Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 2)

Продуктові ятки тяглися далі від шумної вулиці Шадрах. Книги, рукописи й картини населяли Сельчітський прохід — алею строкатих баньянів та розкришеного бетону трохи далі на схід. На півдні, униз дорогою до Баракгема продавали всіляке череп’я, на заході — деталі двигунів, на одній бічній вуличці — іграшки, між двома іншими — одяг, і ще тьму різного краму в кожному провулку. Торгові ряди в Драглистій Дірі кучерявилися й сходилися докупи, як спиці погнутого колеса.

У Дірі будь-які межі стиралися. У тіні древніх стін і похилених висоток лежало вкупі всіляке начиння, черепки й глиняні прикраси на вутлому столі, стос трухлявих підручників. Антикваріат, секс, порошок від бліх. Між прилавків тупцювали шипуни-конструкти. У надрах закинутих будинків чубилися жебраки. Представники дивних рас купували чудернацькі речі. Драглистий Базар — вересклива буча з краму, смальцю й гендлярів. Тут панував відомий торговий закон: покупцю, начувайся.

Крамар, що стояв унизу, спостерігав за спуском кошика. Він глянув угору на підсліпувате сонячне сяйво й цегляний пил і протер очі. Потім потягнув за кінець мотузки, доки кошик не опинився в руках. Усередині лежав мідний шекель і цидулка, написана охайним вигадливим почерком. Продавець втупився у папір і задумливо почухав носа. Попорпався в продуктах і, звіряючись зі списком, поклав у кошика яйця, фрукти й трохи овочів. Він зупинився на одному з пунктів, перечитав і, облизнувшись, відрізав шмат свинини. Склавши все, заховав шекель у кишеню, намацав решту і, прикинувши вартість доставки, кинув-таки усередину чотири стівери.

Обтерши руки об штани, задумався на хвильку, потім нашкрябав щось на папірці вугільним олівчиком і запхав його вслід за монетами.

Крамар тричі потягнув за мотузку, і кошик застрибав у повітрі. Він піднімався вище низьких дахів сусідніх будинків, уривчасто витанцьовуючи. Дорогою злякав галок, що гніздилися на нежилому поверсі, й залишив ще одну подряпину на вже щедро обшкрябаній стіні, доки не зник у вікні, з якого з’явився.

Айзек Ден дер Ґрімнебулін усвідомив, що йому це лише наснилося. Він із жахом виявив, що знову працює в університеті й марширує перед здоровенною дошкою із розпливчастими формулами важелів, сил і тиску. Вступ до матеріалознавства. Айзек тривожно вдивлявся у клас, коли в двері заглянув той чортів слимак Вермішанк.

— Я не можу працювати в цьому класі, — голосно зашепотів Айзек, вказуючи на вікно. — Базар занадто шумний.

— Це нічого, — солодко, аж гидко промовив Вермішанк. — Пора снідати. Відволічешся від шуму.

Зачувши таку дурницю, Айзек з великим полегшенням струснув із себе сон. День починався з пронизливої базарної лайки й запаху смаження.

Він розкинувся на ліжку, не відкриваючи очей. Чулися кроки Лін по кімнаті й легеньке порипування дощок. Горище наповнилося димком, в Айзека аж слина потекла.

Лін двічі плеснула в долоні. Вона знала, коли Айзек вже не спить. «Може, через те, що я рот закрив»,— подумав він й усміхнувся, не розплющуючи очей.

— Тихенько, я ж іще сплю. Бідненький Айзек так натомився, — заскиглив він і скрутився клубком, немов дитина. Лін ще раз насмішкувато плеснула в долоні й вийшла.

Чоловік застогнав і перевернувся на ліжку.

— Мегера! — крикнув їй услід. — Фурія! Карга! Добре, добре, ти перемогла. Ти... ти відьма, злючка, ось хто.

Він почухав потилицю і сів, соромливо усміхнувшись. Лін, не повертаючи голови, показала йому непристойний жест.

Вона стояла біля плити гола, спиною до нього, підтанцьовуючи, а зі сковорідки порскала гаряча олія. З округлого живота Айзека сповзла ковдра. Чоловік скидався на дирижабль — тугий, дебелий і сильний. По всьому тілі густо кущилося сиве волосся.

Лін була безволоса. Під червоною шкірою виднівся кожен тугий мускул. Тіло — немов анатомічний атлас. Айзек оглядав його з радісним збудженням.

У нього засвербіло в дупі. Він поліз рукою під простирадло й почухався безсоромно, мов пес. Щось луснуло під нігтем, і він витяг руку подивитися. На кінчику нігтя безпорадно звивалася крихітна напіврозчавлена личинка — рефлік, нешкідливий паразит хепрі. «Хробачка, певно, добряче ошелешили мої соки», — подумав Айзек і струснув комаху з пальця.

— Рефлік, Лін, — промовив він. — Пора купатися.

Лін роздратовано тупнула ногою.

Новий Кробузон був патогенним містом, здоровенною чумною ямою. Воно кишіло паразитами, інфекцією й плітками. Щомісячна хемічна обробка стала обов’язковою профілактикою для хепрі, які не бажали потерпати від свербіжу й виразок.

Лін вигорнула вміст сковорідки на тарілку й поставила її на стіл навпроти своєї. Вона сіла й жестами запросила Айзека приєднатися. Той піднявся з ліжка й поплентав до неї. Сів обережно, щоб не загнати скабку.

Айзек та Лін сиділи нагі одне навпроти одного за грубим дерев’яним столом. Айзек розумів, як вони виглядають збоку. Йому подумалося, що з цього вийшло б дивне, красиве фото. Мансарда, пилини у світлі з маленького віконечка, охайні стоси книжок, паперу і фарб поряд з дешевими дерев’яними меблями. Темношкірий чоловік, великий, опасистий і голий, з ножем і виделкою в руках, неприродно спокійний, сидить навпроти хепрі. Тонкий жіночий профіль у тіні, силует хітинової голови.

Не торкнувшись їжі, вони якусь мить дивилися одне на одного. Лін знаками сказала: «Доброго ранку, коханий», а потім взялася за сніданок, не відриваючи від нього погляду.

Саме під час їди Лін була найбільш чужою, і їхні сніданки разом були і випробуванням їхнього зв’язку, і підтвердженням. Дивлячись на неї, Айзек відчув знайоме сум’яття: негайно придушену відразу, гордість за перемогу над собою й винувату хіть.

Відблиски світла мінилися у фасеткових очах Лін. Ніжки на її голові дрібно тріпотіли. Вона взяла півпомідора й учепилася в нього щелепами-мандибулами. Вона опустила руки, і її внутрішні ротові частини заходилися пережовувати їжу, у той же час верхні щелепи не рухалися.

Айзек спостерігав, як величезний райдужний скарабей, що був головою його коханої, поглинає свій сніданок.

Він дивився, як вона ковтає, як здригається гортань, де бліде черевце плавно переходило в людську шию... хоч їй і не сподобався б такий опис. «У людей тіла, ноги, руки хепрі й голова поголеного гібона», — сказала вона колись.

Він усміхнувся й підніс до рота шмат свинини, а потім вхопив його язиком і витер жирні пальці об стіл. Злегка осміхнувся до неї. Вона гойднула йому антенками й знаками сказала: «Чудовисько моє».

«Я збоченець, — подумав Айзек, — але й вона теж».

Розмови за сніданком зазвичай проходили однобоко — Лін могла говорити жестами, поки їла, а от спроби Айзека їсти та говорити одночасно закінчувалися нерозбірливим белькотінням і обпльованим їжею столом. Натомість вони читали. Лін — мистецький бюлетень, Айзек — що під руку трапиться. Наминаючи, намацав декілька книг і газет, між яких лежав список закупів Лін. Пункт «свиняча вирізка» обведено кружечком, а під її вишуканою каліграфією вже набагато незграбніше нашкрябано: «У тебе гості??? Ласуватимеш кабанчиком?»

Айзек помахав перед нею листком.

— Що це за срака? — гримнув, порскнувши недожованим сніданком, з жартівливим, але непідробним обуренням.

Лін прочитала й знизала плечима.

«Знає, що не їм м’яса. Знає, що маю гостя на сніданок. Гра слів із „кабанчик“».

— Дякую, кохана, це я зрозумів. Звідки він зна, що ти вегетаріанка? І часто ви вправляєтеся в дотепності?

Лін якусь мить мовчки дивилася на нього.

«Знає, бо не купую м’яса». Вона стріпнула головою на таке безглузде питання. «Не хвилюйся, дотепності тільки на папері. Не знає, що я жук».

Айзека дратувала обрубаність її фраз.

— Чорт забирай, я ні на що не натякав...

Лін гойднула рукою, що прирівнювалося до вигнутої брови. Айзек роздратовано загарчав.

— Дідько, Лін! Не все, що я кажу, стосується страху викриття.

Айзек та Лін були коханцями майже два роки. Вони старалися не задумуватися про природу їхніх стосунків, однак чим довше вони були разом, тим важче ставало притримуватися цієї стратегії. Не поставлені досі питання вимагали відповідей. Невинні ремарки і криві погляди інших, мить разом, задовга для чужого ока, записка від крамаря — все нагадувало про те їхнє, у певному сенсі, таємне життя. У всьому відчувалася напруга.

Вони ніколи не казали: «Ми — коханці», тож їм ніколи не доводилося казати: «Ми не розкриємо своїх стосунків усім, лише деяким». Але збігали місяці, і ставало ясно, що саме до того все йде.

Лін почала уїдливими глумливими зауваженнями натякати, що відмова Айзека визнати себе її коханцем, у найкращому разі — боягузтво, у найгіршому — упередженість. Його сердила така короткозорість. Він усе ж розповів своїм близьким друзям про зв’язок з Лін, як і вона своїм про нього. Хоча для неї це було набагато простіше.

Лін була мисткинею. Її коло становили різноманітні вільнодумці, покровителі й нахлібники, богема й паразити, поети й памфлетисти та модняві наркоші. Вони жили плітками і скандальними витівками. У чайних і барах Салакуських Полів походеньки Лін, які вона не афішувала, але й не заперечувала, ставали предметом обивательських балачок та інсинуацій. Її особисте життя було авангардним переступом, арт-подією, так само як минулого сезону «Конкретна музика» чи торішній «Сяк-Так!»