Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 64)
За мить він знову заговорив:
— Я візьму розмову на себе. Я це вже робив, — Радґаттер сам не був цілком певний, сприятливою була ця обставина чи ні.
Коридор закінчився важкими дубовими дверима, обшитими залізними смугами. Очільник підрозділу вартових просунув величезний ключ у замок і з легкістю провернув. Напружившись, він відчинив двері й увійшов у темну кімнату за ними. Його добре тренували. Дисципліна була бездоганною. Адже йому, напевно, було дуже страшно.
Решта офіцерів увійшла слідом, тоді Рятуй і Стем-Фульхер, і нарешті Бентам Радґаттер. Він зачинив за собою двері.
Коли люди увійшли в кімнату, всі на мить відчули дезорієнтацію, легкий, мов димок, дискомфорт, що лоскотав їхню шкіру квазіфізичним імпульсом. Довгі нитки, невидимі волокна звитого ефіру й емоції вигадливими візерунками обплутували простір, коливалися й чіплялися за новоприбулих.
Радґаттер здригнувся. Краєм ока він бачив нитки, які зникали з реальності, якщо він на них зосереджувався.
Кімната була затемнена, немов оповита павутиною. На всіх стінах були розвішені дивні набори ножиць. Ножиці ганялися одні за одними, мов хижі рибини; вони красувалися на стелі; вони звивалися на всі боки у викривлених і якихось жаских геометричних конструкціях.
Вартові та їхні підзахисні непорушно стояли біля однієї зі стін кімнати. Не було жодних джерел світла, але якимсь чином вони бачили. Атмосфера в кімнаті здавалася монохромною або дивним чином порушеною; світло було зблідле й хирляве.
Вони довго стояли, не рухаючись. Не було чути жодного звуку.
Повільно й безгучно Бентам Радґаттер потягнувся в сумку, що приніс із собою, та вийняв чималі сірі ножиці, що один з помічників купив у залізній ятці на найнижчій торговій викладці Вокзалу на вулиці Відчаю.
Він без жодного звуку розкрив ножиці та підняв їх у солодкаве повітря.
Мер зімкнув кінчики лез. Кімната відповіла безпомильним звуком леза, що ковзає по іншому гострому лезу, а тоді змикається, завершуючи безжальний поділ.
Відлуння тремтіло, як мухи в павутині. Воно ковзнуло в темний вимір у серці кімнати.
По спинах присутніх пробіг холодок.
Відлуння ножиць повернулося.
Коли воно знову з’явилося і зникло за межею людського слуху, то трансформувалося, перетворилося на слова, на голос, мелодійний і меланхолійний, який спершу шепотів, а тоді посмілішав, уплітаючись в реальність. Голос важко було описати — він був тривожний і моторошний, він не відпускав слухача, звучав, здавалось, не у вухах, а глибше всередині, у крові й кістках, у нервових вузлах.
...ФІЗИЧНІСТЬ У ЗГОРТАННЯ У ФІЗИЧНІСТЬ ПРОМОВИТИ ВІТАННЯ У ЦЕЙ ВИМІР НОЖИЦЬ Я ПРИЙМУ І БУДУ ПРИЙНЯТИЙ...
У нажаханій тиші Радґаттер жестами щось показав Стем-Фульхер і Рятую — а коли вони зрозуміли, що він хоче, то теж підняли свої ножиці, відкрили їх і різко закрили, розрізаючи повітря звуком, що відчувався майже шкірою. Радґаттер приєднався, і всі троє розкрили й закрили леза у зловісних клацаннях.
На звук цього металевого шелесту неземний голос знову почувся в кімнаті. Щоразу, коли він говорив, здавалося, що чути було лише уривки безперервного монологу.
...ЗНОВУ ЗНОВУ І ЗНОВУ НЕ СТРИМУЙТЕ ЦІ ЛЕЗА ВИКЛИКАЄ ЦЕЙ ГОСТРИЙ ГІМН І ПРИЙМАЮ Я ПОГОДЖУЮСЬ ВИ РІЖЕТЕ ТАКИЙ ПРИЄМНИЙ ТАК ПРИЄМНО ВИ МАЛЕНЬКІ ЕНДОСКЕЛЕТНІ СТАТУЕТКИ ВИ СТРИЖЕТЕ Й ГОЛИТЕ Й РОЗРІЗАЄТЕ СТРУНИ ПЛЕТЕНОЇ ПАВУТИНИ І ФОРМУЄТЕ її З ГРУБОЮ ВИТОНЧЕНІСТЮ.
З тіней, що відкидали якісь невидимі постаті, тіней, що здавалися натягнутими й пружними, натягнутими з одного кута квадратної кімнати в інший, щось виникло перед очима.
Виникло в реальності. Воно раптово нависло там, де до цього нічого не було. Воно вийшло з якоїсь складки в часопросторі.
Воно посунуло вперед, високо переставляючи численні загострені ніжки, на яких коливалось його важке тіло. Воно дивилося вниз на Радґаттера й інших головою, що нависала над ними з величезної висоти.
Павук.
Радґаттер серйозно до цього готувався. Він був людиною прагматичною, холоднокровною та дисциплінованою. Він більше не відчував страху.
Але, дивлячись на Ткача, був близьким до цього.
Це було гірше, значно страшніше за посла. Пекельники були огидні й вражаючі, у них були страхітливі сили, які Радґаттер глибоко поважав. І все ж, і все ж... він їх розумів. Вони були катовані й самі катували, вони діяли за розрахунком і за примхами. Хитрі. Зарозумілі. Вони були політичними.
Ткач був цілком чужорідним. З ним не можна було ні торгуватися, ні гратись. Багато хто вже намагався.
Радґаттер силою волі опанував себе, жорстко картаючи власну хвилинну слабкість. Відтак узявся розглядати істоту, що була перед ним, намагаючись класифікувати й перетравити це видовище.
Уся маса Ткача припадала переважно на величезний живіт у формі краплини, що надувався і звисав з його шиї-пояса — натягнутий, опуклий фрукт завдовжки на два метри і завширшки на півтора. Він був цілком рівним і пружним — чорний хітин з райдужним відливом.
Голова істоти була завбільшки з торс дорослої людини. Вона звисала з передньої частини живота десь на третину висоти від верху. Над нею вивищувався товстий вигин тіла, як загрозливі широкі плечі, вдягнуті у чорне.
Голова повільно оберталась, щоб розгледіти відвідувачів.
Маківка була гладенькою й рівною, як людський череп чорного кольору; численні очі були всі того самого темно-червоного кольору. Дві основні сфери, великі, як голова немовляти, сиділи в глибоких очницях по боках голови; між ними було значно менше третє око, над ним — ще два, а над ними — ще три. Вигадливе симетричне сузір’я багряних спалахів. Незмигний візерунок.
Складні ротові частини Ткача відкрилися, напружилась внутрішня щелепа — щось середнє між мандибулою і чорною кістяною пасткою. Його мокра горлянка стискалась і вібрувала глибоко зсередини.
Ноги, тонкі й кістляві, як людські щиколотки, випиналися з тонкої лінії сегментованої плоті, що з’єднувала голову з животом. Ткач ішов на задніх чотирьох кінцівках. Вони викидались угору під кутом сорок п’ять градусів, аж коліна сягали вище присадкуватої голови, вище за верхівку живота. Ноги росли із суглобів майже рівно вниз на три метри і закінчувались загостреним краєм, ніби шпильки.
Ткач, немов тарантул, за один крок піднімав тільки одну ногу. Він високо підкидав її і ставив з делікатністю хірурга чи митця. Повільний, зловісний, нелюдський рух.
З тієї ж химерної складки на тілі росли дві пари коротших ніжок. Одна пара, завдовжки майже два метри, була нерухома, суглобами догори. Кожен тонкий, твердий відросток хітину закінчувався півметровим кігтем — жорстким, відполірованим шматком червонястого панцира, загостреним, як скальпель. На початку кожного з них була закручена кістка — загострений гак, щоб чистити, різати й утримувати здобич.
Ці органічні пагони випинались, як широкі роги, як списи. Яскрава демонстрація вбивчого потенціалу.
Перед ними звисала остання, коротша пара кінцівок. На їхніх кінчиках, десь посередині між головою Ткача і землею, була пара тоненьких, крихітних рук з п’ятьма пальцями. Лише відсутність нігтів і чорний, мов ніч, колір відрізняв їх від ручок людських дітей.
Ткач вигнув лікті угору і зчепив руки, повільно та безперервно потираючи їх. Це був ледь помітний, підозріло людський рух — наче у лицемірного, манірного священика.
Загострені ноги підібралися ближче. Червоно-чорні кігті злегка прокрутилися, зблиснувши в несвітлі. Руки гладили одна одну.
Тіло Ткача похилилося назад і знову — загрозливо — вперед.
...ЯКУ ПОЖЕРТВУ ЯКЕ БЛАГО ШАРНІРНІ РІЗАКИ ВИ МЕНІ ПРИНОСИТЕ... — сказав він і раптом простягнув праву руку. Вартові напружились од різкого руху.
Без вагань Радґаттер ступив уперед і поклав йому в долоню ножиці, намагаючись не торкнутися шкіри. Стем-Фульхер і Рятуй зробили те ж саме. Ткач з моторошною швидкістю відійшов назад. Він подивився на ножиці, просунув пальці в кільця кожної пари по черзі, швидко розімкнув і зімкнув їх. Тоді він посунувся до задньої стіни й швидким рухом притиснув кожні ножиці до холодного каменю.
Якимсь незбагненним чином бездушний метал залишався на тому ж самому місці, чіпляючись за поцяткований вологою камінь. Ткач скрупульозно пересунув їх так, щоб його влаштовувала конструкція.
— Ми тут для того, щоб про дещо тебе спитати, Ткачу, — рівним голосом сказав Радґаттер.
Ткач важко повернувся до нього.
...ПЛЕТІННЯ НИТОК ОТОЧУЄ ОГОРТАЄ НАВКОЛО ВАШИХ КРИХКИХ СМІХОТЛИВИХ ТУШОК ВИ ТЯГНЕТЕ І ПРАГНЕТЕ РОЗРИВАЄТЕ І ЗШИВАЄТЕ ВИ ТРІУМВІРАТ ВЛАДИ УБРАНИЙ У СИНІЙ З ГОСТРИМ ПОРОХОМ ЗАЛІЗОМ ВИ БЕЗДІЯЛЬНІ ТРОЄ ВПІЙМАЛИ ЗАДЕРТІ ДУШІ НА СУЧКИ З ТКАНИНИ П’ЯТЬ КРИЛАТИХ РІЗНИКІВ ЯКІ РВУТЬ РОЗКРУЧУЮТЬ СИНАПСИ ЗА НЕРВОВИМИ ЗАКІНЧЕННЯМИ ДУХИ ВИСМОКТУЮТЬ ВОЛОКНА СВІДОМОСТІ...
Радґаттер багатозначно подивився на Рятуя і Стем-Фульхер. Всі троє з усіх сил намагалися зрозуміти вигадливу поетику мови Ткача. Одне вони зрозуміли точно.
— П’ять? — прошепотів Рятуй, дивлячись на Радґаттера і Стем-Фульхер. — Пістрявий купив тільки
...П’ЯТЬ ПАЛЬЦІВ РУКИ ЩОБ ВТРУТИТИСЯ ЩОБ ЗНЯТИ СВІТО-ТКАНИНУ З КОТУШКИ ТИХ ЩО НАСЕЛЯЮТЬ МІСТО П’ЯТЬ КОМАХ ЩО РОЗРИВАЮТЬ ПОВІТРЯ ЧОТИРИ СФОРМОВАНІ БЛАГОРОДНІ ПРИКРАШЕНІ БЛИСКУЧИМ УБРАННЯМ ОДНА КОРОТКИЙ МІЗИНЕЦЬ НЕДОРОСТОК НЕДОГОДОВАНЕ ДАЄ СИЛИ СВОЇМ ВЛАДНИМ СЕСТРАМ ПАЛЬЦЯМ П’ЯТІРНІ...