Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 65)
Вартові напружилися, коли Ткач повільно наблизився до Рятуя своєю нелюдською ходою. Він розчепірив пальці однієї руки, тримаючи її перед лицем Рятуя та посуваючи все ближче і ближче. Повітря навколо людей згущувалось із наближенням Ткача. Радґаттер боровся з бажанням витерти обличчя, змахнути з нього невидимий чіпкий шовк. Рятуй стис зуби. Вартові бурмотіли в нерішучому безсиллі. Стало очевидно, наскільки абсурдно-непотрібною була їхня присутність.
Радґаттер з дискомфортом спостерігав за тим, що відбувалося. Минулого разу, коли він спілкувався із Ткачем, той проілюстрував свою думку, якийсь мовленнєвий зворот, потягнувшись до капітана вартових, що стояли біля Радґаттера, піднявши його в повітря і повільно випатравши. Він провів кігтем угору вздовж живота, проткнувши броню, і аж до підборіддя, витягуючи одну паруючу кістку за іншою. Чоловік кричав і бився, і ще кричав, поки Ткач його білував, а той, і оком не змигнувши, продовжував пояснювати свою думку оніричними загадками, що резонували в голові Радґаттера.
Радґаттер знав, що Ткач міг зробити що завгодно, щоб покращити, як він уважав, плетиво світу. Він міг прикинутися мертвим чи зробити з каменя на підлозі статую лева. Він міг видерти очі Елізі. Що завгодно, аби тільки зберегти візерунок у тканині ефіру, яку лише Ткач міг бачити, що завгодно, аби зіткати гобелен.
Якоїсь миті у голові Радґаттера майнув спогад, як Капнелліор обговорював тексторологію — науку про Ткачів. Ткачі були надзвичайно рідкісні й лише в окремих випадках мешкали в традиційній реальності. З початку існування міста науковці Нового Кробузона виявили лише два трупи Ткачів. Науку Капнелліора навряд чи можна було назвати точною.
Ніхто не знав, чому цей Ткач вирішив залишитися. Понад двісті років тому він у свій заплутаний спосіб оголосив меру Даґману Бейну, що житиме в міському підземеллі. Протягом десятків років одна чи дві адміністрації взагалі його не чіпали. Але більшість не змогли протистояти тяжінню його сили. Ті рідкісні випадки, коли він спілкувався з іншими, — іноді тривіальні, іноді смертельні — і становили основне джерело інформації для досліджень Капнелліора.
Сам Капнелліор був еволюціоністом. Він дотримувався погляду, що Ткачі були видом звичайних павуків, які потрапили під випадковий вплив якоїсь енергії, крутневої чи тавматургічної, десь тридцять-сорок тисяч років тому, ймовірно в Саґримаї. Наслідком цього стало коротке, але надзвичайно інтенсивне прискорення еволюції. За кілька поколінь, пояснив він Радґаттеру, Ткачі еволюціонували від майже безмозких хижаків у естетів з неймовірною інтелектуальною та матеріотавматургічною силою, надрозумною чужорідною свідомістю, які вже не плели павутину, щоб ловити здобич, а натомість використовували її як предмет краси, котрий можна було виткати з матерії самої реальності. Їхні прядильні органи розвинулися в особливі залози, що існували поза вимірами і ткали візерунки у матерії світу. Світу, який для них був павутиною.
У старих легендах розповідалося, що Ткачі могли вбити одне одного через естетичні незгоди: наприклад, чи красивіше буде, якщо знищити армію з тисячі людей чи залишити, або зривати чи ні певну кульбабку. Для Ткача мислення було за своєю сутністю естетичним. Діяти — ткати — означало створювати приємніші візерунки. Вони не їли фізичної їжі: здавалося, вони годувалися самим лише сприйняттям краси.
Краси, невидимої людям чи іншим мешканцям буденної реальності.
Радґаттер палко молився, аби Ткач не вирішив, що в ефірі вийде красивий візерунок, якщо вбити Рятуя.
Через кілька напружених секунд Ткач відступив, усе ще тримаючи перед собою руку долонею вперед. Радґаттер видихнув з полегшенням і почув, як те саме зробили його колеги й вартові.
...П’ЯТЬ... прошепотів Ткач.
— П’ять, — рівним голосом погодився Радґаттер.
За мить Рятуй приєднався, киваючи.
— П’ять, — прошепотів він.
— Ткачу, — сказав Радґаттер. — Звісно, ти правий. Ми хотіли запитати про
На мить повисла тиша, а тоді Ткач раптово затанцював швидкими рухами з боку в бік. Удари його гострих ніг по підлозі створювали тихий, швидкий барабанний дріб. Він дивно трусився.
...ПЕРШ ЯК СПИТАВ ТКАНИНА НАТЯГНУТА ЗМОРЩЕНА КОЛЬОРИ КРОВЛЯТЬ ТЕКСТУРИ ВИЦВІТАЮТЬ НИТКИ СОТАЮТЬСЯ ПОКИ Я СПІВАЮ ПОХОРОННІ ПІСНІ М’ЯКИМ ТОЧКАМ ДЕ ПЛИВУТЬ ФОРМИ З ПАВУТИНИ Я ХОТІВ ВИ Я БУДУ Я МОЖУ КІЛЬЦЯ МОНСТРІВ ТІНІ СІРІ ТІКАТИ КРИЛА ПЛУТАНИНА СМОКЧУТЬ ТКАНИНУ СВІТУ БЕЗБАРВНА СІРІСТЬ ЦЬОМУ НЕ БУВАТИ Я ЧИТАЮ РЕЗОНАНС СТРИБАЄ З ТОЧКИ В ТОЧКУ ПАВУТИНИ ЇСТИ БАГАТСТВО ПІДНІМАТИ Й ВИЛИЗУВАТИ НАЧИСТО ЧЕРВОНІ ЦВЯХИ Я ОБРІЖУ ТКАНИНУ І ЗАНОВО ЗВ’ЯЖУ Я ОБЕРЕЖНО КОРИСТАЮСЯ З КОЛЬОРУ Я ЗНЕБАРВЛЮ ВАШІ НЕБЕСА З ВАМИ Я ЗМЕТУ ЇХ НАЧИСТО І МІЦНО ЇХ ЗВ’ЯЖУ...
Радґаттерові знадобилось трохи часу, перш ніж він зрозумів, що Ткач погодився їм допомогти.
Мер обережно усміхнувся. Перш ніж Радґаттер знову заговорив, Ткач підняв угору всі чотири передні руки.
...Я МАЮ ЗНАЙТИ ДЕ ВІЗЕРУНКИ ЗМІСТИЛИСЯ ДЕ КОЛЬОРИ ЗБІГЛИ ДЕ КРОВОПИВЦІ КОМАХИ ВСЕ ВИСМОКТУЮТЬ ІЗ МІСТЯН КОТУШОК І Я І Я ЗАЙДУ ЗАЙДУ...
Ткач відійшов убік і зник. Він змістився з фізичної площини. Він акробатично біг по нитках павутини світу.
Уривки ефірної павутини, що незримо літали по кімнаті й чіплялися до шкіри, поступово почали згасати.
Радґаттер повільно похитав головою. Вартові випрямляли спини, зітхаючи, розслабляючи м’язи після бойової стійки, в якій вони несвідомо стояли увесь цей час. Еліза Стем-Фульхер впіймала погляд Радґаттера.
— То що, — сказала вона. — Ми ж його наймаємо?
Розділ двадцять дев’ятий
Вірми були нажахані. Розповідали історії про монстрів у небесах.
Вони сиділи навколо вогнищ на міських звалищах, гріючись, палили сміття й лупцювали дітей, щоб ті шанувалися. По черзі розказували про раптові пориви вітру в розбурханому небі й сполохи чогось страшного. Вони бачили кручені спіралями тіні в небесах. Відчували, як згори на них мжичить якась ядуча рідина.
Вірми щезали.
Спочатку це були лише історії. Попри страх, вірми діставали якусь насолоду від таких казочок. Однак незабаром в тих казках з’явилися реальні герої. Імена жертв ридма проголошувалися по всьому нічному місту, коли знаходили їхні обслинені мляві тіла. Арфамо, Косий, М’ятний і, що найгірш, Шельма, перший вірм на весь східний край міста. Він ніколи не програвав. Ніколи не відступав. Його знайшла дочка в чагарниках побіля іржавого газгольдера в Нейтральній Зелені. Голова моталася з боку в бік, слиз сочився з носа і з рота, у тьмяних вибалушених очах світилося не більше життя, аніж у вареному яйці.
На Плазі Статуй виявили мляві безживні тіла двох хепрійських матрон. На березі ріки в Морокраї сидів, розвалившись, водяник, відкопиливши широченну губу в ідіотській посмішці. Кількість безумних людей неухильно зростала до двозначного числа.
Старійшини Оранжереї не видавали інформації, чи був уражений хоч один какт.
«Сутичка» надрукувала у себе на другому розвороті статтю під назвою «Загадкова епідемія слабоумства».
Не тільки вірми бачили істот, яких не мало би тут бути. Перші двійко-трійко, потім більше й більше свідків істерично заявляли, що були поряд з тими, у кого викрали розум. Ті були ошелешені, як ніби у трансі, белькотали щось про чудовиськ, диявольських комах без очей, темні довгасті тіла, жаскі вигини кінцівок. Страшні випнуті зуби й гіпнотичні крила.
Район Крук розкинувся довкола Вокзалу на вулиці Відчаю складною плутаниною жвавих вулиць і глухих завулків. Головні артерії — вулиця ЛеТіссоф, Конкубецький шлях, бульвар Дос Ґеру — розбігалися в усі боки від Вокзалу та Плази Більсантум. Це були широкі велелюдні вулиці, сум’яття візків, кебів і пішоходів.
Щотижня посеред цієї галасливої штовханини відкривалися нові вишукані крамниці. Велетенські універмаги займали по три поверхи благородних в минулому будинків. Вітрини менших, але так само пристойних закладів рябіли усілякими новинками: гасовими лампами з вигадливо закрученої міді, арматурою, їжею, люксусовими табакерками, ексклюзивним одягом.
На менших відгалузках, що мов капіляри розповзалися від поважних вулиць, поряд із закритими клубами товпилися адвокатські контори, лікарські кабінети, актуарії, аптеки й благодійні товариства. Патриції в бездоганних костюмах походжали мощеними дорогами.
У глиб найтемніших закутків Крука вшнипилися острівці злиднів і старезної архітектури, на які обачливо не звертали уваги.
Розташоване на південному сході Слинне Вогнище згори розбивали навпіл підвісні колії, що з’єднували вартову вежу в Борсуковій Драговині з Вокзалом на вулиці Відчаю. Район був частиною тієї ж галасливої зони, що й Шек, клин невеличких крамничок і кам’яних будинків, де-не-де залатаних цеглою. Була в Слинному Вогнищі тіньова промисловість — Поробництво. Там, де район прилягав до ріки, підземні каральні фабрики вичавлювали зболені ридання й здушені крики. Та Слинне Вогнище, трясучись над своєю репутацією, успішно ігнорувало тіньову економіку й лише зрідка виказувало свою неприязнь.
Місцина була метушлива. Тут пролягала дорога паломників до Пальґолакійського храму на північній межі Борсукової Драговини. Століттями Слинне Вогнище слугувало притулком для інакодумних церков та релігійних течій. Їхні стіни трималися купи завдяки клею від тисяч зогнилих плакатів, що зазивали на теологічні дебати. Монахи й монахині химерних містичних сект хутко чимчикували вулицями, не підводячи очей. На розі вели балачку дервіші та ієрономи.