Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 67)
— Та ні, Боже, я ж не про те... — Девід затнувся. — Я просто... давно не в ділі.
Чоловік знову кивнув.
«Дуже давно, — безпомічно билася думка. — Шість років минуло з того часу, як я затявся ніколи більше цього не робити. Виплутався. Ви знудилися від шантажування, а мені не треба було грошей...»
Того найпершого разу, п’ятнадцять років тому, вони зайшли в цю саму кімнату, де Девід до забуття вивергав себе в один із ротів страшнющої трупно-білої поробленої дівчини. Чоловік у костюмі показав йому їхню камеру. Вони сказали, що відішлють фото до газет, журналів і в його університет. Потім запропонували вибір. Платили вони добре.
Девід інформував. Нечасто, може, двічі на рік. А потім була довга пауза. Дотепер. Бо тепер йому було страшно.
Він глибоко втягнув повітря й почав:
— Щось серйозне твориться. Джаббере, не знаю, з чого й почати. Вам відомо про цю нову хворобу? Що з людей робить ідіотів? Так-от, я знаю, звідки вона взялася. Я ж бо думав, все саме собою вирішиться... думав, що ситуація під контролем. Але ж, чортів хвіст! Все дедалі гіршає, і гадаю, нам треба допомога. — Десь глибоко всередині якась крихітна частина його сплюнула з огиди на таке боягузтво й самообман, однак Девід вже лопотів далі. — Це все Айзек.
— Ден дер Ґрімнебулін? — запитав чоловік. — Сусід по лабораторії? Теоретик-ренегат. Підпільний науковець із розвинутою зарозумілістю. І що ж він? — Чоловік прохолодно всміхнувся.
— Таж слухайте. Його найняв... Коротше, його найняли досліджувати політ, і він поназбирав тьму летючих тварюк для досліджень. Пташки, комахи, аспіди, до фіга всього. І серед них була ця здоровенна гусінь. Вона була так захляла, наче ось-ось збиралася здихати, та потім Айзек, видно, дотумкав, як її оживити, бо та раптом почала рости. Таке одоробало вимахало. Десь... отаке. — Він широко розвів руки, показуючи приблизний розмір хробачка.
Чоловік навпроти пильно вдивлявся йому в лице, зчепивши докупи пальці.
— А потім воно, значить, перетворилося на лялечку, і нам було цікаво, що звідтіля вилізе. Одного дня ми прийшли додому, а Лубламай, інший наш сусід по складу, лежав там, в шмарклях і слині. І що б то за паскуда не була, що звідти вилупилася, вона з’їла йому мізки і... втекла. Вона тепер на волі.
Чоловік сіпнув головою, ствердно кивнувши. Це вже не було схоже на попередні недбалі кивки для годиться.
— І тобі спало на думку нас поінформувати.
— Та ні! Я й не думав... навіть тоді мені здавалося, що ми якось впораємося. Я був злий на Айзека, геть розгублений, але надіявся, що ми вистежимо цю сволоту і вилікуємо Луба. Одначе тварюк ставало все більше, а потім ці чутки про людей... без клепки... Та головне те, що ми дізналися, від кого вони Айзекові дісталися. Якийсь сраний клерк свиснув їх у департаменті Досліджень та розробок у Парламенту з-під носа. А я собі думаю: «Та ну нафіг, я з урядом не хочу заводитися». — Чоловік на ліжку кивнув на таку розумну думку. — А потім зміркував, що нам це не по зубах.
Девід замовк. Чоловік на ліжку відкрив було рота, та Девід його обірвав:
— Ні, слухайте ж бо! Це ще не все! Я ще чув про бунт у Келлтрі і знаю, що ви відлупцювали редактора «Безтямного бродяги».
Чоловік, машинально змахнувши уявну нитку з піджака, чекав. Ця історія не афішувалася, та потрощена бойня після рейду вартових не могла не породити чуток про набіг.
— Одна Айзекова приятелька — авторка статей у їхній газетці — якось вийшла на контакт із редактором — чесно, не знаю, як, тавматургія якась бісова чи що — і він їй сказав дві речі. Що слідчі, ваші тобто, думають: він знає щось, чого насправді не знає, і що вони допитують його про якусь статтю з «ББ» та джерело, котре, ймовірно, володіє інсайдерською інформацією. Зовуть Барбл. Це вона! У неї наш клерк свиснув гусінь!
Девід зробив паузу, почекав, доки викладене справить необхідне враження на співрозмовника, і продовжив:
— Усе сходиться, тож не розумію, що твориться. Я й не хочу. Я лише бачу, що ми... вставляємо вам палиці в колеса. Може, й збіг, але я не можу розібратися. Я не проти поганятися за чудовиськами, але не хочу ставати наперекір вартовим, таємній поліції, урядові та ще бозна-кому. Ви маєте розібратися з цим лайном.
Чоловік на ліжку хруснув пальцями. Девід згадав іще щось.
— Точно, слухайте! Я весь мозок зламав, намагаючись доперти, в чому діло... І я не знаю, чи правий, але, можливо, це якось пов’язано з кризовою енергією?
Чоловік дуже повільно похитав головою. На обличчі відбилося стримане нерозуміння.
— Продовжуй, — мовив він.
— Під час підготовки Айзек обмовився... кинув натяк, що він збудував
Обличчя Саллі напружилось, очі злегка розширилися.
— Через мене проходять усі звіти з Борсукової Драговини, — процідив він. — Я знаю, що
Уперше за весь час чоловік виглядав схвильованим.
— Я не знаю, — безпорадно промовив Девід. — Але він тим не хвалився, просто мимохіть сказав. Я тільки знаю, що над цим він працював довбані роки...
Запала довга тиша. Агент на ліжку задумливо втупивсь у дальній куток кімнати. На обличчі пробігла ціла гамма емоцій. Він замислено глянув на Девіда.
— Звідкіля тобі це все відомо? — запитав урешті.
— Айз мені довіряє, — відповів Девід (і на цьому слові знову подумки скривився). — Спочатку ця жінка...
— Ім’я? — перебив чоловік.
Девід вагався.
— Дерхан Сумолок, — урешті промимрив він. — Тож ця Сумолок спершу не дуже хотіла говорити переді мною, проте Айзек за мене поручився. Він знає про мої погляди, разом бували на декількох демонстраціях... — (знову поморщився: «Які в тебе до біса погляди, довбаний зрадник»). — Просто зараз такий час... — несміло продовжив він, а відтак понуро замовк.
Чоловік нетерпляче махнув рукою розповідати далі. Його не цікавили Девідові муки сумління.
— Тоді Айзек запевнив її, що мені можна довіряти і щоб усе нам розповіла.
Знову тиша. Саллі чекав. Девід стенув плечима.
— Оті все, що я знаю, — прошепотів він.
Чоловік кивнув і встав.
— Добре, — сказав він. — Усе це... було дуже корисним. Нам, імовірно, доведеться запросити до себе твого друга Айзека. Не хвилюйся, — додав він із заспокійливою посмішкою. — Ми не зацікавлені в його ліквідації, обіцяю. Нам просто може знадобитися його допомога. Ти, вочевидь, маєш рацію. Справа серйозна, треба багато чого владнати, а в тебе, на відміну від нас, таких можливостей нема. А дер Ґрімнебулін нам поможе.
Тобі доведеться бути на зв’язку, — провадив куратор далі. — Отримаєш письмові вказівки. Їх необхідно виконати. Гадаю, не треба було на цьому наголошувати, правда ж? Ми подбаємо про те, що дер Ґрімнебулін не дізнається, звідки ми взяли інформацію. Скоріш за все, від нас декілька днів не буде нічого чути, не панікуй. Тепер це наша справа. А ти сиди тихо і постарайся зробити так, щоб дер Ґрімнебулін і далі займався тим, чим займався. Гаразд?
Девід понуро кивнув. Чекав, що ще скалить- Співрозмовник пильно на нього подивився.
— Це все, — підсумував він. — Можеш іти.
З винуватим вдячним поспіхом Девід встав і метнувся до дверей. Йому здавалося, ніби ішов крізь багно, і його заливав сором, як драглисте море. Більше за все він бажав вибігти з цієї кімнати, забути все, що сказав і зробив, та не думати про монети й записки, що йому пришлють, і думати тільки про дружбу з Айзеком і казати собі, що хотів, як краще.
Той другий чоловік відчинив для нього двері й випустив, тож Девід удячно пішов геть, ледь не підстрибом побігши коридором, аби швидше звідти забратися.
Та як би він не біг вулицями Слинного Вогнища, провина бігла за ним і засмоктувала, мов сипучий пісок.
Розділ тридцятий
Однієї ночі місто мирно спало — наскільки це було можливо.
Звичайно, спокій містян порушували тривіальні речі. Чоловіки й жінки билися і вмирали. Вулиці заляпувало кров’ю і блювотинням. Розбивалося скло. Над головою вешталися вартові. В Лихокраї на берег викинуло спотворене, безоке тіло чоловіка, який потім виявиться Бенджаміном Флексом.
Місто з важкістю проживало ніч, як робило вже століттями. Це був уривчастий сон, але іншого воно не знало.
Однак наступної ночі, коли Девід виконував своє таємне доручення в зоні червоних ліхтарів, щось змінилося. Нічний Новий Кробузон завжди являв собою какофонію різких ритмів і несподіваних жорстоких акордів. Але зазвучала нова нота. Напружений, притишений напівтон, від якого повітря ставало нудотним.
Тієї ночі напруга в повітрі розпорошилася, стала ледь помітною, вона проникла в думки містян і кинула тінь на їхні сонні обличчя. Проте настав день, і ніхто нічого не пам’ятав, хіба якусь мить неясної тривоги уві сні.
Але потім, коли постуденіло й тіні стали довшими, коли ніч повернулася з іншого краю світу, у місті запанувало щось нове й страхітливе.
По всіх усюдах, від Стяжного Пагорба на півночі до Баракгема на південь від річки, від напівзруйнованого передмістя в Лихокраї на сході й до примітивних промислових нетрів у Дзвонарі, люди металися й стогнали уві сні.
Першими під удар потрапили діти. Вони скрикували й впивалися нігтями в руки; їхні маленькі личка зморщувались у зболені гримаси; з них стікав, згущуючись, смердючий піт; вони жахливо метляли головами з боку в бік, але не прокидалися.