг нічого зробити через біль.

Поки вони боролися, Вермішанк кричав.

— Відпусти! — вигукнув він.

Коли тавматург нападав, у нього не було жодного плану — це була реакція на страх, яка раптово вилилась у смертельну атаку. Він не міг зупинитися — лише шукати, за що вхопитися в Айзековій грудній клітці.

А позад них Девід силкувався знайти ключ.

Айзек не міг відтягти Вермішанкові пальці від себе, а той не міг просунути їх глибше. Вони стояли, похитуючись, тягнучи один одного. За ними тривала какофонія голосів. Лемюель уже встав, копнув стілець з дороги й шукав хорошу точку для пострілу. Дерхан підбігла й ухопила Вермішанка за руки, але нажаханий чоловік обвив пальці навколо Айзекових кісток, і з кожним порухом Айзек кричав від болю. З його шкіри струмувала кров.