Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 72)

Руки їй відмовляли. Через какта німіло тіло. Перш ніж хепрі знепритомніла від болю, вона почула шепіт пана Пістрявого:

— Я не пробачаю.

Біля наукового факультету Новокробузонського університету на плацу юрмилися студенти. Багато з них були вдягнені в чорні мантії, як говорилося в правилах; кілька бунтівних душ кинули їх на руку на виході з будівлі. Серед цього напливу нерухомо стояли два чоловіки. Вони обперлись об дерево й ігнорували живицю, що липла до одягу. Повітря було тепле й вологе, а один з чоловіків недоладно вбрався у довге пальто й темного капелюха.

Вони довго стояли без жодного поруху. Закінчилось одне заняття, тоді ще одне. Чоловіки спостерігали, як приходять і йдуть дві партії студентів. Час від часу то один, то інший тер очі, масажував обличчя. А тоді вони поверталися до свого нібито безпричинного спостереження за головним входом.

Нарешті, коли пообідні тіні почали витягуватись, чоловіки зрушили з місця. З’явилася їхня мішень. Монтеґ’ю Вермішанк вийшов із будівлі й боязко втягнув носом повітря, наче знав, що треба ним насолодитися. Він почав знімати куртку, відтак передумав і знову натягнув її. Науковець попрямував до Ладміду.

Чоловіки вийшли з тіні дерева й пішли за жертвою.

День був насичений. Вермішанк пішов на північ, шукаючи кеб. Він опинився на дорозі Тенч, найбільш богемній магістралі Ладміду, де прогресивні науковці збирали натовпи шанувальників у кав’ярнях і книгарнях. Старі будівлі в Ладміді добре збереглися, їхні фасади відчистили й наново пофарбували. Вермішанк на них не зважав. Він уже роками ходив цією дорогою. Монтеґ’ю не помічав ані вулицю навколо себе, ні своїх переслідувачів.

З натовпу з’явився чотириколісний кеб, котрий тягнула якась двонога поскубана тварина з північної тундри. Вона пересувалася на загнутих назад ногах, як у пташки. Вермішанк підняв руку. Візник спробував скерувати до нього свій транспорт. Переслідувачі Вермішанка прискорились.

— Монті! — вигукнув кремезніший чоловік, вдаривши його по плечу.

Вермішанк сполохано повернувся.

— Айзеку, — запнувся він. Очі бігали, вишукували кеб, який усе ще під’їжджав.

— Як справи, друже? — заволав Айзек йому в ліве вухо, а в правому Вермішанк почув сичання іншого голосу.

— Те, що зараз тисне тобі в живіт, — ніж, і якщо ти хоч дихнеш не так, як я скажу, я випущу тобі кишки, як сраній рибині.

— Такий радий, що ми зустрілися! — весело проревів Айзек і махнув до кеба. Візник щось пробурмотів і під’їхав.

— Тільки спробуй втекти, я тебе нафіг заріжу, а якщо вирвешся з рук, отримаєш кулю в мізки, — з огидою продовжив голос.

— Заходь у гості, вип’ємо, — сказав Айзек. — Будь ласка, до Борсукової Драговини, пане візнику. Веслярський шлях, знаєте такий? Симпатична у вас тварюка, до речі, — Айзек не переривав гучний потік нісенітниць, поки залазив у закритий екіпаж.

Вермішанк, тремтячи й затинаючись, сів наступний, відчуваючи лезо ножа, котре його підганяло. Лемюель Голуб сів останнім, дивлячись прямо перед собою, та не забираючи ножа від боку Вермішанка.

Візник від’їхав від узбіччя. Трьох чоловіків у кебі огортали скрипи, брязкіт і невдоволене бекання тварини.

Айзек повернувся до Вермішанка, але тепер на обличчі не лишилось ані сліду перебільшених радощів.

— Тобі багато що доведеться розповісти, пиздюк ти сраний, — загрозливо прошипів він.

Його в’язень з кожною секундою набирався сміливості.

— Айзеку, — пробурмотів він. — Ха! Чим можу допомогти?

Він здригнувся, коли Лемюель штрикнув ножем.

— Стули свою довбану хліборізку.

— Стулити хліборізку і водночас багато що розповісти, Айзеку? — задумливо запитав Вермішанк, а тоді скрикнув від несподіванки, коли Айзек зненацька вмазав йому. Вермішанк, несміло потираючи обличчя, що пекло від болю, шоковано дивився на колегу.

— Я тобі скажу, коли розповідати, — мовив Айзек.

Решту поїздки вони мовчали, їдучи нерівним шляхом повз станцію Лудовий Переліг, по мосту Данечі над млявою Іржею. Айзек заплатив візникові, а Лемюель тим часом погнав Вермішанка до складу.

Усередині стояв стіл, на якому проводили досліди. За процесом роздратовано спостерігав Девід. Його червоняста безрукавка здавалась недоречно веселою, а позирк не зовсім привітним. Яґарек сховався в кутку. Ноги він обгорнув ганчірками, голову прикрив каптуром. Дерев’яні крила викинув. Він уже не намагався прикинутися повноцінним, натомість вдавав із себе людину.

Дерхан, що сиділа в кріслі під вікном біля дальньої стіни, підвела очі. Вона безгучно ридала, стискаючи жмут газет. Навколо неї були розсипані перші шпальти. «Літні жахи розповсюджуються», — писалось на одній, а на іншій: «Що трапилося зі сном?» Дерхан на них не зважала, натомість вирізаючи маленькі статті з п’ятої, сьомої чи одинадцятої сторінки кожної з газет. Заголовок однієї з них Айзек міг розібрати зі свого місця: «Редактор-злочинець став жертвою Окошукача».

Конструкт-прибиральник шипів, гудів і брязкав по кімнаті, розчищаючи сміття, замітаючи пил, збираючи старі документи й огризки фруктів, розкидані підлогою. Борсучиха Щирозубка апатично бродила уздовж дальньої стіни.

Лемюель штовхнув Вермішанка на стілець, що стояв між двома іншими біля дверей, і сів за метр від нього. Він демонстративно витягнув пістолет і спрямував його в голову Вермішанка.

Айзек замкнув двері.

— Що ж, Вермішанку, — діловим тоном сказав він. — Лемюель чудово стріляє, якщо раптом тобі спадуть на думку якісь дурниці. Власне, він трохи поганий хлопчина. Трохи небезпечний. А в мене настрій не той, щоб тебе захищати, тож раджу розповісти все, що ми хочемо знати.

— А що ж ви хочете знати, Айзеку? — рівним голосом запитав Вермішанк.

Айзек був розлючений і водночас вражений. У колеги круто вийшло взяти себе в руки й триматися з апломбом.

Це доведеться виправити, подумав він.

Айзек встав і посунув до Вермішанка. Той безтурботно на нього поглянув і запізно вирячив очі, коли зрозумів, що Айзек знов його вдарить.

Айзек двічі садонув Вермішанка по обличчю, не зважаючи на зойки болю й шоку колишнього шефа. Він схопив Вермішанка за горлянку й присів перед ним, упритул наближаючись до нажаханого бранця. У того текла з носа кров, і він безрезультатно намагався видряпатись із масивних Айзекових рук. Очі заклякли від жаху.

— Думаю, ти мене не зрозумів, колего, — з огидою прошепотів Айзек. — Я маю серйозні підстави вважати, що це через тебе мій друг зараз лежить нагорі, сере під себе й стікає слиною. Я не в настрої панькатися з тобою, бавитися в ігри, грати за правилами. Мені пофіг, виживеш ти чи ні, Вермішанку. Ясно? Втямив? Тож ось як це найкраще зробити. Я скажу тобі, що відомо нам, — не марнуй мій час, питаючи, звідки, — а ти доповниш це тим, що ми не знаємо. Якщо не відповіси або вирішимо, що ти брешеш, Лемюель зробить тобі боляче, або це зроблю я.

— Ти не можеш катувати мене, тварюко... — прошипів Вермішанк здушеним хрипом.

— Пішов ти на хрін, — видихнув Айзек. — Це ти поробник. А тепер... відповідай на запитання чи помреш.

— Або й те, й інше, — холодно додав Лемюель.

— Розумієш, Монті, ти помиляєшся, — продовжив Айзек. — Мм можемо тебе катувати. Саме це ми й можемо зробити. Тож найкраще тобі з нами співпрацювати. Відповідай швидко і переконай мене, що не брешеш. Ось що ми знаємо. До речі, виправ мене, якщо я помиляюсь, — з насмішкою звернувся він до Вермішанка.

Айзек зробив паузу, подумки повторюючи факти. Тоді він почав перелічувати їх, загинаючи пальці.

— Ти займаєшся біологічно небезпечними штуками для уряду. Тобто програмою глитай-нетель, — він подивився на Вермішанка, очікуючи якоїсь реакції, подиву, що таємний проект було викрито. Той не поворухнувся. — Глитай-нетлі втекли — ті глитай-нетлі, котрих ти продав якомусь сраному злочинцю. Вони певним чином стосуються сон-трути, і цих... нічних жахіть, що всім сняться. Радґаттер подумав, що це якось пов’язано з Бенджаміном Флексом — випадково. Він помилився.

Отже, — продовжив Айзек, — нам потрібна така інформація: що вони собою являють? Як вони пов’язані з наркотиком? Як їх упіймати?

На мить запала тиша. Вермішанк повільно зітхнув. У нього волого тремтіли губи, слизькі від крові й слини, проте бранець ледь-ледь усміхнувся. Лемюель гойднув пістолетом, підганяючи його.

— Ха! Глитай-нетлі, — зрештою видихнув Вермішанк. Він зґлитнув і помасажував шию. — Що ж. Правда ж, вони дивовижні? Неймовірні істоти.

— Що вони таке? — запитав Айзек.

— Що ти маєш на увазі? В цьому, вочевидь, ти й сам розібрався. Вони хижаки. Майстерні, надзвичайно розумні хижаки.

— Звідки вони?

— Ха, — Вермішанк на мить замислився. Він підвів очі, коли Лемюель почав ліниво, демонстративно цілитись йому в коліно. Науковець швидко продовжив: — Ми отримали личинки від торгівця на одному з найпівденніших Уламків, — мабуть, коли їх доставили, ти й украв одну, — але походять вони не звідти.

Він подивився на Айзека так, наче його щось розвеселило.

— Якщо хочеш знати, зараз схиляються до теорії, що вони з Розколотої Землі.

— Що за хрінь ти мені впар...— заволав Айзек, проте Вермішанк його перебив.

— Я нічого тобі не впарюю, придурку. Це справді гіпотеза, до якої схиляються більшість науковців. Теорія про Розколоту Землю стала значно популярнішою, відколи відкрили глитай-нетель.

— Як вони гіпнотизують людей?